Розвиток інституту відводу в історії процесуального права

          Видається доцільним дослідити генезу становлення та розвитку інституту відводу у науці кримінального процесуального права, визначивши її основні етапи.          Історично в Україні, як і в інших країнах, даний вид діяльності з’явився тоді, коли суб’єкти суспільних відносин не могли самостійно вирішити конфлікт кримінально-правового характеру, який виник між ними і були вимушені звернутися до авторитетної особи, думці якої довіряли обидві змагальні сторони. Але дослідження необхідно почати з самого початку. Історія цивілізації, з притаманною їй державно-правовою організацією почалася з Стародавнього Риму. Саме античності людство зобов’язано багатьма пам’ятками права, унікальними зразками державності. Римське право вперше в історії виступило в якості системної, ретельно розробленої правової освіти. Римське право – найбільше досягнення античної культури, вплив якої на розвиток європейського права важко переоцінити. На ґрунті римського права склалася найбагатша правова культура, що стала загальним здобутком людства на наступних етапах цивілізації [258, с.3].          Як відомо, римський процес ordo judiciorum поділявся на дві частини: in jure та in judicio. Починався процес in jure перед магістратом, коли встановлювався предмет спору. Сторони виконували ритуальні обряди та проголошували фрази, в яких позивач виражав свою претензію, а відповідач – заперечення (legis action). Далі погоджувалися інші процесуальні питання (в якої сторони залишається до суду спірне майно, висувалися поручителі та інші). Заключний акт in jure називався litis contestatio, тобто засвідчення спору. Сторони звертались до свідків: «testes estote» (будьте свідками події, що сталася) і з цього моменту відбувалося погашення позову, тобто позивач не міг повторно заявити таку саму вимогу [185, с.36].          Найважливіша подія на цій стадії – обрання судді, причому магістрат тільки видавав наказ про призначення присяжного судді на підставі вибору сторін. Право магістратів організовувалося для вирішення конкретного спору, судовий розгляд присяжних суддів називався judicium (юрисдикція) і означав дії магістрата по організації суду по справі. Дане право належало магістратам вищого ступеню (як відомо, влада магістратів поділялася на вищу (imperium) та загальну (potestas). До imperium входили диктатори, консули, претори) [250, с.53].          Сторони могли обрати суддю і без участі магістрата і вже потім отримати відповідний наказ. Такі випадки були досить рідкісними, зазвичай судді обирались на основі Album judicum selectorum – списку відповідних кандидатів, що складався претором. До списку не могли заноситися особи, виключені зі складу Сенату, неповнолітні, жінки, невільники, а також глухі, німі та божевільні люди. Кандидатуру з переліку пропонував позивач, а відповідач або погоджувався, або заперечував пропозицію позивача. Така відмова по суті була відводом судді (recusatio), причому пояснювати причину recusatio відповідач не зобов’язаний. Він відводив суддю тільки тому, що не чекав від нього справедливого рішення.          При відводі судді позивач пропонував наступну кандидатуру і так до тих пір, поки відповідач не погоджувався на запропонованого суддю. Претор віддавав наказ відповідній особі і справа переходила до розгляду (in judicio) [258, с.52].          Якщо претор доходив висновку, що відповідач зловживає своїм правом відводу судді, то визнавав його беззахисним (indefensus), а відповідно позивач автоматично визнавався переможцем у спорі.          Таким чином, у римському праві поєднувалися право відповідача на відвід судді з метою гарантії справедливого рішення, а також загальне правило погодження кандидатури присяжного судді сторонами [85, с.79].          Це правило обумовило періодичність діяльності суддів, тобто їх діяльності не постійно (як у сучасному праві), а лише шляхом обрання їх для вирішення конкретного спору.          Таке правило про вибір судді діяло тільки на ранньому періоді розвитку Римського права (I-III ст. н.е.), якому були притаманні договірні засади судового процесу. Сторони узгоджували особу судді і, відповідно, зобов’язувались добровільно скоритися його рішенню. Аналогічне правило міститься у сучасних нормах про третейські суди.          У пізніші періоди розвитку Римського права виборність суддів стала формальною, її замінив обов’язок підкорення державній силі суду.          Повертаючись до процедури recusatio, необхідно відзначити, що для справдження принципу рівноправності сторін, їхня участь у виборі судді доцільніше на рівних засадах, тобто право пропонувати кандидатуру судді необхідно надати обом сторонам, а не лише позивачу. Хоча у Римському праві створена противага інтересів позивача і відповідача: позивач пропонує кандидатуру ґрунтуючись на особистих вподобаннях, не пояснюючи причину вибору того чи іншого судді, а відповідач володіє зворотнім правом приймати або не приймати як суддю особу, якій він не довіряє, причому також без пояснення причин.          Якою ж є природа таких прав сторін як пропозиція та відвід кандидата, без обґрунтування причин?          Предметом вибору є кандидатура, а не безпосередньо сам суддя. Особа, запропонована позивачем на стадії in jure не є суддею, а відповідно не має жодних зобов’язань стосовно держави. Держава не має підстав утримувати запропоновану позивачем кандидатуру, тим паче що вона може бути замінена іншим кандидатом. Тому у держави також немає необхідності перевіряти правильність відводу. При цьому держава не відмовлялася від захисту публічних інтересів у процедурі, а саме: обмеження прав відповідача нескінченно відводити кандидатів, а також вимоги до позивача обирати кандидатів у судді з Album judicum.          Римському праву відомі випадки, коли особа не могла бути суддею у конкретній справі, навіть якщо її кандидатура була включена до переліку (Album). Це випадки, коли суддя сам був стороною у спорі або ж коли між ним і стороною у процесі мав місце могутній зв’язок [183, с.24].          Навіть, якщо особа була обрана сторонами, але при цьому були наявні перелічені вище обставини, кандидат не призначався наказом магістрата. Якщо ж обставини виявлялися після призначення, то суддя замінявся іншим суддею відповідно до процедури вибору. Згідно з принципом munus publicum суддя вважався зобов’язаним виконувати суддівські функції, тому за загальним правилом не міг відмовитись від їх виконання у випадку обрання його кандидатури сторонами [258, с.56]. Звільнення від цього обов’язку допускалося лише за обумовленими привілеями: родом занять (лікарі, філософи і т.п. звільнялися від обов’язку бути суддею), сімейними обставинами, випадковими поважними причинами, а також у випадку відносної неспроможності, тобто майнової зацікавленості у справі (у цьому випадку суддя замінявся іншим суддею).          Судді надавалося право самовідводу також до його обрання, тобто до заявлення відводу відповідачем. При цьому суддя повинен був вказати на ті обставини, які виключають його неупередженість у конкретній справі. Однак якщо відповідач не заявляв відводу, суддя не звільнявся від обов’язку виконання суддівських функцій [183, с.31].          Право раннього Риму не передбачало відводу магістрата, хоча у сторін причин для такого відводу і не було (він не розглядав справи по суті, тож відповідно не міг мати особистих інтересів). Магістрат міг самостійно ухилитися від виконання обов’язків у випадку участі у справі як сторони, а також при розгляді справ, сторонами яких були члени його родини [85, с.84].          Таким чином, Римське право раннього періоду закріплювало право і процедуру відводу суддів (recusatio), виокремлювало підстави для відводу та самовідводу, але до переліку включалися підстави для так званої відносної неспроможності суддів, тобто майнова зацікавленість у справі [28, с.12].          У імператорському Римі система ordo judiciorum privatorum змінилася. Зміст змін складався у поєднані функцій судді та магістрата, тобто магістрат не призначав суддю за вибором сторін, а особисто розглядав спір. Починаючи з I століття нашої ери як виняток із загального правила, до часів правління Діолектіана став правилом. Своїм наказом Діолектіан скасував ordo judiciorum privatorum, а відповідно 2-ступеневий розгляд справи in jure та in judicio та започаткував розгляд справи магістратом, тобто extra ordinem. Таким чином, суддями вже виступали не громадяни за Album judicum selectorum, а урядовці, що поєднували судову та виконавчу влади [183, с.33].          Поєднання влад прослідковується і у термінології: урядовців Імператорського Риму називають то judices, то administratores [202, с.98].          Перехід судової влади до імператорських урядовців означав не тільки розгляд справ магістратами, але і іншими урядовцями. Суддя для кожної конкретної справи міг призначатися імператором, також магістрат доручав розгляд неважливих справ більш низьким урядовцям.          

Вся работа доступна по Ссылке