ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЯК ОСНОВНИЙ СПОСІБ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ОХОРОНУ ПРАЦІ
Останнім часом у науці трудового права приділяється значна увага дослідженню питань захисту трудових прав працівників. Розвиток трудового законодавства також відбувається у напрямі посилення захисту прав людини у сфері праці. В науковій літературі до основних принципів сучасного трудового права віднесено забезпечення права працівника на захист трудових прав і свобод [251, c.147].
Науковці по-різному підходять до розуміння поняття захисту трудових прав працівників. Так, у науковій літературі дуже часто поняття захисту порушених прав ототожнюють з терміном охорона прав. В.А. Тарасова терміни “охорона” і “захист” визнає рівнозначними [215, c.134]. Проте, як зазначає В.Я. Бурак, ці поняття не варто ототожнювати. Охорона кожного права здійснюється постійно і переслідує мету забезпечення його здійснення і при цьому не допускати його порушень. Захист же передбачає засоби, за допомогою яких можна відновити порушене право [19, 179]. С.С. Алексєєв, який під поняттям “захист” розуміє державно-примусову діяльність, спрямовану на здійснення відновлювальних завдань – на відновлення порушеного права, забезпечення виконання юридичного обов’язку [3, c.475]. В такому випадку ми поза межами захисту виключаємо такий вид захисту, який широко застосовується в цивільному праві, а також і в трудовому праві як самозахист. Крім того, у вирішенні колективних трудових спорів в трудових правовідносинах також немає діяльності державних органів, оскільки все вирішується за допомогою примирних органів [19, c.177-182].
Лагутіна І.В. зазначає що захист трудових прав необхідно відрізняти від такої правової категорії, як охорона прав. "Захист трудових прав" є більш вузьким поняттям порівняно з поняттям "охорона трудових прав", оскільки друге охоплює всю сукупність заходів, які забезпечують нормальний процес реалізації прав. Відносини з охорони прав існують і до здійснення правопорушення, а відносини із захисту прав виникають тільки після правопорушення; охороняються, як правило, відносно невизначені суб'єктивні права невизначеного кола суб'єктів права. Захист є завжди суворо індивідуалізованим [101, с.87].
В той же час Андріїв В.М. зазначає, що захист – це заходи матеріально-правового та процесуально-правового характеру. Це самостійне суб'єктивне право, що відбиває юридично закріплену можливість правомочної особи використовувати спеціальні засоби правоохоронного характеру. Захист прав, свобод та законних інтересів – це така форма їх забезпечення, що позначає дію цього механізму, спрямовану на: припинення порушень прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадянина; ліквідацію будь-яких перешкод, що виникають при їх здійсненні; відновлення порушених прав, свобод та охоронюваних законом інтересів; притягнення особи, винної в учиненні правопорушення, до відповідальності. Водночас, охорона – це система державних і громадських заходів організаційно – правового характеру. Можна сказати, що захист – це право, а охорона – обов'язок [10, c.118-120]. Забезпечення охорони – та права соціального забезпечення це форма забезпечення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів, що виражає діяльність, спрямовану на запобігання будь-яким порушенням прав, свобод та охоронюваних законом інтересів громадянина шляхом усунення негативних факторів соціального середовища, що можуть спровокувати або полегшити порушення прав, свобод та охоронюваних законом інтересів особи. Охорона як профілактична діяльність націлена на безпосереднє утвердження правомірної поведінки, на формування соціально зрілого та відповідального індивіда, який поважає соціальні норми, на формування в нього активної позиції і розвиток почуття громадського обов'язку.
Захист прав здійснюється у передбаченому законом порядку, тобто за допомогою належних форм, способів і заходів захисту.
З аналізу наукової літератури можна прийти до висновку, що захист трудових прав працівників можна визначити як сукупність юрисдикційних та не юрисдикційних форм, організаційних, процедурних і процесуальних способів, матеріально-правових заходів, спрямованих на припинення й запобігання порушенням трудового законодавства, поновлення порушених трудових прав і відшкодування заподіяної внаслідок таких порушень шкоди.
В умовах переходу України до нових економічних відносин у всіх сферах державного і суспільного життя, політичної і культурної діяльності, в процесі реалізації громадянами своїх прав і виконання ними своїх обов`язків, найбільш важливе значення має правильне, добросовісне і ефективне виконання державними органами, громадськими організаціями, об`єднаннями та посадовими особами їхніх функцій, а також всіма громадянами покладених на них обов`язків, гарантом виконання яких і є юридична відповідальність.
Проблеми юридичної відповідальності як в загальнотеоретичному так і в галузевому аспекті неодноразово поставали предметом наукових досліджень. Але не зважаючи на це єдиної думки з цього питання так і не має.
Причиною такої багатоманітності думок науковців, як відзначають М.В.Лушникова і А.М.Лушников „є галузева орієнтованість дослідників, недосконалість термінології і прагнення до авторської оригінальності ”[111, c.823]. У зв`язку з цим П.Р.Стависький закликав акцентувати увагу на тому, ”що об`єднує авторів і може допомогти в створенні найбільш загального підходу, значно зменшити кількість висновків, які заперечують один одного”[202, c.7]. Без визначення загальних підходів до поняття юридичної відповідальності неможливий розгляд галузевої відповідальності (в тому числі і трудової).
Відповідальність це складне і багатостороннє поняття. Великий енциклопедичний юридичний словник за редакцією Ю.С. Шемшученка визначає юридичну відповідальність як вид соціальної відповідальності, сутність якої полягає в застосуванні до правопорушників (фізичних та юридичних осіб) передбачених законодавством санкцій, що забезпечуються у примусовому порядку державою. [24 c.105]
На переконання А.М. Лушникова і М.В. Лушникової, юридична відповідальність може розглядатися у двох аспектах: соціологічному і конкретно-правовому [111, 850]. Соціологічний аспект реалізується через широкий соціально-філософський аналіз основ, суті і функцій юридичної відповідальності. В цьому аспекті вона повинна розглядатися як різновид соціальної відповідальності, як необхідний засіб узгодження і упорядкування дій соціальних суб`єктів в конкретних історичних умовах.
Натомість конкретно-правовий аспект складається з двох елементів: системного і логічного. Системна складова характеризується визначенням загальних ознак, характерних для всіх видів юридичної відповідальності, з однієї сторони, і конкретних особливостей кожного виду юридично відповідальності зокрема –з другої. Логічна складова реалізується через розмежування поняття юридичної відповідальності зі схожими, але не тотожними правовими поняттями, такими як державний примус, міра юридичної відповідальності, міра захисту[111, c.876].
Окрім цього окремі науковці вважають, що існує два види юридичної відповідальності – проспективна (перспективна, позитивна) і ретроспективна (негативна). Суть позитивної відповідальності проявляється в її змісті, тобто в сукупності притаманних їй властивостей. Наприклад, виникнення трудових правовідносин означає одночасне покладення на суб`єктів позитивної трудової відповідальності, яка існує поряд із правами та обов`язками. Позитивна відповідальність існує до вчинення правопорушення. Однак варто зауважити, що працівник, який завдав матеріальної шкоди і добровільно відшкодував її залишається в рамках позитивної відповідальності. Як тільки відбувається будь яке примусове відшкодування шкоди, відповідальність переходить в сферу негативної. Вважається, що кримінальна і адміністративна відповідальність може бути тільки негативною, цивільна – позитивною і негативною, а в трудовому праві матеріальна відповідальність може бути позитивною і негативною, а дисциплінарна — тільки негативною. Під час негативної відповідальності правопорушник несе негативні для нього наслідки, які мають особистий, або матеріальний характер. Що ж до позитивної відповідальності, то така відповідальність окреслюється обов’язками правопорушника. Ними, насамперед, є відшкодування завданої шкоди, а також виконання інших обов`язків, які виходять із закону і договорів.
Отже, на переконання деяких науковців, позитивна відповідальність це вимога належно виконувати власні обов`язки, в тому числі виправлення завданої шкоди добровільно і утримання від порушення суб`єктивних прав інших осіб. Тобто працівник і роботодавець зобов`язані дотримуватись законів, нормативно правових актів, локальних нормативних актів, а також договорів.
Суть позитивної відповідальності в радянський період полягала в тому, що працівник виконуючи свої обов`язки заслуговує на вдячність, це його відповідальність, а поганий працівник – на догану [116, c.164]. Зокрема, В.Н.Смирнов правомірну поведінку розподіляв на нормальну і зразкову. Це дозволило йому вивести конструкцію позитивної відповідальності працівників, яким висловлюється подяка і які нагороджуються за трудові досягнення [198, c.191-196].
Однак, як справедливо наголошували С.А. Іванов і Р.З. Лівшиць, негативна відповідальність є правовою категорією, а позитивна відповідальність належить до категорії моралі і пов`язана з відчуттям обов`язку, усвідомленням свого зобов`язання щодо до іншої людини [64, c.187]. Підтримує їх і Л.О Сироватська, яка стверджує, що позитивна відповідальність не може підміняти юридичну відповідальність, розмивати її межі, адже вона є категорією моралі [208, c.6]. Вважаємо, що юридична відповідальність може бути тільки негативною, а тому немає необхідності досліджувати, так звану, позитивну юридичну відповідальність яка є категорією моралі, а не права.
Разом з тим, в правовій науці не вироблено єдиної концепції щодо розуміння негативної юридичної відповідальності, яку багато авторів, справедливо розглядають як єдино можливу юридичну відповідальність (в подальшому в роботі буде використовуватись термін юридична відповідальність власне у його негативному аспекті) .
Як вже зазначалося поняття юридичної відповідальності науковцями трактується по-різному. Так, вона визначається як санкція норми права (О.С. Йоффе [65 c.39]); реалізація, застосування санкції (М.С. Строгович [205, c.72]); поєднане з державним осудом застосування до правопорушника заходів державного примусу особистого, майнового чи організаційного характеру (С.С. Алєксєєв [4, c.134]); регламентовані нормами права суспільні відносини між державою в особі її спеціальних органів і правопорушником (С.С. Белінський [12, c.21]).
Юридична відповідальність тісно пов'язана з державним примусом і тому багато науковців визначають її як засіб державного примусу. Такої точки зору дотримуються, зокрема, С.С. Алєксєєв, С.М. Братусь, В.Г. Малов, М.С. Малеїн, Є.О. Кленов та ін. На переконання П.Р. Стависького, таке твердження є справедливим, оскільки будь-яка санкція правової норми передбачає застосування заходів примусу, а юридична відповідальність є формою реалізації санкції правової норми [202, c.110].
Натомість Хуторян Н.М. вважає, що з цим важко погодитись. По-перше, переконує науковець, не всі засоби державного примусу є юридичною відповідальністю, по-друге, не завжди санкція правової норми передбачає застосування засобів примусу. До прикладу, санкції матеріальної відповідальності, можуть бути реалізовані добровільно (працівник сам добровільно відшкодував заподіяну шкоду) [243, c.114-115].
Але, разом з цим, є ряд науковців (О.С. Йоффе, М.Д. Шаргородський), які наполягають, що при добровільному відшкодуванні немає відповідальності [65, c.39]. Як видається ці твердження певною мірою необґрунтовані, оскільки порушник все одно терпить для себе негативні наслідки. Під час добровільного відшкодування матеріальної шкоди, працівник зазнає негативних наслідків – витрачає свої кошти на покриття шкоди. Тому вважаємо, що під час добровільного відшкодування настає відповідальність, оскільки правопорушник зазнав для себе негативних наслідків особистого чи майнового характеру, але державний примус тут відсутній бо відшкодування здійснилось не під впливом державного тиску, а з власної ініціативи, добровільно.
Розглядаючи співвідношення добровільної та примусової форм реалізації юридичної відповідальності, П.Р. Стависький вважає, що добровільне чи примусове відшкодування, тобто сам порядок його виплати, ніяк не міняє характеру і суті матеріальної відповідальності в трудовому праві, яка полягає у виплаті винною особою відшкодування заподіяної шкоди [202, c.143].
Хоча юридична відповідальність тісно пов'язана з державним примусом, не зовсім правильно ототожнювати ці поняття.
Незважаючи на різноманітні погляди, більшість сучасних дослідників підтримують позицію згідно з якою державний примус і юридична відповідальність співвідносяться між собою як окремі частини. Певні заходи державного примусу (покладання обов'язків без згоди іншої сторони) можуть застосовуватися не тільки за вчинене правопорушення, а й у деяких інших випадках. Державний примус – це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він має різні форми, які можуть бути і не пов'язані з юридичною відповідальністю за правопорушення (наприклад, примусовий медичний огляд, проведення карантинних заходів чи реквізицій ) [218, c.243-248].
Ряд авторів визначають юридичну відповідальність як передбачений нормативно-правовими приписами обов'язок правопорушника зазнати негативні наслідки за вчинення правопорушення.
Зокрема, С.С. Алєксєєв, О.Т. Барабаш, Є.О. Кленов, М.С. Малеїн, В.Г. Малов, М. Шевченко та інші вважали, що відповідальність як негативний наслідок правопорушення може виражатись тільки у вигляді додаткового обов'язку понести втрати особистого чи майнового характеру. Причому обов'язок понести втрати має новий додатковий характер порівняно з раніше виконуваними і порушеними обов'язками [4, c.367; 114, c.67].
Іншу концепцію сформували І.С. Самощенко, Л.О. Сироватська, М.Х. Фарукшин та ін. Спільним для цих двох концепцій є те, що вони визначають юридичну відповідальність через обов'язок. Але на відміну від перших, представники другої концепції вважають, що юридична відповідальність - це виконання вже існуючого обов'язку на основі державного чи прирівняного до нього примусуc. [192, 70-77; 207, c.46].
Можна погодитися з П.Р. Ставиським, що найбільш вдалим і таким, що об'єднує погляди науковців, є трактування юридичної відповідальності як обов'язку правопорушника перетерпіти передбачені законом невигідні, негативні наслідки своєї дії чи бездіяльності [202, c.198]. Таке трактування включає в себе як необхідність тримати звіт за свої дії, так і необхідність перетерпіти вказані втрати.
Вся работа доступна по Ссылке
