Політика і право: взаємовплив у досягненні ефективності
Політика в найбільш абстрактній формі зазвичай інтерпретується як сфера взаємовідносин між класами, партіями, націями, народами, державами, соціальними групами, владою і населенням, громадянами та їх об’єднаннями. Це – важлива і складна сфера суспільного життя, самостійний світ політичних цінностей та інтересів [293, c. 69–76].
Політика є сферою людських відносин (формою людського спілкування) із приводу влади (частіше державної влади). Політична влада, яку розглядаємо як взаємовідносини та взаємозалежність керованих і керуючих, набуває риси субстанціональності, коли ми аналізуємо її як стійкий асиметричний баланс сил та інтегральну рівновагу свободи, що відображають стан позицій і статусів, потенціалів та ресурсів, інтересів і цінностей. З цього погляду політика являє собою «об’єктивну реальність» і «дійсність буття», виступаючи як реально існуюче «силове поле» та відносно автономна сфера суспільного життя, змістовною частиною якого є відносини «вплив – влада – вплив», а механізмом – активність суб’єктів політики з приводу влади, що проявляється насамперед через взаємодію індивідів і соціальних груп з політичними інститутами. З одного боку, поле політики – результат навмисної практики суб’єктів політики, з другого – воно має стосовно цих суб’єктів об’єктивну форму буття.
Слід зазначити, що розглядати політику лише як об’єктивне «силове поле» недостатньо, оскільки її «внутрішній» механізм становлять саме суб’єктивні установки, дії суб’єктів політики, а також суб’єктивоване функціонування і розвиток політичних інститутів, які залежать від рівня правової культури кожного із суб’єктів політики, адже рівень правової культури є показником активності суб’єктів права в політичній та правовій сферах.
Право і політика тісно взаємодіють між собою протягом усього існування цивілізації, регулюючи життєдіяльність суспільства. У різні історичні періоди відносини «право» і «політика» складалися по-різному. З одного боку, є очевидним безпосередній вплив політики на право, причому нерідко шляхом жорсткого політизування всієї правової сфери суспільства (зокрема і силовими методами), що призводило до колоніальних війн XVII–XVIII ст. (зіткнення «цивілізації» і «варварства»), до знищення витворів мистецтва і діячів культури у 30-х роках XX ст. у Радянському Союзі і у 40-х роках ХХ ст. – у нацистській Німеччині, до «культурної революції» Мао Цзедуна в Китаї, до ідеологізації культурної сфери суспільства в соціалістичних країнах за часів «холодної війни» тощо.
Арістотель визначав політику як мистецтво управління державою. Демокріт вважав таке мистецтво найвищим з усіх мистецтв. У ХІХ ст. ці ідеї були розвинуті М. Вебером, В. Гумбольдтом, К. Марксом, Ф. Енгельсом та іншими ученими. Сучасні науковці, спираючись на мислителів минулого (Ж.-Ж. Руссо, Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш. Л. Монтеск’є та ін.), підкреслюють, що політика – це також мистецтво можливого, мистецтво компромісів, мистецтво узгодження бажаного й об’єктивно досягнутого, вміння враховувати виклики життя. За межами можливого починається волюнтаризм, суб’єктивізм, а нерідко й авантюризм [191, c. 237–239].
Політика структурно включає різні політичні інститути, чинники і процеси. Механізми правління в рамках різних державно-правових систем, ставлення людей до інститутів влади, механізми забезпечення єдності й функціонування політичної системи, необхідні для утвердження і збереження порядку і реалізації інших життєво важливих цілей [260, c. 360–368]. Однією із основоположних категорій політичного світу, що забезпечують його універсальність у тій чи іншій країні, виступає закон. Як підкреслює Б. Вишеславцев, «закон є першою субстанцією влади. Усі великі володарі й царі були передусім законодавцями (Соломон, Наполеон та ін.). У законі й засобами закону влада суттєво змінюється, вона перестає бути сваволею і стає загальнообов’язковою нормою» [41, c. 263].
Упродовж існування ідеї законності у людей склалося певне сприйняття закону і всього, що з ним пов’язано. Його наявність чи відсутність і сьогодні виступають ознакою ефективності, взаємодії людей у будь-якому суспільстві. Наявність різних законодавчих актів у державі дає змогу скласти уявлення про рівень розвитку в ньому культури політичного і правового. Чим краще народ розуміє і приймає ці закони, тим частіше бере участь у їх реалізації, тим чіткіше вони відображають потреби й інтереси всіх громадян, тим вищий рівень політичної і правової культури всього суспільства в цілому.
Для успішного функціонування будь-якої демократичної держави необхідно, щоб усі положення, затверджені в основному законі й сприйняті усім суспільством, успішно реалізувалися на практиці, а не тільки документально закріплювались. Політична практика повинна відповідати тому, що прописує закон, а це стає можливим лише за умови розвитку політичної і правової культури членів суспільства.
Влада – найбільш цінна і бажана «здобич» різних революцій і рухів. При цьому боротьба за утримання державної влади буває не менш гострою, а інколи і більш жорсткою, ніж боротьба за її завоювання. Тому теорія політики – це значною мірою теорія державності. Держава – ядро, нервовий вузол усієї політики [1, c. 42–45].
Політика – складне, багатопланове і багатоаспектне явище, змістовна категорія. Є багато видів і різновидів політики: внутрішня і зовнішня, соціальна, національна, економічна, науково-технічна, культурна, фінансова, військова, кадрова, екологічна, правова тощо. У повсякденному житті говорять про «велику» і «малу» політику, публічну і закулісну («підкилимну», апаратну тощо).
У змістовному сенсі вона може бути прогресивною і регресивною, об’єктивно зумовленою і волюнтаристською, яка відповідає потребам суспільного розвитку і суперечить їм. Історія знає чимало прикладів глибоко помилкової політики – свавільної, реакційної, авантюрної, антинародної, яка призводила до людських жертв і страждань людей. Давно відомо, що помилка в політиці – жахливіше злочину, тому що її наслідки можуть бути величезні й незворотні, причому для мільйонів людей.
Політика органічно вплетена в усе суспільне, у тому числі правове життя. Ніхто не може сховатися від політичних настроїв, запобігти впливу політичних пристрастей. Кожний є прямим чи опосередкованим суб’єктом політики, носієм політичної свідомості. Беручи участь у виборах, громадянин тим самим бере участь у політиці, тому що він формує владу – від місцевої до центральної [51, c. 77–79].
Ступінь політизації суспільства залежить від багатьох обставин, але найбільшої напруженості вона досягає в перехідні періоди, коли проходить перебудова конкретного устрою життя – зміна соціального устрою, типів влади, форм власності, характеру виробничих відносин; коли трансформується, перетворюється духовна та правова сфери [114, c. 149–157]. Саме такий етап і переживає Україна. Сама людина, як писав ще Арістотель, є істотою політичною. І водночас суспільною.
Суть політики багато в чому характеризують методи її здійснення, арсенал і природа яких вельми різні. Крім загальноприйнятих (нормальних, традиційних, притаманних «високому мистецтву»), в ній здавна використовувалися і такі прийоми, як лестощі, обман, інтриги, позбавлення суперників, застосування сили, правова демагогія тощо [66, c. 538–565].
Давно сказано: «Війна є продовженням політики, тільки іншими засобами». Широко відомі макіавеллівські постулати: «Для досягнення цілей всі засоби добрі»; «Мета виправдовує засоби»; чи більш пізні: «Переможців не судять» тощо [53, c. 301–304].
Вкрай негативними рисами сучасної української політики є війна компроматів, яка набула останнім часом непристойного, аморального характеру. Зведення рахунків, дискредитація опонентів, відсторонення їх з політичної арени, розчистка шляхів для «потрібних» людей, сварки, «підніжки», поширення чуток, підробки, боротьба за рейтинги, імідж, харизми, очки – все це стало звичайним явищем політичного життя наших днів, з’явилася й особлива професія – «політтехнолог».
Давно підмічено, що влада – це наркотик, а жага до влади – найсильніша. Ця жага запаморочує голову, підштовхує до необдуманих вчинків [16, c. 89, 17–18].
Особливо актуальними є сьогодні слова видатного російського філософа і практика І. Ільїна: «Історія знає багато авантюристів, мисливців і злочинців, які заволоділи державною владою і зловживають нею. Треба бути зовсім сліпим, наївним, щоб прирівнювати ці злочинні справи до того, що ми називаємо Політикою… Політика дає людині владу, але не для зловживання і не для свавілля; брудна людина, яка зловживає своєю владою, є злочинцем перед народом… Немає нічого жалюгіднішого, ніж безсовісний і безвідповідальний політик… Це боягуз за своєю суттю, який не може мати політичного успіху. І немає нічого більш небезпечнішого і шкідливого, як політик, що не має серця. Навколо його імені може здійнятися шум, який злодії сприйматимуть за «славу». Навколо нього може проливатися кров; від нього може виникнути катастрофічна біда і страждання; але історичний шлях він не знайде для свого народу» [63].
Вся работа доступна по Ссылке
