Суспільно-трудові відносини як об’єкт правового регулювання

          У теорії права відсутнє єдине розуміння поняття «праця». Одні автори під цим розуміють взаємовідносини людей в процесі виробництва (див. [153, с. 3]), інші дотримуються думки, що праця – це цілеспрямована діяльність людини, що потребує фізичної або розумовою енергії та орієнтована на створення матеріальних і духовних цінностей [189, т. 5, с. 57].          Історія розвитку людства свідчить про різноманітність видів праці, оскільки вони досягалися певним рівнем розвитку продуктивних сил. Відповідному рівню продуктивних сил відповідали певні соціально-економічні відносини.           Конституція України передбачає дві форми реалізації особою своєї здатності до праці. Одною з них є самостійна праця, у формі підприємницької, яка не заборонена законом, що урегульована ст. 42 Конституції України. Можна виділити такі її характерні ознаки:          1) самоорганізація трудового процесу;          2) самоуправління своєю працею;          3) самостійне встановлення умов праці;          4) самостійне присвоєння результатів праці.          Це є закономірним, оскільки вільне використання людиною своєї здатності до праці неможливе без самостійної організації трудового процесу і самостійного управління своєю працею.          Більшість представників науки трудового права одностайні, що при самостійній праці немає місця трудовим правовідносинам, оскільки особи самостійно розпоряджаються і організовують свою працю (див. [180, с. 15; 16, с. 10]). Необхідно лише зауважити, що при самостійній праці немає другого суб’єкта трудових правовідносин – роботодавця. Особа ж, яка працює, не є працівником, оскільки не укладала трудового договору.          Однак це зовсім не означає, що самостійна праця не піддається правовому регулюванню. Правильно відзначає Г. С. Скачкова, що наявність самостійної праці не виключає можливості впливу так чи інакше норм іншої галузевої належності, зокрема, норм цивільного права, при реалізації результатів, наприклад, індивідуальної праці в існуючих при цьому відносинах праці [161, с. 37].           Держава здійснює вплив на самостійну працю за допомогою різноманітних засобів, зокрема: - шляхом здійснення державної політики в галузі зайнятості населення;          - використання різних соціальних механізмів;          - шляхом оподаткування;          - державна реєстрація підприємницької діяльності.          У деяких випадках держава регулює самостійну працю не прямо, а шляхом непрямого втручання. Зокрема, держава встановлює мінімальні ставки авторського гонорару або порядок вступу договору в силу, термін дії того чи іншого виду діяльності.          Іншою формою реалізації права на працю є наймана праця, яка може існувати в різних правових формах:          на умовах трудового договору;          на умовах цивільно-правового договору;           на підставі адміністративного акта;          інші форми несамостійної праці (див. [189, т. 5, с. 57]).          При цьому в теорії трудового права відсутні єдині підходи стосовно характеристики і розуміння несамостійної, найманої праці. Одні автори під несамостійною працею розуміють спільну працю в певному виді суспільної організації праці, в яку громадянин вступає відповідно до конкретної правової підстави. Так, характеризуючи трудові відносини, деякі автори вказували на необхідність такої ознаки як колективна праця [35 с. 83]. Аналогічної позиції дотримуються і автори підручника Трудове право України, які, характеризуючи найману працю, виділяють таку її ознаку, як здійснення її в колективі працівників (трудовому колективі) [176, с. 30].          Однак під названу ознаку не можна підвести трудові відносини, які формуються за трудовим договором у фізичної особи, на приватному підприємстві. Тут, за трудовим договором, може працювати і одна особа. Про який трудовий колектив може йтися?           Отже, основною ознакою найманої праці є укладання договору найму. Ним може бути трудовий договір, цивільно-правовий договір. При цьому є наймач, ним може бути роботодавець (юридична або фізична особа), замовник, тощо. Другою стороною договору є особа, яка виконує роботу, передбачену договором. Ним є працівник, виконавець робіт. Наймана праця виконується не на свій страх і ризик, а в межах, визначених законодавством і договором. Умови виконання роботи регулюються відповідним договором в межах, визначених законодавством. При виконанні найманої праці особа не може самостійно розпоряджатися результатами своєї праці, а лише в межах передбачених законом або договором. Адже особа, в цьому випадку, працює на користь наймача.          Наймана праця породжує суспільно-трудові відносини. Звідси випливає, що вона повинна бути якимось чином урегульована за допомогою правових норм. Правове регулювання повинно поєднувати як договірно-правове, так і нормативно-правове регулювання. Наймач залучає робочу силу з метою отримання прибутку від її використання в процесі виробництва. Особа, яка продає свою робочу силу, зацікавлена, навпаки, отримати більшу плату при меншій затраті праці. Якщо наймана праця виконується на умовах цивільно-правового договору, то сторони самостійно регулюють умови її виконання.           Свою здатність до праці особа може реалізувати на ринку робочої сили вибором роду діяльності і професії. Конституцією України у ст. 43 передбачено, що право на працю передбачає можливість вільного вибору праці або вільного погодження на неї. Тобто Конституцією України передбачено не право на працю, а свободу праці. Свобода трудового найму передбачає самостійне розпорядження своєю робочою силою, а також самостійне укладання договору про її використання. При цьому особа вільна у виборі способу застосування своєї робочої сили, а також у виборі суб’єкта «покупця» цієї робочої сили, тобто наймача.          Серед основних ознак цього виду праці можна виділити такі:          - виконання обов’язків за укладеним трудовим договором;          - необхідність організації роботодавцем (наймачем робочої сили) праці найманих працівників з врахуванням вимог, встановлених законодавством;          - трудова діяльність здійснюється під керівництвом роботодавця, що передбачає певну підпорядкованість працівника;          - розподіл результатів праці між працівником і наймачем носить договірно-правовий характер в межах, визначених законодавством.          У літературі з трудового права називались й інші ознаки найманої праці, серед них: несамостійна праця в інтересах іншої особи і під її керівництвом; праця юридично вільної людини, в основі якої лежить економічний інтерес працівника отримати роботу, а роботодавця – робочу силу; за договором трудового найму, де одна особа передає свою здатність до праці іншій стороні за винагороду; наймана праця, пов’язана з категорією ринку, тобто попиту і пропозиції робочої сили; предметом договору найму є здатність особи до праці [52, с. 84–87].           Це зумовлено тим, що працівник наймається для здійснення визначеної трудової функції роботодавцем, який організував виробництво і несе відповідальність за його результати. Отже, він має право встановлювати трудовий розпорядок, що передбачає підпорядкованість працівника йому. Договірний порядок розподілу результатів діяльності обумовлюється свободою найму. Держава у правових приписах надає договору загальнообов’язковості, а також встановлює певні мінімальні гарантії для працівника, як це передбачено Конституцією. Крім того, не лише сам працівник бере участь у договірному регулюванні відносин, участь у цьому процесі беруть і інші суб’єкти шляхом укладення колективних угод, передбачених законом України «Про колективні договори й угоди».          З усього цього можна зробити висновок, що з точки зору трудового законодавства самостійна праця, за окремими винятками, не регулюється. Це саморегульована праця, яка здійснюється і регламентується волею самого працюючого. Несамостійна ж праця передбачає виникнення суспільних відносин між особою, яка продає свою здатність до праці, і наймачем. Ці відносини вимагають правового регулювання.          У літературі з трудового права ці два види праці називають самостійною і несамостійною працею, тобто працею на користь іншої особи (див., напр., [52, с. 32–34; 171, с. 32]). З погляду існування суспільних відносин, зокрема суспільно-трудових відносин такий поділ необхідно підтримати, оскільки перший передбачає відсутність суспільно-трудових відносин, другий – можливість і необхідність їхнього існування, а отже, і правової регламентації.          

Вся работа доступна по Ссылке