Об’єкт посягання і система злочинів у сфері навколишнього природного середовища
Як єдина й універсальна юридична конструкція, законодавча модель злочину певного виду та цілісна інформаційна система, юридичний склад злочину характеризується відповідними структурним і змістовним аспектами. Застосування системного підходу дозволяє подати внутрішню структуру (побудову) юридичного складу злочину у вигляді чотирьох самостійних, що перебувають у тісному взаємозв’язку, груп юридичних фактів (складових), які відображають такі його елементи: об’єкт злочину; об’єктивну сторону злочину; суб’єкт злочину та суб’єктивну сторону злочину (вирізняють також відповідні ознаки, що характеризують кожний елемент окремо та весь юридичний склад злочину у сукупності та поділяються на об’єктивні ознаки і суб’єктивні ознаки складу злочину).
Вчення про об’єкт злочину в теорії кримінального права України є одним з основних, навіть центральним, що зумовлено його роллю і значенням як елемента юридичного складу злочину у з’ясуванні юридичної природи та суспільної сутності злочинного діяння, ступеня його суспільної небезпеки тощо. Саме об’єкт злочину більш повно, у порівнянні з іншими елементами складу злочину (завдяки суспільній оцінці та суспільному значенню відповідних благ і цінностей, що перебувають під охороною кримінального закону), відображає характер суспільної небезпечності вчиненого діяння. Визначення поняття об’єкта кримінально-правової охорони дозволяє з’ясувати зміст та місце відповідної кримінально-правової норми в системі Особливої частини кримінального законодавства, правильно кваліфікувати діяння, відмежувати його від суміжних (подібних) злочинів і у підсумку забезпечує індивідуалізацію кримінальної відповідальності і покарання. Не менш важливим є кримінологічний аспект цієї проблеми, із правильним вирішенням якої пов’язані такі питання, як кримінологічне визначення злочинності у сфері екології, коло вже криміналізованих у КК України діянь проти навколишнього природного середовища та прогноз криміналізації суспільно небезпечних діянь у цій сфері у майбутньому кримінальному законодавстві.
Проблема об’єкта злочину є однією з найбільш дискусійних у теорії кримінального права. Як справедливо зазначається у спеціальній літературі, сучасний стан вчення про об’єкт злочину характеризується різноманіттям концепцій об’єкта злочину, відсутністю єдності поглядів серед науковців стосовно місця цього елементу у складі злочину, класифікації об’єктів тощо [265, с. 103]. Водночас викликає здивування той факт, що за наявності єдиної та узгодженої, беззаперечної точки зору вчених – фахівців теорії кримінального права щодо того, що об’єкт злочину – це те, на що посягає злочинне діяння, чому воно заподіює або може заподіяти шкоду (погрожує заподіянням шкоди), до сьогодні найбільш гострі суперечки ведуться стосовно принципового питання: який саме феномен виступає об’єктом злочину, тобто який саме термін доцільно вживати для найменування того, що страждає від злочинного посягання. Проблема цього аспекту об’єкта злочину в теорії кримінального права є однією із найскладніших та неоднозначно вирішуваних. Протягом тривалого етапу розвитку не лише вітчизняної, але й світової кримінальної науки висловлено багато, зокрема діаметрально протилежних, поглядів стосовно об’єкта злочину. Довгий час у теорії кримінального права України, відповідно до однієї з концепцій, переважала точка зору, що об’єктом злочину виступають суспільні відносини (вказана теорія об’єкта злочину підтримувалась і зараз поділяється багатьма видатними російськими й українськими вченими [55, с. 19-25; 70, с. 65; 99, с. 32; 146, с. 25; 208, с. 47-71; 266, с. 116; 386, с. 30; 393, с. 175]). Однак і серед її прихильників з самого початку існування концепції єдність поглядів простежувалась лише в частині проголошеного загального постулату. Так, відомий науковець теорії об’єкта злочину як суспільних відносин А. А. Піонтковський звертав увагу на те, що, окрім суспільних відносин, охорона усієї системи відносин пролетарської диктатури передбачає і безпосередню охорону окремої особистості [285, с. 129-130]. Це зауваження одержало подальший розвиток у позиції групи вчених – фахівців теорії кримінального права, які на підставі сприйняття людини, її сутності як біологічної істоти (але не як сукупності суспільних відносин) та людського життя взагалі як біологічного явища відстоювали точку зору, згідно з якою об’єктом злочинів проти людини і громадянина (вбивства, тілесні ушкодження тощо) виступають відповідно її життя, здоров’я та інші особисті блага, що розглядаються як природні, невід’ємні права, тобто пі-дтримували створену ще наприкінці XIX ст. у межах класичної і соціологічної шкіл кримінального права теорію об’єкта як правового блага та соціальної цінності [374, с. 36-40] (хоча з урахуванням декларативного характеру таких прав постає запитання, чи не від досконалості суспільних відносин залежить їх додержання або ігнорування?). На такі самі винятки із загального правила свого часу звертав увагу й В. К. Глістін, підкреслюючи, що загальний постулат не заважає давати досить різноманітну характеристику структурі суспільних відносин, а під час визначення безпосереднього об’єкта злочину суспільні відносини починають зникати та найчастіше підмінюються інтересами [55, с. 29].
За нинішніх часів концепцію об’єкта злочину як суспільних відносин піддано критиці, у тому числі вітчизняними фахівцями з кримінального права, основу якої становить нібито політизований, яскраво виражений ідеологічний підхід до поняття об’єкта злочину, певна його ідеологізація [51, с. 9].
Поділяючи цю точку зору, С. Б. Гавриш вважає, що суспільні відносини є категорією абстрактною, яку здебільшого відносять на рівень закону як елемент складу злочину, швидше за політичними, ніж за правовими, мірку-ваннями [50, с. 37].
Офіційне проголошення Українською державою та закріплення у Консти-туції філософії прав людини, визначення як основного соціального вектора у відносинах між людиною та Українською державою зумовленість діяльності держави правами і свободами людини, а також визнання головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини (ст. 3 Конституції) зумовило необхідність перегляду усталених концепцій кримінально-правових інститутів та забезпечило дальший розвиток аксіологічного (тобто ціннісного) та інших аспектів об’єкта злочину. Цим, у першу чергу, пояснюється поява нових концепцій об’єкта злочину: цінностей, благ (правових благ), соціальної безпеки тощо. У кримінальному праві особливо чітко проглядаються ціннісні орієнтири суспільства, які відстоює держава [236, с. 263].
Так, П. С. Матишевський та Є. В. Фесенко у 1997 р., на підставі закладених Конституцією України 1996 р. нових ціннісних орієнтацій, дійшли висновку, що концепція об’єкта злочину як сукупності суспільних відносин не цілком відповідає сучасним поглядам щодо оцінки соціальних цінностей, оскільки вона перебільшує значення категорії „публічного” у сфері соціального життя, й тим самим людина з її потребами, інтересами, правами віднесена на другий план; така недооцінка значення людини в соціальному житті, її особистості призвела до того, що навіть саме поняття „людина” підмінялося знеособленим поняття „особа як сукупність суспільних відносин” [199, с. 123]. Дослідивши структуру суспільних відносин, зміст і значення елементів суспільних та інших, ці автори доходять висновку, що: 1) визначення об’єкта конкретного злочину (через сукупність суспільних відносин) відображає певний стан суспільних відносин, але не містить інформації про суб’єкти певних відносин, їх інтереси тощо; 2) самі суспільні відносини не є універсальною характеристикою об’єкта злочину, бо цим поняттям не можуть охоплюватись особисті блага людини – життя, здоров’я, фізична недотор-канність. На підставі викладеного ними запропоновано об’єктом злочину визнавати не якісь абстрактні суспільні відносини, а конкретні людські, суспільні або державні цінності. Отже, на думку цих авторів, об’єкт як елемент складу злочину – це цінності, що охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду (вважаючи, що структурну основу об’єкта злочину утворюють суб’єкти суспільних відносин, блага, що їм належать, а також предмети, впливаючи на які, винна особа посягає на ці блага) [199, с. 123-127]. Ця точка зору викликала обґрунтовані заперечення вітчизняних юристів-вчених і практиків. Так, С. Б. Гавриш, підкреслюючи, що запропонована модель вигідно відрізняється від тих, що були побудовані на основі концепції „об’єкт злочину – суспільні відносини” (завдяки обраному підходу щодо компонентів цінностей), визнає висловлений авторами погляд небезспірним на підставі того, що: по-перше, поняття „цінність” розглядається автором як родове поняття, що містить кілька компонентів, у тому числі „блага”, хоча з філологічної точки зору „цінність” і „благо” є синонімами; по-друге, для цієї точки зору характерна і певна еклектичність [50, с. 60-61] тощо. С. Б. Гавриш, автор концепції „об’єкт злочину – правове благо” доводить, що ця формула „вдало поєднує, з одного боку, вказівки на специфіку кримінального права (кримінальна відповідальність настає лише за посягання на охоронювані кримінальним законом блага), а з другого – вказівки на реальне благо як охоронювану цінність”, розглядаючи “цінність як оцінку блага з точки зору сьогоднішніх умов життя суспільства і як прояв самого блага” [50, с. 56]. Отже, хоча автор серед недоліків запропонованої Є. В. Фесенком “ціннісної теорії об’єкта злочину” виділяє використання у певній підпорядкованості синонімів „цінність” і „благо”, саме на підставі цих термінів розкриває зміст концепції „об’єкт злочину – правове благо”. Беззаперечним в аналізованих нових концепціях об’єкта злочину є визнання їх авторами того факту, що не лише кримінальні, а й інші правові норми мають на меті врегулювати суспільні відносини щодо конкретних благ, цінностей, інтересів тощо.
Вся работа доступна по Ссылке
