Основні кримінологічні риси особи злочинця – суб’єкта злочинів у сфері навколишнього природного середовища

          Загальнометодологічна вимога щодо першочергового врахування людського фактора при дослідженні різноманітних соціальних явищ обумовлює необхідність вивчення злочинності й крізь призму особи злочинця, його сутнісних властивостей. Така підвищена увага до особи з боку гуманітарних наук пояснюється тим, що саме людина як особистість є центра-льною ланкою, основою суспільних відносин, будучи одночасно і продуктом, і „виробником” подібних відносин. За таких умов соціологічне дослідження та кримінологічне пояснення існування специфічної сфери суспільних відносин, що пов’язані із вчиненням злочинів одними людьми та забезпеченням запобігання злочинним проявам іншими людьми, можливі лише завдяки вивченню тих конкретних людей, чия суспільно осуджувана поведінка виявилася підставою для виникнення таких специфічних суспільних відносин. Саме такі суспільні відносини, що склалися внаслідок вчинення злочинів та ведення характерного для злочинної поведінки способу життя, формують певний тип особистості, який у кримінологічній науці відомий як особа злочин-ця [15; 18, с. 89-90; 33; 40; 46; 60; 77; 84; 113; 174; 228; 229; 240; 244; 345; 355; 357; 358; 401]. Здійснюваний кримінологією аналіз проблем особи базується на тому, що людина є реальним носієм усіх соціально значущих рис та відносин суспільства, в якому вона здійснює свою життєдіяльність. Навіть за умови вчинення злочину людина продовжує залишатись особистістю та членом суспільства. Це й покладено в основу кримінологічного вивчення особи зло-чинця [182, с. 255-257].           І. М. Даньшин, фактично поділяючи викладену точку зору, зауважує, що глибоке пізнання злочинності і злочину, „механізму антисуспільної поведінки” можливе за умови вивчення не лише злочинного акту та його наслідків, але й особи самого виконавця, „автора” злочину, тобто особи злочинця. На переконання І. М. Даньшина, без такого вивчення неможливе успішне вирішення будь-яких теоретично важливих та практично значущих криміноло-гічних проблем а отже, й запобігання злочинності [80, с. 100].           Загальновідомо, що завдання наукового забезпечення вирішення проблем протидії та запобігання злочинності реалізується насамперед комплексом наук кримінально-правового циклу і центральне місце у цьому циклі посідає наука кримінального права. Разом із тим кожна з наук кримінально-правового циклу при вивченні особи винного у вчиненні злочину як невід’ємної частини сукупної інформації про злочинне посягання, визначає обсяг та зміст відомостей про таку особу на підставі специфічності вирішуваних завдань. Ще 1973 р. П. П. Цвєтков, визначаючи зміст такого вивчення, підкреслював, що кримінальне право повинно досліджувати особу обвинуваченого головним чином як суб’єкта злочину та суб’єкта кримінальної відповідальності, а кримінальний процес і криміналістика – як суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності. Кримінологічне дослідження особи обвинуваченого, на думку цього автора, повинно включати перш за все встановлення соціально-психологічних узагальнених даних про злочинця, які є необхідними для аналізу (оцінки) стану злочинності, а також узагальнення внутрішніх соціально обумовлених причин вчинення злочину та виявлення тих закономірностей, на підставі яких можливо охарактеризувати злочинність загалом [405, с. 5-6].           Аналіз чинного кримінального законодавства України дозволяє дійти ви-сновку, що кримінально-правове вивчення особи, яка вчинила певний злочин, підпорядковане передусім меті забезпечення обґрунтованості і законності при кваліфікації злочинного посягання та призначенні покарання.          Кримінально-правовий принцип суб’єктивного ставлення у вину, тобто покладення відповідальності за вчинене діяння і суспільно небезпечні наслідки, що настали, лише за наявності вини, є базисною підставою визнання соціально-правової ролі і значення суб’єктивного фактора у механізмі злочинної поведінки. Одним із проявів принципу суб’єктивного ставлення у вину є нормативне визначення підстави кримінальної відповідальності. Нею визнається вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК).           Подальший розвиток зазначеного кримінально-правового принципу відображений в інших статтях Загальної та Особливої частин КК. Так, у ч. 1 ст. 11 КК визначено, що злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. За ч. 1 ст. 18 КК суб’єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК України може наставати кримінальна відповідальність. Спеціальним суб’єктом визнано фізичну осудну особу, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК).           Як зазначено у ст. 23 КК України, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. За окремими статтями Особливої частини КК України настання кримінальної відповідальності є можливим лише за умови вчинення певних протиправних суспільно небезпечних діянь з конкретною метою або певних мотивів чи у разі перебуванні особи у певному стані. Наприклад, за ч. 1 ст. 147 КК України передбачена відповідальність за захоплення або тримання особи як заручника з метою спонукання родичів затриманого, державної або іншої установи, підприємства чи організації, фізичної або службової особи до вчинення чи утримання від вчинення будь-якої дії як умови звільнення заручника (курсив наш. – Т. К.). Підміна чужої дитини визнається злочином і тягне за собою відповідальність за ст. 148 КК України лише за умови її вчинення з корисливих або інших особистих мотивів (курсив наш. – Т. К.). За статтею 116 КК України можливе настання відповідальності за умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (курсив наш. – Т. К.), а за ст. 123 КК України – за заподіяння у такому ж стані умисного тяжкого тілесного ушкодження.          Таким чином, для вирішення питання щодо наявності чи відсутності складу конкретного злочину у діянні певної особи законодавчо обов’язковою є встановлення й суб’єктивних ознак дії чи бездіяльності, які стосуються суб’єкта і суб’єктивної сторони протиправного суспільно небезпечного діяння злочину. По-перше, для позитивного вирішення питання такі ознаки мають свідчити про вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння фізичною осудною, а за ст. 20 КК України – обмежено осудною особою, яка досягла віку кримінальної відповідальності. По-друге, вони мають підтвердити форму психічного ставлення особи до вчинюваної суспільно небезпечної протиправної дії чи бездіяльності та її наслідків. Разом із тим законодавець не обмежується лише таким обсягом інформації про особу при вирішенні питання щодо її покарання за вчинення певного злочину або звільнення від кримінальної відповідальності за реабілітуючими обставинами. Так, серед передбачених ст. 65 КК України загальних засад призначення покарання, що є обов’язковими для суду, названо й врахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного (курсив наш. – Т. К.) і обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК). У відповідності зі статтями 45-48 КК серед підстав звільнення від кримінальної відповідальності передбачено вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, її щире каяття після вчинення злочину, активне сприяння розкриттю злочину, повне відшкодування нею завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, її примирення з потерпілим чи умова, що на час розслідування або розгляду справи в суді вна-слідок зміни обстановки вона перестала бути суспільно небезпечною, тощо.           Про необхідність урахування особи винного йдеться й у ст. 69 КК як про одну з обов’язкових підстав, що мають бути враховані при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом.          

Вся работа доступна по Ссылке