Серед основних прав людини, визнаних міжнародною спільнотою, є передбачене ст. 10 Загальної Декларації прав людини право кожного при вирішенні спору щодо його прав та обов’язків і при встановленні обґрунтованості будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення – на справедливий і публічний розгляд в межах розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним на основі закону (право на справедливий судовий розгляд). Дане право знайшло своє закріплення й в інших міжнародно-правових актах: у статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. [170], статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікованої Україною 17 липня 1997 р.[2].
Право на справедливий судовий розгляд стало невід’ємною складовою усіх країн розвиненої демократії. Ключовим елементом даного права виступає судова незалежність, що знайшла своє закріплення у низці визначних документів міжнародно-правового значення. Так, Генеральною Асамблеєю ООН були затверджені прийняті у 1985 році сьомим Конгресом Організації Об’єднаних Націй з профілактики злочинності і поводження з правопорушниками «Основні принципи незалежності судових органів» [190]. Базова ідея полягає у тому, що незалежність судових органів гарантується державою і закріплюється в конституції або законах країни. Дане означає, що особа має право на здійснення судочинства у її справі незалежним та безстороннім судом, задля забезпечення якого на міжнародному рівні функціонують відповідні загальноприйняті стандарти. Так, у 1993 році Європейське об’єднання суддів «Хартія суддів в Європі», що є регіональним об’єднанням міжнародного об’єднання суддів, яке за основу бере принципи ООН.
На європейському рівні, Комітетом Міністрів Ради Європи було ухвалено декілька Рекомендацій щодо судової незалежності: № 12 (94) «Незалежність, дієвість та роль суддів» у 1994 році [246]; № CM/Rec (2010) 12 «Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та обов’язки» [245].
Для стимулювання розвитку та зміцнення демократичної стабільності у Страсбурзі у липні 1998 року в межах діяльності Ради Європи на зустрічі суддів та адвокатів країн Ради Європи було прийнято «Європейську хартію про статус суддів» [93].
Після цього центральною радою Міжнародної асоціації суддів, до якої належить 60 країн у всьому світі, було прийнято в листопаді в Тайпєї одноголосно без жодного утримання «Універсальну Хартію судді» [96] – визнаних принципів, яких дотримуються всі держави-члени цього об’єднання.
Відповідно до ст. 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Отже, право на судовий захист є конституційним правом громадянина України.
КПК України 2012 р. у п. 23 ч. 1 ст. 3 закріпив наступне визначення поняття суддя – як голови, заступника голови, судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів областей, міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів, які відповідно до Конституції України на професійній основі уповноважені здійснювати правосуддя, а також присяжні.
Стаття 6 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» [241] проголосила, що суди здійснюють правосуддя самостійно. Здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права.
Якщо поглянути на змістовну характеристику незалежності суддів, В.В. Городовенко у своїй статті доцільно виділяє наступні елементи:
• незалежність суддів містить обов’язково процесуальну складову, тобто незалежність суддів розповсюджується на них як носіїв судової влади тільки в межах здійснення правосуддя; вона включає елемент зовнішньої незалежності суддів (незалежності від зовнішніх факторів), тобто неможливий зовнішній вплив на суддю будь-якої гілки влади;
• незалежність суддів має компонент внутрішньої незалежності (незалежності від факторів усередині самої судової системи), коли суддя повинен мати процесуальну незалежність від інших суддів, від керівництва суду тощо; ця категорія включає елемент особистісної (морально - психологічної) незалежності судді, коли справедливий і об’єктивний судовий розгляд залежить від моральних якостей суддів, їх здібностей протистояти неправомірному втручанню в процесуальну діяльність. Тут не можна не стверджувати, що актуальним постає для нас питання «А судді хто?»; обов’язковим елементом незалежності є безумовне підкорення (підзаконність) суддів, діяльність носіїв судової влади має підзаконний характер. Незалежність суддів і підкорення їх тільки законові вимагає не тільки від держави здійснення відповідних заходів для забезпечення гарантій незалежності, а і від кожного судді особисто. Як вірно зазначає Я.І. Григор’єва «це право і обов’язок суду (судді) бути незалежним без будь-яких обмежень, впливів, спокус, тиску, погроз чи втручань, прямих або непрямих, з будь-чийого боку і з будь-якої причини чи в будь-який спосіб передбачають у тому числі його право і обов’язок бути незалежним від своїх колег - суддів і начальників» [58].
