Службові трудові відносини як об’єкт регулювання трудового законодавства

          Як вже зазначалося, специфіка трудових відносин у багатьох випадках зумовлюється особливостями виконуваних працівниками трудових функцій. Зокрема, це стосується державних службовців.          Однак перш ніж приступити до аналізу поширення норм трудового законодавства на відносини державної служби, необхідно зробити деякі застереження.          В Україні відносини державної служби регулюються Законом України «Про державну службу» [109]. Державна служба в Україні відповідно до цього закону – це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їхньому апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Однак названий закон регулює лише відносини державної служби в органах державного управління. Це призвело до того, що на практиці багато положень вказаного закону поширюється і на ті види відносин, які не є у сфері його регулювання. Зокрема, це стосується суддів, прокурорів, службових осіб Національного банку та ін.          У цьому випадку вказаний закон не може бути універсальним регулятором усіх видів державної служби, оскільки він не охоплює, наприклад, військову службу, яка за своєю суттю також є державною.          Такий стан речей наштовхнув на думку представників адміністративного права, що у сфері державної служби існує два види служби: цивільна і мілітаризована (див. [9, с. 42–43; 83, с. 142; 26, с. 13]). М. І. Іншин виділяє в цивільній державній службі загальну (в органах державного управління), спеціалізовану (митні органи, податкова адміністрація, дипломатичні установи), службу в органах судової влади і політичну державну службу (в органах законодавчої влади) [37, с. 38–39].          З погляду особливостей цього виду відносин, немає потреби поділяти цивільну державну службу на ці види. Оскільки у відносинах, які виникають у цих видах служби, немає ніяких особливостей, крім того, що є спеціальний суб’єкт – державний службовець – який наділений спеціальним статусом. Характер відносин тут однаковий.          Однак видається правильним поділяти державну службу на цивільну і мілітарну. Якщо у цивільній службі відносини виникають на добровільній основі і на вільному волевиявленні, то в міліарній службі відносини можуть виникати на основі адміністративного акта. Є. А. Єршова виділяє три види державної служби:          - державну цивільну;          - правоохоронну;          - військову [29, с. 5].          Видається, що за своїм характером правоохоронна служба може бути як цивільною, так і військовою, а тому, залежно від характеру відносин, правоохоронну службу можна віднести як до цивільної, так і до військової.          У цьому підрозділі ми характеризуватимемо відносини, які виникають у цивільній державній службі.          Ще одне застереження стосується того, що норми Закону України «Про державну службу» поширюються і на деякі інші відносини. Відповідно до Законом України «Про службу в органах місцевого самоврядування» [143] прийняття на службу в органи місцевого самоврядування, у тому числі проведення конкурсу, випробування та стажування здійснюється у порядку, визначеному законодавством України про державну службу. Питання проходження служби в органах місцевого самоврядування, робочий час, час відпочинку, порядок притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності посадових осіб місцевого самоврядування також регулюється законодавством про державну службу. В аналогічних випадках це стосується службових осіб митних органів.          Автори, які досліджували правову природу відносин, що існують у державній службі, поділяють їх на три основні групи:          - відносини, що виникають у процесі організації державної служби (підготовка, підбір та розстановка кадрів, просування по службі та інші);          - управлінські відносини, які існують у процесі здійснення розпорядчої, організаційної діяльності державних службовців;          - відносини, які існують у процесі діяльності працівника в межах державного органу [6, с. 7]. На основі цього робимо висновок про те, що перші дві групи потрібно віднести до сфери дії адміністративного права, а третю розглядати як предмет трудового права.          Видається, що такий поділ відносин, які складаються у державній службі, є штучним. Неважко зауважити, що перша і третя групи мають дещо спільне. Якщо третю групу складають відносини між державним службовцем як працівником і державним органом як роботодавцем у процесі проходження державної служби, то першу складають відносини прийняття на державну службу. І тут також є два суб’єкти цих відносин – громадянин, який претендує на посаду державного службовця, і державний орган як роботодавець. У зв’язку з цим можемо зробити висновок про існування всього двох видів відносин, які існують у державній службі. Першу групу складають відносини зовнішні, тобто між державним службовцем як представником держави і громадянами, чи іншими органами, чи організаціями. Вони складають сферу регулювання адміністративного права. Другу групу складають відносини між державним службовцем як працівником і державним органом як роботодавцем.          Таку позицію займає А. Є. Пашерстник, який вважає, що у державній службі існують два види відносин:          - службовця щодо органу, в якому він працює;          - службовця щодо населення, установ, організацій.          Перший вид, на його думку, це є трудові відносини, що підлягають регулюванню трудовим законодавством. Відносини другої групи є управлінськими, а тому лежать поза сферою регулювання трудового законодавства. А. Є. Пашерстник наголошує, що лінія розмежування між трудовим та адміністративним правом лежить у площині між різним становищем державних службовців у трудовому процесі та їхнім становищем у зовнішній сфері [81, с. 123].          З такою точкою зору не погоджується В. М. Манохін, який вважає, що трудове право регулює трудові відносини тільки робітників, а стосовно державних службовців його норми регулюють лише невелику групу відносин, котрі стосуються внутрішнього трудового розпорядку [62]. У зв’язку з цим необхідно підтримати позицію А. В. Андрушко про те, що застосування норм трудового права для цієї категорії працівників здебільшого провадиться відповідно до Закону України «Про державну службу», адже державні службовці – це працівники, які виконують організаційно-розпорядчі та консультаційно-дорадчі функції в межах компетенції державних органів, установ, організацій [6, с. 12].           В. Б. Авер’янов вважає, що відносини, що складаються в ході реалізації державної служби, тобто в процесі діяльності робітника всередині органу; в процесі організації робочого часу та часу відпочинку; щодо дисципліни й оплати праці; в процесі функціонування кадрів управління поза межами цих органів належить до галузі трудового права [25, с. 91].          Він дійшов до висновку про те, що з прийняттям Закону України «Про державну службу» значно скоротилося застосування норм трудового законодавства з питань регулювання внутрішньоорганізаційної діяльності державних службовців [25, с. 92].          

Вся работа доступна по Ссылке