Теоретичні основи управління процесами концентрації капіталу

          Динамічне і нестабільне зовнішнє середовище, велика кількість принципово нових проблем і завдань, які доводиться вирішувати менеджменту промислових підприємств, змушує до пошуку нових форм, методів і прийомів управління підприємствами. Так, П. Друкер наголошував, що в сучасній економіці існує п'ять основних глобальних тенденцій, що визначають імператив економічного розвитку в світі: обмеженість трудових ресурсів, зміни в розподілі наявного доходу, зміни у визначенні ефективності діяльності, глобалізація економіки та конкуренції, що збільшується невідповідність між економічною концентрацією та політичної роз'єднаністю [117].          Основою постіндустріальної економіки стає інформатизація бізнесу, сегментація світового ринку, насичення (і перенасичення) суспільства індустріально розвинених країн матеріальними благами. Підприємства змушені переходити від серійного і масового виробництва до орієнтації на конкретного споживача. Відповідно змінюються й значно ускладнюються цілі діяльності підприємства: від виробництва якомога більшої кількості продукції до задоволення бажань конкретного споживача за допомогою своєчасного виробництва і доставки продукції необхідної якості.          У свою чергу, змінюються і критерії ефективності управлінської діяльності. Ними стають не стабільність, незмінність і централізоване управління, а динаміка розвитку, здатність адаптуватися до мінливих умов, швидка реакція на зміни ринку.          На думку ряду дослідників [12; 34; 168; 182; 277; 306] сучасній управлінській діяльності притаманні такі недоліки: слабка керованість організаційних структур управління; стагнація і втрата здатності до розвитку промислових організацій; низький рівень адаптивності та гнучкості структур управління та організацій в цілому по відношенню до впливів зовнішнього середовища; високий рівень бюрократизації в організаціях.          Більшість з перерахованих проблем з'явилися наслідком практичної реалізації підходів Ф. Тейлора, , А. Файоля, Г. Форда, М. Портера [246; 247; 286;295] які були спрямовані на вирішення завдань, що стоять перед правлінською наукою і практикою того часу. Просте копіювання і наступне використання зазначених підходів без адаптації до особливостей конкретних підприємств і урахування поточної економічної ситуації призводить до того, що на багатьох промислових підприємствах застарілі принципи і нормативи приймаються за основу при обґрунтуванні управлінських рішень і побудові системи управління взагалі. Аналіз наявних публікацій [195; 199; 243; 244; 289; 300] дозволяє виділити наступні основні наукові підходи до управління підприємством:          системний підхід (організація - цілісна кібернетична система);          ситуаційний підхід (планування здійснюється в залежності від значимості і динаміки зміни ситуаційних чинників);          функціонально-орієнтований підхід (персонал, виробництво, управління, мотивація і т.п. розглядаються як окремі складові частини організації);          процесно-орієнтований підхід (основою є розробка процесу або алгоритму управління і функціонування організації).          Аналіз понятійної категорії «системний підхід» дозволяє зробити висновок про те, що кожен дослідник вкладає в неї свій зміст. Єдиною спільною рисою є визнання того факту, що найважливішою характеристикою системних об'єктів є складність. Однак поняття «складність», в свою чергу, трактується по-різному. Результатом є те, що системний підхід визначається настільки широко і неконкретно, що його зміст і специфічні риси чітко визначити неможливо.          Розглянемо, як визначають системний підхід різні автори. Так, Ю Черняк [319] розуміє під системним підходом широкі можливості для отримання різних оцінок, суджень і пошук різних варіантів виконання того чи іншого завдання із здійсненням подальшого вибору оптимального рішення. С. Оптнер [211] розуміє під системним підходом адекватний засіб дослідження і розробки тільки тих об'єктів, які являють собою органічне ціле, а не довільно називаються системами. А. Холл визначає системний підхід, як синтез та інтеграцію різних сторін розгляду об'єкта чи явища [312]. З його точки зору менеджменту підприємство в рамках системного підходу розглядається як сукупність взаємозалежних елементів, таких як люди, структура, завдання і технологія, які орієнтовані на досягнення різних цілей в умовах мінливого зовнішнього середовища [312]. Системний підхід використовується при побудові механізмів управління підприємством; він розкриває широкі можливості для підвищення ефективності функціонування будь-якого об'єкта [182].           Основним недоліком системного підходу вважається його універсальність і абстрактність [168]. Його основні теоретичні постулати і положення можуть бути застосовані практично у всіх випадках і практично не застосовні до жодної конкретної ситуації.          Основною ідеєю ситуаційного підходу є те, що придатність різних методів управління визначається ситуацією. Велика кількість зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливають, в кожен момент часу різних, обумовлює неможливість вибору одного «найкращого» способу управління підприємством. Найбільш ефективним методом управління для вирішення конкретного завдання є той, який найкращим чином для цього підходить [312]. Головний недолік ситуаційного підходу - унікальність застосовуваної моделі управління, створюваної з урахуванням потреб і особливостей конкретного підприємства [82]. В свою чергу, М. Робсон вказує, що це не дозволяє навіть найбільш вдалу модель без серйозних змін і коригувань застосувати на іншому підприємстві чи організації [261].          Для управління українськими підприємствами і організаціями найчастіше застосовується функціонально-орієнтований підхід. Основою даного підходу є ієрархічна організаційна побудова підприємства, де організація і управління здійснюються по функціональним підрозділам (бюро, відділам, цехах і т.п.), а взаємодію та координацію забезпечують посадові особи - начальники, виробництв, відділів, цехів і т.д. Об'єднання співробітників, виконують подібні функції у відділи має свої позитивні сторони [12]: з'являється можливість спеціалізації в одній професії, що дозволяє виробити професійні навички вищого рівня; централізація різних функцій призводить до зниження загальних витрат організації; досконале знання працівником свого робочого місця і особливостей виконуваної роботи робить працю більш безпечним; полегшується процес формування організаційної структури підприємства. Теоретичною основою функціонально-орієнтованого підходу до управління організаціями є теза про ефективність розподілу і спеціалізації праці, сформульований А. Смітом ще в XVIII ст. і розвинений в наслідку іншими вченими. Для підвищення ефективності праці робітників Ф. Тейлор [286] запропонував розділити виробничий процес на спеціалізовані операції, А.Файоль [295], розглядаючи організацію в цілому, виділив основні функції управління, на основі яких повинна формуватися раціональна структура організації, а теорія раціональної бюрократії М. Вебера [276] довела принципи функціонального управління до досконалості. Однак в сучасних умовах функціонально-орієнтований підхід до управління підприємством або організацією має цілий ряд недоліків. Узагальнення результатів раніше проведених досліджень [82; 85; 261; 325; 327] показує, що основними з них є:          відсутність відповідального за кінцевий результат і технологію в цілому, що є наслідком розбиття технологій виконання операцій на окремі, часто не пов'язані між собою фрагменти; основним резервом оптимізації діяльності керівництво підприємства вважає збільшення чисельності персоналу і ускладнення організаційної структури;          уповільнення і спотворення ходу бізнес-процесу, невиправдано високі накладні витрати внаслідок наявності функціональної ієрархії;          замість спільної боротьби із зовнішніми конкурентами, наявна і заохочується нераціональна конкуренція між функціональними підрозділами;          серйозні проблеми на міжфункціональних стиках, обумовлені вузькою спеціалізацією співробітників і підрозділів;          плоди діяльності персоналу відірвані від результатів роботи організації в цілому, що породжує відсутність зацікавленості співробітників організації в кінцевих результатах; головним споживачем результатів роботи, що визначає ефективність праці співробітника, є його керівництво, а не кінцевий споживач;          зниження ефективності обміну інформацією як усередині підприємства, так і з навколишнім середовищем через надмірну прихильність до бюрократичних нормам;          неефективна інформаційна підтримка, обумовлена дискретністю автоматизації окремих підрозділів і невдалими спробами впровадження інформаційних систем.          

Вся работа доступна по Ссылке