Правова культура і результативність дії права: взаємозумовленість та взаємовідповідність
Є беззаперечним, що право – один з інститутів культури, визначається її рівнем і характером розвитку. Вплив культури на право і права на культуру, їх взаємозв’язок традиційно розкривається через категорію «правова культура». У сучасній юридичній літературі проблема підвищення її рівня як запорука розбудови демократичної, правової держави і модернізації правової системи неодноразово порушувалася науковцями [168]. Проте дослідження правової культури з використанням нових методологічних підходів, розкриття її співвідношення з правовою системою зберігає свою значущість і в наші дні. Більше того, вони набувають додаткової актуальності під впливом низки чинників.
По-перше, аналіз правової ситуації в країні свідчить про те, що в сучасних умовах за відсутності необхідного теоретичного і методологічного обґрунтування шляхів і методів розвитку державно-правових систем помітно зростає роль буденної правосвідомості, що разом із активним поширенням правового нігілізму та інших форм деформації правосвідомості посилюються впливи ірраціональних компонентів світоглядних установок, що негативно впливають на процеси формування права.
По-друге, наприкінці XX ст. глобалізація як багатоплановий і суперечливий процес нарощування загального в елементах світових економічних, соціальних і правових систем охопила не лише економічну, політичну, соціальну, правову та інформаційну сфери суспільного життя, а й набула гуманітарних, філософсько-світоглядних, морально-етичних аспектів виміру. Безпосередньо впливаючи на свідомість як окремого індивіда, так і суспільства в цілому, вона набула всеосяжного і незворотного характеру. Все це внесло суттєві зміни в стереотипи політичної та правової свідомості й зумовило потребу в переосмисленні багатьох усталених правових догм, зокрема, державного суверенітету, правової системи, правової культури, а також перспектив їх подальшого розвитку [15, c. 10–11].
Таким чином, на сучасному етапі юридична наука виходить на новий етап розвитку, який можна охарактеризувати як етап динамічних змін та інноваційних підходів [231]. Одним із важливих завдань цього етапу має стати формування на основі цивілізованого підходу до права цілісної концепції правової культури, завданням якої є сприяння подальшому розвитку правових знань і традицій, системи гарантій і процедур захисту прав і свобод громадян, нових прийомів і способів законотворчості, форм і методів діяльності правозастосовних і передусім правоохоронних органів, тобто усіх тих структурних елементів правової системи, що реально потребують нового теоретичного освоєння. У цих умовах узгоджений розвиток правової культури і правової системи стає нагальною потребою сучасного етапу державного будівництва в Україні, яка все ще перебуває в процесі переходу до нової суспільної системи, внаслідок чого відбувається зміна змісту і логіки відносин у всіх сферах суспільного життя.
В юридичній науці питання визначення і тлумачення правової культури традиційно визнається одним із складних і дискусійних. Так, багато науковців зазначають, що сьогодні важко знайти інше явище, яке б породжувало таку кількість суперечливих тлумачень та інтерпретацій, як культура [174, c. 84–85]. Така ситуація зумовлена рядом обставин.
По-перше, слід вказати на існування різноманітних пізнавальних і практичних завдань, які ставляться науковцями при дослідженні правової культури, як і будь-якого іншого складного і багатоаспектного явища, а також проведення її аналізу під різними кутами зору.
По-друге, право і культура, зазначає Ю. Шемшученко, є взаємопов’язаними і взаємодіючими категоріями, оскільки право є елементом культури суспільства, його соціальною цінністю. Власне право належить до елементів духовної культури, що зумовлює розгляд правової культури як явища ідеологічного порядку. Однак процес пізнання правової культури суттєво ускладнюється відсутністю серед науковців єдності поглядів на право і культуру [284, c. 4–5].
Одні автори налічують понад 250 дефініцій даної категорії, інші – близько тисячі [104, c. 6]. Про складність цієї дефініції свідчить той факт, що ні у словнику Ф. Брокгауза та І. Ефрона [27], ні у словнику В. Даля [50] таке визначення не наведене. Серед інших словникових видань найбільш повним нам видається таке визначення цього поняття: «Культура – 1) сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Рівень розвитку суспільства у певну епоху. Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини; 2) освіченість, вихованість; 3) рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності» [32, c. 596].
Крім того, варто зазначити, що зі стародавніх часів осмислюються та дискутуються проблеми, пов’язані із сутністю, природою, а особливо – призначенням права в суспільстві, суспільному розвиткові.
Неодноразово ці питання виникали, обговорювалися і дискутувалися у соціологічній, філософській та правовій думці.
Можна з упевненістю констатувати, що вони залишаються вельми актуальними і доволі складними сьогодні, у межах дії окремих правових систем та правових сімей. Причому слід констатувати, що в певних просторо-часових характеристиках домінує то одна, то інша риса права. Так, сутність права пов’язується в одних просторово-часових вимірах із суспільною волею, в інших – домінує воля окремого індивіда (громадянина, чоловіка, жінки тощо); доволі часто призначення права пов’язується з його нормативністю, обов’язковістю або регулятивною силою.
Отже, мусимо констатувати, що не менше, а можливо, й більше існує сьогодні прогалин у юридичній науці щодо визначення категорії «право».
По-третє, загальновідомо, що між правовою системою і правовою культурою існує тісний взаємозв’язок. Основу їх єдності, підкреслює Ю. Шемшученко, становить єдність правової норми і реальної поведінки, що і забезпечує досягнення соціальної ефективності права [284, c. 5].
У наш час також виникають колізії, протиріччя, коли (на нашу думку, зовсім невиправдано) окремі автори намагаються ввести у науковий вжиток нові поняття, які за своїм змістом починають конкурувати із уже існуючими і усталеними, як, наприклад, спроба обґрунтувати запровадження категорії «правовий менталітет» [187, c. 51] без одночасного розмежування його з поняттям «правова культура».
Слід погодитися з О. Ганзенко, який підкреслює, що правова культура суспільства – це об’єктивно існуючий феномен, з власним онтологічним буттям, що являє собою систему ідеальних правових форм: правових зразків, ідеалів та цінностей [44, c. 13]. Вона є своєрідним орієнтиром для права, правової системи, стан якої, однак, не обов’язково повинен відповідати цьому ідеалу.
Попри існуючу різноманітність поглядів на проблему правової культури, їх аналіз все ж дає змогу виділити основні підходи до визначення її змісту. Але при цьому слід зазначати, про правову культуру якого рівня (суспільства, соціальної групи або окремого громадянина) йдеться, оскільки структура кожного виду матиме специфічний перелік елементів, а отже, відмінність у самому визначенні.
Що стосується змісту правової культури суспільства, то можна виділити такі основні підходи. Сучасні правознавці правову культуру визначають як систему правових цінностей, що відповідають рівню правового прогресу, досягнутого суспільством, і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності [268, c. 45–48].
За такого визначення ознака правової культури – це міра активності суб’єкта права у правовій сфері, добровільного виконання правових норм, реальності прав і свобод громадян. Рівень правової культури впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визначення загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права, а отже, правового сприйняття загалом.
Можна зробити такі висновки щодо змісту категорії «культура», на основі чого імплементувати всі ознаки категорій до визначення правової культури.
Вся работа доступна по Ссылке
