Судовий захист трудових прав та права на соціальне забезпечення працівників прокуратури
У сучасних умовах конституційного поділу влади особливого значення набуває діяльність судових органів державної влади у справі захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Так, суди загальної юрисдикції по першій інстанції у 2010 р. розглянули (з урахуванням повернених) 6,9 млн справ, заяв, позовних заяв, скарг, подань, клопотань різних категорій, що на 18,5 % більше, ніж у 2009 р. Насамперед це пов’язано зі збільшенням на 718,3 тис. кількості розглянутих цивільних справ та матеріалів, із яких 607,8 тис. — спорів щодо призначення, обчислення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням та інших соціальних виплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг, речового майна, пайків або грошової компенсації (Закон від 18 лютого 2010 р. № 1691-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвідомчості справ, пов’язаних із соціальними виплатами», який рішенням Конституційного Суду України від 9 вересня 2010 р. № 19-рп/2010 р. визнано неконституційним. Законом від 2 грудня 2010 р. № 2748-VI «Про внесення змін до розділу ХІІ «Прикінцеві положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо передачі справ, пов’язаних із соціальними виплатами» визначено підсудність таких справ). Так, суди розглянули: цивільних — 2,5 млн справ та матеріалів, що на 39,3 % більше, ніж у 2009 р.; адміністративних — 1,8 млн, що на 21,7 % більше; кримінальних — 712,7 тис., що на 3,2 % більше; про адміністративні правопорушення — 1,6 млн, що на 2,3 % більше [119].
Відзначимо, що за радянських часів категорія «судова влада» практично не зустрічалася ні в нормативній, ні в науковій літературі. Причиною цього слід вважати те, що юрисдикційна діяльність суду ніколи не розглядалася в СРСР як владна. Стосовно судів мова йшла про здійснення правосуддя, тобто про розгляд судом у встановленому процесуальним законом порядку цивільних і кримінальних справ. Такі повноваження вважалися однією з численних функцій держави, поряд з організацією народного господарства, керівництвом соціальною сферою і культурою, управлінням різними галузями суспільного життя тощо. Як відзначає В. В. Єршов, приблизно до 1990 р. суд розглядався і в законодавстві, і в юридичній літературі як один із правоохоронних органів [120, с. 33]. Т. Б. Шубіна цілком слушно вказує, що основне призначення суду тих років зводилося до охорони правопорядку, що здійснювалося, крім суду, також органами арбітражу, нотаріату, прокуратури, внутрішніх справ, державної безпеки тощо. [121, с. 151].
Сьогодні судовий захист не безпідставно вважається найважливішим елементом державного захисту прав і свобод людини та громадянина, що являє собою самостійний напрямок державно-владної діяльності, здійснюваної спеціально створеними для цієї мети органами — судами. Як справедливо відзначає В. С. Стефанюк, у державі, що прагне стати правовою, суд зобов'язаний бути авторитетним, владним, самостійним, справді незалежним. Люди хочуть бачити в ньому не бюрократичну установу, довгу на розгляд і швидку на розправу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів, яке важливе крісло не займав би порушник, які впливові зв'язки не пускав би він у хід [122, с. 27]. Суспільство вимагає наявності сильного, всебічного судового захисту. Слабкий захист лише породжує ілюзії, здивування й озлобленість, дискредитує саму ідею звернення за допомогою до суду.
У сучасних демократичних правових державах можливість реалізації права на судовий захист визнається головною інституціональною гарантією правового статусу особи [123, с. 9]. За висновком М. Ю. Крутикова, право на доступ до правосуддя є тією складовою конституційно-правового і міжнародно-правового статусу особистості, що відіграє домінуючу роль у забезпеченні і гарантії реалізації будь-яких прав, свобод, законних інтересів, а також обов'язків з боку інших суб'єктів права, закріплених за нею ратифікованими актами міжнародного права [124, с. 36].
Слід погодитися з науковцями, оскільки зазначені твердження з очевидністю випливають з аналізу норм міжнародно-правових документів у галузі прав людини та національних законодавств. Так, право на судовий захист закріплюють найавторитетніші міжнародні документи. Відповідно до ст. 8 Загальної декларації прав людини, яка прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.
З прийняттям Загальної декларації прав людини (1948 р.) — своєрідного кодексу прав і свобод будь-якої людини поза залежністю від її походження, переконань і інших обставин – «почалося активне використання концепції прав людини як могутнього фактора світової політики...» [125, с. 12]. Прийняті в розвиток Загальної декларації прав людини міжнародно-правові акти з прав людини становлять «в сукупності розгалужену систему принципів і норм, що визначають види і зміст прав і свобод людини, а найчастіше і порядок їх реалізації і механізм захисту» [1, с. 143].
Розвиток положень Декларації щодо права людини на судовий захист відбувся в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (1950 р.), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (1966 р.) та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.). Зокрема ст. 6 (1) «Право на справедливий судовий розгляд» Конвенції про захист прав людини та основних свобод передбачає, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
Право на судовий захист закріплюють більшість країни Європи та Азії у власних конституціях. Так, Конституція Польщі (ст. 45) гарантує, що кожен має право на справедливий і відкритий розгляд справи без необґрунтованої затримки компетентним, незалежним і безстороннім судом. Конституція Чехії закріплює, що основні права і свободи знаходяться під захистом судової влади (ст. 4), суди покликані забезпечувати в порядку, установленому законом, захист прав (ст. 90). Відповідно до Конституції Японії ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді (ст. 32). Конституція Туреччини проголошує: «Кожен має право виступати в судовому процесі як позивач або відповідач, застосовуючи законні засоби і процедуру. Ніякий суд не може відмовлятися від розгляду справи, що входить у його компетенцію» (ст. 36). У ст. 8 Конституції Греції закріплюється положення, відповідно до якого ніхто не може бути всупереч його волі вилучений з-під юрисдикції судді, визначеного йому відповідно до закону. Конституція Нідерландів містить наступну заборону: «Ніхто не може бути позбавлений проти своєї волі права бути заслуханим у тому суді, до якого він вправі звернутися відповідно до закону» (ст. 17).
Не є виключенням і Україна, Основний Закон якої закріплює право на судовий захист за кожним, незалежно від громадянства, статі, дієздатності, походження, расової належності, віросповідання й інших ознак. Так, відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Ще більш детально право на судовий захист закріплює Закон України «Про судоустрій і статус суддів». Так, відповідно до ст. 7 Закону, яка має назву «Право на судовий захист», кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховний Суд України. Кожен має право на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якої інстанції. Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи мають право на судовий захист в Україні нарівні з громадянами і юридичними особами України [126].
Як справедливо відзначає М. Ю. Крутиков, у систему особистих (громадянських) прав і свобод індивіда включаються права і свободи, що мають тісну прив'язку до особистості як такої, незалежно від правових поглядів держави, і покликані забезпечити сферу особистої свободи людини і громадянина (право на життя, право на гідність особистості, право на недоторканність приватного життя тощо) [124, с. 36].
Таким чином, конституційне право на судовий захист є складовим елементом блоку особистих (громадянських) прав і свобод людини і виходячи зі змісту Конституції України цілком відповідає трактуванню права на судовий захист, викладеного в ст. 8 Загальної декларації прав людини.
Взагалі ж Конституція України закріплює доволі великий перелік норм, які стосуються судового захисту. По-перше, ст. 6 Основного Закону закріплює самостійність судової влади: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.». По-друге, ст. 55 Конституції України проголошує необмежений суб’єктний склад тих, хто може звернутися до суду за захистом прав і свобод: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.». По-третє, ст. 124 Основного Закону передбачає широку компетенцію судів: «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі». По-четверте, Конституція України регламентує можливість обмеження судовим рішенням ряду прав і свобод (статті 29, 30, 31, 37, 39, 41, 47). По-п’яте, Основний Закон України закріплює засади судочинства (ст. 129). По-шосте, Конституція України визначає організацію судової влади в Україні (розд. VІІІ «Правосуддя»).
Судовий захист належить до числа прав, що не підлягають обмеженню, оскільки обмеження цього права за жодних умов не може бути обумовлено необхідністю досягнення визнаних Конституцією України цілей: захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я, прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони країни і безпеки держави.
Як відзначає І. О. Нестеровський, характер судового захисту дозволяє вважати його універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особи [127, с. 34]. А. Л. Герасимів указує на те, що особлива роль суду визначається тим, що він — арбітр у спорах про право. Тільки судова влада, але ніяк не законодавча або виконавча, відправляє правосуддя. У цьому гарантії і незалежності суду, і прав і свобод громадян, і державності в цілому [48, с. 210].
Г. Н. Банніков відзначає, що право на судовий захист є єдиним поняттям, що має два аспекти:
— право на відновлення порушених прав, право на відшкодування шкоди, тобто право на задоволення матеріальної вимоги (матеріальний аспект права на судовий захист);
— право на звернення до судових органів, тобто право на судовий розгляд заявленої вимоги (процесуальний аспект права на судовий захист) [128, с. 8].
У юридичній науці робилися спроби визначити категорію «судовий захист». Так, О. С. Мордовець судовий захист вважав одним із видів державного захисту прав і свобод людини і громадянина, що являє собою механізм примусового забезпечення гарантій прав і свобод людини і громадянина, установлений державою через систему спеціалізованих державних органів — судів [129, с. 124]. Т. Б. Шубіна під судовим захистом розуміє розгляд спо¬рів, справ про захист порушених або таких, які можуть бути порушеними, прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб у будь-якому суді [121, с. 124].
Аналіз діючого законодавства та практики його застосування доводить, що однією із сучасних тенденцій є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за законністю рішень і дій посадових осіб, державних органів, громадських об'єднань. І для цього є всі підстави, оскільки по-перше, відповідно до Конституції України судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, що належать особі внаслідок прямої вказівки Конституції України та інших законів. По-друге, це наявність значних переваг судового порядку захисту порівняно з адміністративним. Суд є незалежним і підкоряється тільки закону. Він не зв'язаний ніякими вузьковідомчими інтересами. Як свідчить ч. 1 ст. 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. Стаття 6 Закону закріплює, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на безсторонність суду забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом.
Вся работа доступна по Ссылке
