Поняття, механізм, форми та способи захисту трудових прав та права на соціальне забезпечення
Прийняття у 1996 р. Конституції України вирішило одне з найважливіших завдань, а саме продемонструвати світові та своїм громадянам, що країна рухається у бік побудови громадянського суспільства та правової держави. За висновками багатьох експертів Основний Закон України викладений у дусі демократичних традицій сучасних держав та закріплює доволі широкий перелік прав і свобод людини і громадянина.
Однак закріплення навіть найповнішого переліку прав і свобод людини і громадянина у Конституції та інших законах не гарантує їх забезпечення. Так, будь-яке конституційне право є декларацією без закріплення належних механізмів захисту. Суб'єкти права, здійснюючи гарантовані конституційні права, повинні володіти не тільки можливістю визначеного поводження, але і відповідними способами і засобами його захисту. Як справедливо відзначає О. А. Снєжко, без нормативного закріплення необхідних засобів захисту право може знецінитися, перетворитися в декларацію. Захист прав громадян — це той правовий інструмент, використання якого сьогодні не тільки доцільно, але і необхідно [44, с. 12]. З точки зору П. А. Бущенко, на практиці, як правило, реалізація і подальше здійснення всіх прав, у тому числі і права на працю, відбувається безперешкодно, через власний авторитет права. Однак у житті виникають такі ситуації, коли на різних стадіях реалізації права на працю не вистачає не тільки його власного авторитету, але й авторитету встановлених різного роду правових гарантій його здійснення [45, с. 14].
Актуалізує вищезазначене сучасна нестабільна соціально-економічна ситуація у країні. Зокрема зростає можливість девальвації гривні, що негативно позначиться на доходах громадян, посилюється майнове розшарування суспільства, коли, з одного боку, зростає кількість людей, що мають надприбутки, а з іншого — також збільшується число осіб, доходи яких нижче реального прожиткового мінімуму. На межу банкротства через недостатнє фінансування поставлені державні підприємства, бюджетні установи (охорони здоров'я, освіти, науки та культури). Не сприяє соціально-економічній стабільності хитка політична обстановка усередині країни, прорахунки керівництва країни на міжнародній арені, зростання злочинності тощо.
Зазначені фактори призвели до того, що українське суспільство зіштовхнулося з посиленням порушень прав громадян в економічній та соціальній сферах суспільного життя. Причому порушення відбуваються як з боку держави, її органів і посадових осіб, так і з боку роботодавців, які функціонують у недержавному секторі. Так, за даними Державної інспекції України з питань праці, впродовж п’яти місяців 2012 р. державними інспекторами праці проведено 14746 перевірок додержання законодавства про працю загалом на 13002-х підприємствах, в установах та організаціях. За результатами перевірок складено та передано до суду 9737 протоколів про адміністративні правопорушення. За невиконання законних вимог посадових осіб Державної інспекції України з питань праці щодо усунення виявлених порушень законодавства про працю державними інспекторами праці винесено 1297 постанов. До адміністративної відповідальності притягнуто 11039 керівників підприємств — порушників законодавства про працю. Крім того, державними інспекторами праці внесено 4998 подань власникам про притягнення до дисциплінарної відповідальності, 1305 матеріалів перевірок передано до правоохоронних органів для вжиття заходів прокурорського впливу [46].
Конституція України закріпила головний обов'язок держави — утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Слід відзначити, що, виходячи з Конституції та міжнародних договорів України, захист прав і свобод людини є не тільки конституційно-правовим, але і міжнародно-правовим обов'язком України. Як вірно відзначив Б. С. Ебзєєв, саме конституційні державні обов'язки в цілому й особливо та їх частина, що була позначена як обов'язок держави, державних органів і посадових осіб перед особою, є важливою гарантією свобод і прав громадян [47, с. 180].
У теорії права категорія «юридичний обов'язок» визначається як міра належної поведінки зобов'язаного суб'єкта, тобто обумовлена вимогою юридичної норми і забезпечена можливістю державного примусу необхідність певної поведінки, певних дій [48, с. 125]. Слід звернути увагу на наступне: якщо від суб'єктивного права можна відмовитися, тобто не використовувати його, то від юридичного обов'язку відмовитися не можна. Юридичний обов'язок має три варіанти свого вияву: по-перше, обов'язок особи здійснювати власні активні дії; по-друге, обов'язок особи на певну пасивну поведінку; по-третє, обов'язок перетерпіти примусові заходи, тобто нести юридичну відповідальність.
М. І. Матузов справедливо відзначав, що в обов'язках виражаються як особисті, так і загальнозначущі інтереси. Через обов'язок задовольняється інтерес управомоченого в будь-якому правовідношенні. Обов'язок відповідає також інтересам самої правозобов’язаної особи, а в кінцевому рахунку – цілям і завданням усієї політико-правової системи. Без цих інструментів суспільство швидко перетворилося б у якийсь пухкий і некерований анархо-синдикат. Обов'язки додають державі громадянської стійкості, рівнозначної екологічній рівновазі [49, с. 168].
Таким чином, під конституційним обов'язком України варто розуміти закріплену в Конституції України належну, корисну, об'єктивно обумовлену поведінку держави, її органів і посадових осіб, спрямовану на забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина та інших цінностей суспільства.
У юридичній літературі виділяють наступні ознаки конституційних обов'язків держави. По-перше, конституційні обов'язки закріплюються в Конституції як першочергові та пріоритетні напрямки державної діяльності, а також наділяються вищою юридичною чинністю. По-друге, для них у цілому характерна особлива соціальна значущість. По-третє, таким обов'язкам притаманна відсутність високого ступеня формальної визначеності. По-четверте, конституційні обов'язки мають глибоку основу, кореняться в конституційному ладі. По-п'яте, їх відрізняє широта регульованих суспільних відносин. По-шосте, конституційні обов'язки взаємозалежні і взаємопов’язані з правами контрагентів, тому що будь-які суб'єктивні права можуть бути реалізовані на практиці тільки через чиїсь обов'язки, а будь-які обов'язки завжди припускають право вимоги їх виконання [50, с. 15—16].
Зі змісту Конституції України виходить, що держава бере на себе обов’язок захищати проголошені у ній права, свободи, законні інтереси людини і громадянина та інші цінності суспільства. Отже, невжиття своєчасних захисних заходів із виявлення й усунення порушень прав і свобод, особливо в тих випадках, коли надалі їх відновлення виявляється неможливим, повинно розцінюватися як невиконання державою, її органами та посадовими особами свого конституційного обов'язку.
Слід звернути увагу на те, що в законодавстві та юридичній літературі для позначення захисних заходів вживаються терміни «захист» та «охорона». Одразу відзначимо, що серед вчених немає одностайності в питанні співвідношення цих категорій. Так, М. І. Матузов вказує, що охорона і захист суб'єктивного права або охоронюваного законом інтересу — не те саме: охороняються вони постійно, а захищаються тільки тоді, коли порушуються. Захист є моментом охорони, однією з його форм. Отже, ці поняття не збігаються [51, с. 130—131]. Таку ж позицію займає М. С. Малеїн, з точки зору якого охорона більш широке поняття, що включає всі юридичні заходи з приводу забезпечення певного блага, а захист права передбачає застосування заходів, передбачених у законі у випадку, коли право вже порушене [52, с. 18—19].
Разом з тим П. А. Бущенко не розрізняє терміни «захист» та «охорона». Так, вчений пише: «охорона і захист права на працю — це комплекс правових заходів, спрямованих проти необґрунтованих відмов у прийнятті на роботу, звільнень, переведень робітників та службовців, відхилень від нормальних умов праці і т.д. У такому аспекті розгляду це ідентичні поняття. Об'єктом такої охорони, захисту слугує уся сукупність трудових прав робітників та службовців. Органами охорони і захисту виступають усі підприємства, установи й організації, а також інші громадські організації, у тому числі і місцеві Ради» [45, с. 14]. Г. Н. Стоякін, також не розрізнюючи поняття «захист» і «охорона», розуміє під ними систему правового регулювання суспільних відносин, що запобігає правопорушенням, а у випадку їх здійснення встановлює відповідальність за допущені правопорушення [53, с. 30].
З точки зору М. В. Витрука, різниця між термінами «охорона прав» і «захист прав» полягає в тому, що перший охоплює заходи профілактики, які вживаються до порушення права, а другий — заходи, які застосовуються після правопорушення. Вчений зауважує, що такий підхід спрямований на відокремлення профілактичних заходів від власне охоронних. В іншому, як указує дослідник, охорона і захист прав і свобод громадян збігаються [54, с. 12].
Необхідно також відзначити, що в національному законодавстві застосовуються обидва терміни: і «захист», і «охорона». Так, в Конституції України категорія «захист» використовується в статтях 8, 10, 13, 17, 24, 25, 32, 34, 35, 36, 39, 42, 43, 44, 46, 47, 54, 55, 59, 63, 65, а категорія «охорона» —в статтях 14, 24, 34, 35, 36, 39, 44, 49, 51, 54. Як можна побачити, термін «захист» у Конституції України використовується удвічі частіше ніж термін «охорона». Термін «захист» переважно використовується для позначення обов’язку держави чи інших зобов’язаних суб’єктів з оберігання певних цінностей. Наприклад, ст. 10 Конституції України проголошує, що в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України, ст. 13 — держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, ст. 25 — Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Термін «охорона» також використовується для позначення оберігання певних цінностей. Так, доволі часто термін «охорона» в Конституції України використовується в сполученні зі словом «здоров’я» (статті 24, 34, 35, 36, 39, 44). Однак й інші цінності, відповідно до Конституції України, держава зобов’язується охороняти. Наприклад, ст. 44 встановлює, що порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей, а відповідно до ст. 14 Основного Закону України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Таким чином, законодавець в Основному Законі не робить розрізнень між термінами «захист» та «охорона». Такого висновку щодо застосування вказаних категорій у Конституції України доходять й інші дослідники. Так, В. Темченко відзначає, що поняття «охорона» в терміно-логічних словосполученнях Конституції вжи¬вається для позначення досить широкого кола повноважень державних органів, що передба¬чають, зокрема, запобігання, недопущення право¬порушень та поновлення прав і свобод у випадку їх порушення та притягнення винних до юри¬дичної відповідальності. Головною особливістю вживання цього терміна в Конституції є те, що здебільшого він застосовується у значенні, подібному до терміна «захист», як обов'язок держави та інших зобов'язаних суб'єктів до дій із забезпе¬чення прав і свобод людини [55, с. 35].
