Система органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства України

          Чинне законодавство України визначає відповідні стандарти у сфері житлово-комунального господарства. Основна мета їх полягає не лише у визначенні мінімальних вимог до кількості та якості житлово-комунальних послуг, а й напрямів діяльності уповноважених органів публічної адміністрації, змісту державної політики у цій сфері. Однак варто зазначити, що сучасна якість житлово-комунальних послуг залишається у незадовільному стані. Це пов’язане з багатьма чинниками, зокрема:          – економічними – недостатнім обсягом фінансування даної галузі народного господарства. Хоча, як зазначено раніше, обсяги фінансування даної галузі можна порівнювати лише з обсягами фінансування тяжкої або хімічної промисловості, на жаль значна частина заходів не реалізовуються у зв’язку з відсутністю або недостатнім фінансування.;          – політичними – загальновідомо, що починаючи з 2004 року політична система в країні знаходиться в постійному «нестабільному стані». Така ситуація є прямим наслідком неефективного проведення або взагалі непроведення реформ у даній сфері. Крім того, стан політичної стабільності в країні прямо впливає на обсяги іноземного інвестування у дану галузь. Хоча, офіційні статистичні показники свідчать про залучення значних обсягів іноземних інвестицій, цей показник склав у 2011 році – 49,4 млрд. дол. США, у 2012 році – 52,5 млрд. дол. США [57]. Однак, не зважаючи на це, стан інвестиційного клімату залишається недостатньо привабливим для іноземного інвестування;          – технологічними – нині значна частина обладнання та комунікаційних мереж знаходяться у незадовільному стані. Саме наведене призводить до неефективного використання відповідних ресурсів (природних, фінансових) у даній галузі.          – соціальні – «глибокі» економічні перетворення, що відбуваються в нашій країні з початку здобуття незалежності України зумовили зниження економічного благополуччя населення, обсягів їх доходів, а внаслідок цього неможливість сплачувати отриманні житлово-комунальні послуги. Крім того, світова економічна криза лише погіршила ситуацію. Слід зазначити, що щороку сфера житлово-комунального господарства стикається із основною проблемою, а саме: неможливістю більшості населення сплачувати отримані житлово-комунальні послуги. Варто зазначити, що з метою вирішення даної проблеми держава вживає ряд заходів, а зокрема запровадження інституту субсидій, тобто компенсації з боку держави малозабезпеченим верствам населення за отримані житлово-комунальні послуги. Проте, дані заходи лише частково вирішують дану проблему, адже заборгованість залишається значною. За офіційними даними у 2011 році вона складала 1 млрд. 105 млн. грн., у 2012 році – 950 млн. грн., а у першому півріччі 2013 становила 1 млрд. 105 млн. грн [105].          Наведені негативні чинники можуть перешкоджати забезпеченню нормального стану життєзабезпечення населення, що водночас може спричинити реальну загрозу національній безпеці України. Саме у зв’язку з наведеним, дуже актуальним залишається питання діяльності відповідних органів публічної адміністрації, що наділені необхідним обсягом повноважень у сфері житлово-комунального господарства.          У сучасних наукових працях з адміністративного права постійно приділяється увага загальнотеоретичним та організаційним аспектам діяльності органів публічної адміністрації. Це знаходить своє відображення у науково-методичних та наукових дослідженнях з даної проблематики серед таких науковців, як: А.Б. Авер’янов, О.М. Бандурка, А,І. Берлач, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко тощо. Зазначені вчені у своїх працях звертали увагу на визначення поняття «публічна адміністрація», принципи її діяльності, систему та структуру адміністративно-правового статусу. Однак, питання щодо аналізу системи органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства та визначення їх адміністративно-правового статусу спеціально не вивчались. У наведених наукових працях вказані питання розглядались фрагментарно або у межах широкої адміністративно-правової проблематики, без комплексного підходу, що зумовило потребу у науковому аналізі цього питання.          Слід зауважити, що з метою реалізації державної політики за різними напрямами діяльності держави в Україні функціонує система органів публічної адміністрації, що забезпечують реалізацію відповідних заходів у сфері житлово-комунального господарства. Однак, на сьогодні існує як теоретична, так і практична потреба у чіткому визначенні їх кола. Досліджуючи питання щодо визначення системи органів публічної адміністрації у сфері житлово-комунального господарства вважаємо за доцільне звернемо увагу на деякі теоретичні аспекти, що пов’язані з визначенням понятійного апарату, зокрема, поняття органу публічної адміністрації та, безпосередньо, системи органів публічної адміністрації. Сьогодні поняття «публічна адміністрація» досить часто застосовується у нормативно-правових актах та працях деяких науковців, але, на жаль, у сучасній науці не сформовано єдиного підходу щодо визначення даного поняття. Зазначена обставина актуалізує потребу у поглибленні наукових досліджень щодо визначення поняття публічної адміністрації, її сутності та особливостей виявлення цієї сутності у конкретних умовах сучасної України. Термін «публічна адміністрація» вперше був використаний в праві Європейського Союзу. Аналіз окремих нормативно-правових актів ЄС дозволяє зробити висновок, що у європейському праві існує два визначення поняття «публічна адміністрація»: у вузькому та у широкому розумінні. У вузькому – під «публічною адміністрацією» розуміються «регіональні органи, місцеві та інші органи публічної влади», «центральні уряди» та «публічна служба». До органу публічної влади при цьому віднесено: «інституції регіонального, місцевого або іншого характеру, інші органи, діяльність яких регулюється нормами публічного права або діями держав-членів; органи, наділені достатніми суверенними повноваженнями країни, які з формального погляду не є частиною адміністративного апарату держави-члена, але структура та завдання якого визначені у законі (причому ці завдання належать сфері функціонування держави)».          У широкому сенсі у європейському праві до «публічної адміністрації», окрім органів публічної влади, відносять ті органи, які не входять до неї організаційно, але виконують делеговані функції. Водночас, як зазначено у Резолюції щодо публічної (державної) відповідальності, під «публічною владою» (або органами публічної влади), слід розуміти: будь-яку установу публічного права (включаючи державу, регіональні та місцеві органи державної влади, незалежні публічні підприємства) та будь-яких фізичних осіб під час виконання ними повноважень офіційних органів [80, с. 11].          Дещо іншу позицію висловлював В.Б. Авер’янов, який під терміном «публічна адміністрація» пропонував розуміти сукупність органів виконавчої влади та органів виконавчого самоврядування, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції [59, с. 117].          В.Я. Малиновський у «Словнику термінів і понять з державного управління» висловлює аналогічну позицію щодо розуміння публічна адміністрація. Автор вважає, що публічна адміністрація – це сукупність державних і недержавних суб’єктів публічної влади, ключовими структурними елементами якої є а) органи виконавчої влади; б) виконавчі органи місцевого самоврядування [123, с. 168–169].          Т.М. Кравцова та А.В. Солонар вважають, що у наведених позиціях вже простежується, що публічна адміністрація, це не звичайна сукупність державних органів, яких досить велика кількість, а сукупність органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування. З огляду на вищенаведені визначення, автори зазначають, що публічна адміністрація є сукупністю державних і недержавних суб’єктів публічної влади, ключовими структурними елементами якої є: по-перше, органи державної виконавчої влади і, по-друге, виконавчі органи місцевого самоврядування [118, с. 522–525].          Отже, під поняттям «публічна адміністрація» вказані вчені визначають систему органів державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та інші суб’єкти, наділені адміністративно-управлінськими функціями, які діють з метою забезпечення як інтересів держави, так і інтересів суспільства в цілому, а також сукупність цих адміністративно-управлінських дій та заходів, встановлених законом. [118, с. 522–525].          Цікаву думку щодо публічної адміністрації висловлює у підручнику «Адміністративне право України» Т.О. Коломоєць. Автор вважає, що до органів публічної адміністрації слід віднести ті органи, діяльність яких спрямована на реалізацію публічної влади, основною діяльністю яких є забезпечення виконання чинного законодавства у публічних інтересах. Крім того зазначено, що з урахуванням цільової спрямованості та змістовним її наповненням органами публічної адміністрації можуть бути не лише органи виконавчої влади, а й інші органи, наділені владними вповноваженнями, зокрема органи місцевого самоврядування, Президент України, Апарат та комітети Верховної Ради України, Рада національної безпеки та оборони України, Центральна виборча комісія України, Національний банк України тощо. Хоча саме органи виконавчої влади є основною складовою всієї системи органів публічної адміністрації [ 64, с. 78–88].           Цікаву думку висловлює авторський колектив підручнику «Курс адміністративного права України» за редакцією В.В. Коваленка. Автори вважають, що публічна адміністрація – це організація і діяльність органів та установ, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші адміністративні функції у публічних інтересах. Публічна адміністрація включає, насамперед, органи виконавчої влади та виконавчі органи місцевого самоврядування, а також державну службу та службу в органах місцевого самоврядування. Також, до органів та інституцій публічної адміністрації функціонально можуть належати і будь-які інші суб’єкти, які здійснюють публічно-управлінські функції (наприклад, орган професійного самоврядування, який держава законом уповноважила здійснювати якісь реєстраційні функції, або навіть підприємство, яке відповідно до законодавства надає адміністративні послуги, тощо) [120].          Однак, в окремих наукових працях висловлюється думка згідно з якою до публічної адміністрації можна віднести ще й суб’єктів публічного сектору, що виконують публічні функції (наприклад, невідкладна медична допомога, рятувальні служби тощо), вимагають особливого режиму праці, відмінного від праці у приватному секторі. Прихильники такого підходу зазначають, що метою держави є служіння інтересам суспільства, тому аналогічна мета буде й у підпорядкованих їй органів, а крім цього ще й забезпечення інтересів самої держави. Публічна адміністрація здійснює певний цілеспрямований вплив її суб’єктів на ті сфери життєдіяльності суспільства, які потребують такого впливу, з метою узгодження та задоволення як інтересів держави, так і інтересів суспільства [118, с. 522–525]. Вважаємо, що такий широкий підхід до розуміння поняття публічна адміністрація має право на існування, однак він не знайшов ґрунтовного висвітлення у наукових працях.          

Вся работа доступна по Ссылке