Трудові права та право на соціальне забезпечення у системі прав людини
Сучасна світова цивілізація, розуміючи важливість людини для розвитку суспільства і держави, намагається найповнішим чином забезпечити належні умови для її життєдіяльності. З цією метою у національному законодавстві країн закріплюються відповідні права людини і громадянина. Як відзначає О. А. Лукашева, права людини в сучасному світі — могутній пласт загальнолюдської культури. Без його освоєння неможливо оцінювати всю систему складних політичних, соціально-психологічних, соціальних, економічних, міжнародних відносин. Тільки оволодіння культурою прав людини дає орієнтир особистості в оцінюванні існуючих політичних режимів, гуманітарної і соціальної діяльності держав, правової і моральної культури політичних лідерів, правосвідомості народу. Розуміння природженого характеру прав і свобод, що належать людині, звільняє її від надмірної залежності від держави, дозволяє їй обстоювати свої права від будь-яких посягань [1, с. 9].
Дійсно, закріплення найповнішого переліку прав людини у національному законодавстві, визнання їх авторитету як визначальної мети розвитку суспільства і держави, захист прав людини від порушень є єдино можливим шляхом до стійкого розвитку громадянського суспільства та правової держави. Однак цей процес не є справою одного дня. І поки не будуть створені надійні механізми забезпечення та захисту прав людини, поки ідея прав людини не об'єднає все суспільство, поки державна влада не усвідомить необхідності вищезазначеного, не буде цивілізованого розвитку держави, суспільства й особистості.
Права людини і громадянина та їх належне забезпечення і захист є головною метою будь-якої цивілізованої правової держави. Виходячи з наведеного за усіх часів проблематиці прав людини приділялася значна увага вчених та державних діячів. Зокрема, дослідженням правового регулювання прав і свобод людини та громадянина, а також їх захисту у ХХ та ХХІ ст.ст. займалися такі відомі вчені, як М. Г. Александров, А. П. Александрова, С. С. Алексєєв, П. В. Анісімов, М. М. Антонович, М. В. Баглай, Л. Д. Воєводін, В. Ф. Головченко, М. М. Гуренко, Б. С. Ебзєєв, Т. М. Заворотченко, А. М. Колодій, О. Л. Копиленко, О. А. Лукашева, О. В. Малько, М. І. Матузов, В. С. Нерсесянц, В. Ф. Погорілко, П. М. Рабінович, А. Г. Седишев, В. І. Семчик, О. Ф. Скакун, Т. М. Слінько, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, Ю. М. Фролов, Ю. С. Шемшученко, Т. Б. Шубіна, Л. С. Явич та ін. Разом із тим сьогодні триває дискусія з приводу теоретичних засад прав людини, деякі питання викликають положення національного законодавства щодо окремих прав людини та практика його застосування.
Слід одразу відзначити, що ідея прав людини виникла в VI—V ст.ст. до н.е. у регіонах світу, де сформувалася найбільш висока культурна традиція (Афіни і Рим). Водночас із погляду античного (афінського, римського) права не всі люди визнавалися правомочними. «І хоча всі ми, — писав Ульпіан, — носимо єдине найменування «люди», але, відповідно до права народів, виникло три категорії: вільні, і на противагу їм раби, і третя категорія — відпущені на волю, тобто ті, які перестали бути рабами». Тут тільки за природним правом раб визнається вільним, тобто людиною [2, с. 107].
У деяких джерелах звертається увага на те, що щось подібне до античного громадянства і пов'язаного з ним наділення індивіда певним комплексом прав і свобод існувало вже й у деяких районах Давнього Єгипту (третя династія, XXVIII ст. до н.е.), Китаю, Фінікії — там, де досить добре були розвинені приватне господарство і комерція, а також існувало сильне купецтво [3, с. 24].
Взагалі ж початок становлення ідеї прав людини, її первісного значення у відносинах із державою пов’язується з працями софістів (Протагор, Платон, Горгій, Антифонт) та Сократа. Разом із тим необхідно відзначити таких представників ранньої грецької філософії, як Емпедокл, Анаксагор та Демокрит, що підготували ідейний ґрунт стосовно прав людини для софістів і сократівської філософії. Саме в Анаксагора і Демокрита кінцевою метою життя людини є чесноти і щастя окремого суб'єкта [4, с. 48].
Софісти поглибили та розвинули ідею прав людини. Так, основний принцип поглядів софістів був сформульований Протагором (481—411 р. до н.е.): «Міра всіх речей — людина, існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують». Софіст Антифонт (400 р. до н.е.) обґрунтовував концепцію щодо рівності усіх людей за природою, посилаючись на те, що у всіх людей — еллінів і варварів, шляхетних і простих — ті самі природні потреби. Нерівність же людей виникає з людських законів, а не з природи. «За природою, — пише Антифонт, — ми усі у всіх відносинах рівні, притому однаково і варвари, і елліни. Тут доцільно звернути увагу на те, що у всіх людей потреби від природи однакові» [5, с. 321].
Як відзначає В. С. Нерсесянц, положення софістів про людину як міру всіх речей своїм звеличуванням людини різко розходилося з традиційними уявленнями про значущість саме божественного, а не людського начала як масштабу і міри. «Держава і закони, — за Протагором, — не данності природи, а мудрі винаходи. Розрізнення природного і штучного та їх співвідношення в трактуванні Протагора є таким, що штучне (держава, закони, політична чеснота) — продукт людського пізнання, високе досягнення людини, свідчення її піднесеності над іншою природою і долучення, говорячи мовою міфу, до «божественної долі» [2, с. 405].
На думку С. А. Пяткіної, спадщина державності античного світу, незважаючи на малу частку носіїв у ньому прав і свобод, послужила теоретичним джерелом цінних ідей у галузі прав для наступних етапів історії. Такі поняття, як «демократія» («демос» — народ, «кратос» — влада) і «республіка» («спільна справа народу»), були засвоєні людством. Зміст прав громадян і їх гарантії в давніх республіках були екстрапольовані на новий історичний досвід [6, с. 66].
Подальший розвиток ідеї прав людини одержали в християнській філософській думці періоду середньовіччя. Універсальні, вічні норми й цінності походять із принципів, закладених у десяти заповідях. Фома Аквінський відзначав, що людина відіграє центральну роль у справедливому соціальному й правовому порядку, і одночасно підкреслював пріоритет заповідей Бога над світським правом.
Раціоналісти XVII—XVIII ст.ст., які засновували свої погляди на аргументах, а не на одкровеннях, створили фундамент, на якому поступово була сформована доктрина особистих прав. Вони переформулювали теорії природного права, пояснюючи їх як щось вічне й незмінне, але не залежне від волі Бога [7, с. 83]. Так, Гуго Гроций стверджував, що природне право настільки непорушно, що не може бути змінено навіть власне Богом [8, с. 45].
Отже, впродовж історії права людини ставали предметом досліджень яскравих особистостей та формувалися з багаторазово відтворених актів діяльності людей і стійких форм відносин. Як відзначає О. А. Лукашева, в процесі людської діяльності, що включає безліч індивідів зі своїми потребами, цілями, неминучі зіткнення і протиборство їхніх інтересів. Однак при всій розмаїтості вчинків учасників суспільної взаємодії кристалізуються певні стійкі норми, еталони, цінності, що здатні упорядковувати цей процес, сполучити інтереси різних індивідів у рамках історичного буття з його способом виробництва, духовною культурою, державністю. Кожна людина має потребу у певному обсязі благ і умов життя (матеріальних і духовних), одержанню яких повинні сприяти суспільство і держава [1, с. 13].
Слід звернути увагу на те, що першими найвідомішими актами, які нормативно закріпили ідеї прав людини, вироблені цивілізацією, були Декларація незалежності США 1776 р. та Декларація прав людини і громадянина 1789 р. (Франція). Так, перший акт проголошує: «Ми вважаємо очевидними наступні істини: усі люди створені рівними і усі вони обдаровані своїм Творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належить – життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав засновані серед людей уряди, що запозичують свою справедливу владу зі згоди керованих». У другому акті сказано: «1. Люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах. 2. Мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і невід'ємних прав людини. Це свобода, власність, безпека й опір гнобленню».
Зазначені документи, які діють у своїх країнах і донині, заклали фундамент сучасної цивілізації. Не є перебільшенням і констатація того, що у них закладено зміст і мету демократичної, правової держави.
Серед найперших документів, які закріплювали права людини, необхідно відзначити і українську Конституцію Пилипа Орлика (1710 р.) як першу демократичну конституцію у світі, яка гарантувала великий для того часу обсяг прав і свобод.
Отже, ідея прав людини, яка зародилася у стародавньому суспільстві, поступово знаходить своє закріплення у нормативних документах різних країн світу. Важливим чинником зазначеного процесу була боротьба людей різних історичних формацій за кращі умови життя, праці, відпочинку тощо.
У сучасній українській правничій науці права людини визначають-ся як «певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, які об'єктивно зумов¬люються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути за¬гальними та рівними для всіх людей» [9, с. 16]; «гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей» [10, с. 172]; «певні рівні соціальні можливості для окремих осіб та їх об'єднань щодо задоволен¬ня ними своїх природних і соціальних потреб та відповідних вимог, котрі визнаються й охороняються суспільством, держа¬вою та міжнародним співтовариством і гарантії яких забезпе¬чують гідний і справедливий, вільний і відповідальний розви¬ток та активну участь особистості у різноманітних суспільних, у тому числі правових, відносинах» [6, с. 40].
Справедливою вважаємо точку зору Н. Б. Болотіної, яка вважала, що категорія «права людини» має соціальний (у широкому значенні) та юридич¬ний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст — це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов'язках. Саме по¬треби є головним критерієм, точкою відліку правдивості й спра¬ведливості того обсягу юридичних можливостей, які надають¬ся суспільством (державою) за тим «рахунком», що пред'яв¬ляється особою, і який отримав назву «право» людини. Таким чином, на думку Н. Б. Болотіної, категорія «права людини» — двостороння: з одного бо¬ку, — потреби (загальносоціальне право), з іншого — можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволен¬ня цих потреб [11, с. 10-11].
У юридичній літературі і національному законодавстві нерідко зустрічаються терміни «права люди¬ни» і «права громадянина». Як відзначає М. М. Антонович, викликає здивування, коли ці поняття використовуються в сполученні «права людини і грома¬дянина» так, ніби громадянин не є людиною. З іншого боку, вказує науковець, очевидно, що поняття «права людини» та «права громадянина» не є синонімами, оскільки не кожна людина має громадянство за внутрішньодержавним правом, а отже, не користується деяки¬ми правами, які надаються тільки громадянам певної держави [9, с. 23].
О. А. Лукашева сенс такого роздвоєння людини бачить у розходженні громадянського суспільства і держави. Це переборює однобічний розгляд людини в її взаємозв'язку тільки з державою, розширює сферу її самовизначення. Людині як такій відводиться автономне поле діяльності, де рушійною силою виступають її індивідуальні інтереси. Реалізація таких інтересів здійснюється у громадянському суспільстві, заснованому на приватній власності, родині, усій сфері особистого життя і спирається на природні права людини, що належать їй від народження. Держава, утримуючись від втручання в ці відносини, покликана охороняти їх не тільки від свого, але і від чийого б то ні було втручання. Таким чином, у громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особистості, забезпечення її автономії і незалежності від будь-якого незаконного втручання. Права ж громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, у яких він розраховує не тільки на охорону своїх прав від незаконного втручання, але і на активне сприяння держави в їх реалізації. Правовий статус громадянина випливає з його особливого правового зв'язку з державою — інституту громадянства [1, с. 97].
Вся работа доступна по Ссылке
