Особливості реалізації біологічних прав та свобод людини в сучасній державі

          Прогресивні дослідження в галузі біології, медицини, генетики тощо відкрили багато перспектив для людини, її життя та якості останнього. Вони дали шанс на виживання, продовження роду, подолання безпліддя. Однак одночасно вони посприяли і виникненню та усвідомленню великої кількості проблем, які безпосередньо впливають на права та свободи людини, під час реалізації яких людина постійно натрапляє на перешкоди. Останні заважають нормальній реалізації досліджуваних прав. У будь-якому випадку всі практичні проблеми та перешкоди можуть вирішуватись після їх усвідомлення та вивчення.          Так, одна з головних основ, теоретичних чинників побудови системи прав і свобод людини та громадянина, їх реалізації є держава, її правова система. Однак, сучасна держава не в змозі вирішити всі практичні проблеми, перед якими опиняється людина нового покоління, а головне – не в змозі захистити її від повсюдного прогресу та розвитку. Невідповідність між сучасними правовими регуляторами та дійсним станом реалізації прав і свобод людини та громадянина призводить до збільшення ролі правової держави та громадянського суспільства. Саме за умови створення громадянського суспільства можливе законодавче визнання державою тих чи інших прав та свобод, саме в таких умовах держава буде вимушена впорядковувати свої відносини з громадянами на правовій основі. Тільки в умовах розвиненого громадянського суспільства можуть повноцінно реалізовуватись біологічні права та свободи людини. В ідеальному побудованому громадянському суспільстві відбувається роздержавлення багатьох суспільних відносин, які суспільство може вирішувати без держави, самостійно. Однак, сучасна Україна, як і більшість інших держав, тільки починає будувати повноцінне громадянське суспільство, що і спричиняє багато проблем. Ми тільки починаємо усвідомлювати, що людина, її права є первинним, а держава – вторинним явищем. Тому такі висловлювання, на кшталт: держава – рівноцінний з суспільством суб’єкт, рівноправний партнер [161; 55], породжують тільки проблеми в реалізації прав та свобод громадян. Біологічні права тут не виняток, а навпаки. Громадянське суспільство створює передумови рівності громадян, надає їм рівні права, сприяє самореалізації останніх. Активною є роль громадянського суспільства в охороні здоров’я своїх членів [162; 132]. На нашому прикладі, ситуація, коли держава гарантувала в повноцінному обсязі надання медичної допомоги громадянам, змінилася з трансформацією політичної та економічної систем на теренах колишнього СРСР. З одного боку, саме громадянське суспільство сприяє виникненню можливості поважати людську гідність, з іншого ж – з побудовою останнього людина сама є відповідальною за власну життєдіяльність. У будь-якому випадку, більшість біологічних прав можуть бути реалізовані тільки в умовах дії громадянського суспільства. Головне, щоб думка Дж. Кіна про те, що незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, на якому завдяки правам і свободам лисиці насолоджуються свободою полювання на курей [163; 51], жодного разу не торкнулося нашої держави, яка, шляхом побудови громадянського суспільства, повинна повернути собі довіру людей.          Іншою теоретичною проблемою, яка виникає на шляху реалізації прав та свобод людини, поміж них біологічних, у сучасних державах, є повноцінно недобудована правова держава, оскільки можливість ефективної реалізації прав залежить від рівня розвитку держави та суспільства. Сутнісною ознакою правової держави і критерієм легітимності влади сьогодні служать саме права людини, причому не вищим, а верховним критерієм, як зазначає Н. Неновськи [164; 96]. Головним призначенням держави є забезпечення правовими засобами реалізації, охорони та захисту прав людини і громадянина. Зазначена мета може бути реалізована лише в межах правової держави. Як зазначає Ю. Шемшученко, правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону, де реально забезпечуються права і свободи людини та громадянина, а також за наявності у неї високоякісного законодавства [165; 8]. Виникнення прав і свобод людини та громадянина, їх реальність для всіх та кожного, незалежність від думки окремих суб’єктів права, їх юридична охорона та захист знаходять закріплення в джерелах права [166; 11]. Як правильно помічає С. Третяк, в сучасній Україні не всі закони можна вважати правовими законами, не всі вони за суттю відповідають об’єктивним потребам та інтересам українського суспільства. Саме тому закони, особливо в сучасний період, дуже часто виправляються, доповнюються та суттєво змінюються [167; 27]. Розглядаючи на прикладі України сучасну законодавчу діяльність Верховної Ради, А. Колодій відмічає: «Водночас ми змушені констатувати невисоку якість і нестабільність багатьох законів, недостатньо наукову обґрунтованість їх змісту, відсутність належної системи врахування і використання суспільної думки, хиби у застосуванні законодавчої техніки» [168; 17]. Від способу закріплення, вибору форми закріплення прав і свобод залежить можливість людини реалізовувати свої права та користуватися свободами. Завдяки закріпленню їх у правових нормах останні набувають характер визначених, обов’язкових, гарантованих відповідними механізмами захисту. У будь-якому разі, прийняті та проголошені правила самі по собі не діють, не регулюють; щоб вони реально визначали поведінку людей, потрібна відповідна активність як самих суб’єктів – виконавців нормативних вимог, так і соціальних структур – тих, хто формулює норми, до тих, хто контролює та забезпечує їх виконання; крім того, потрібні відповідні організаційні, інформаційні, культурні та інші конкретні передумови, без наявності яких фактична реалізація правил неможлива [169; 15], що тягне за собою і неможливість реалізації прав та свобод. Вважається, що законодавча фіксація прав створює систему гарантій та забезпечує безперешкодну дію прав [3; 13]. Втілюючись у правових нормах, які передбачають певні варіанти поведінки, права людини стають правилом, формально визначеним, обов’язковим для всіх, гарантованим механізмами забезпечення та процедурами захисту. Попри все це, слід також погодитися з О. Поляковим, який зазначає, що право не може регулювати всі відносини, які існують у суспільстві. До сфери правового регулювання повинні потрапляти тільки ті відносини, які об’єктивно потребують правового опосередкування і відповідають правовій структурі [170; 443]. У будь-якому разі, беззаперечна фактична реалізація та безпосереднє користування людиною своїми правами можливе лише за умови законодавчого забезпечення прав і свобод, оскільки належність людині прав від народження передбачає захист і забезпечення їх державою. Забезпечення передбачає їх повагу, дотримання, визнання і гарантування [168; 17]. Права людини, які не отримали законодавчого закріплення в будь-якому разі ускладнюють здійснення державою безпосередньої її функції із захисту та охорони цих прав, які можуть дотримуватись тільки в тому разі, коли про них знають. Тобто, надійною правова система в галузі закріплення прав і свобод людини та громадянина буде вважатися лише після конкретизації відповідних норм у законодавчих актах. Загальні положення мають бути конкретизовані в спеціальних законах. Як громадянин, так і держава повинні розуміти, що біологічні права не є і не можуть бути подарунком, вони є невід’ємними біологічними потребами, без яких людина не може виконувати своє призначення в житті, яким би воно не було, а необхідність їх втілення в законодавство виникло в результаті посягання на людську природу. Закріплення біологічних прав як у Конституції, так і в поточному законодавстві, зумовить здійснення «принципу юридичної синхронності», коли ми зможемо говорити про юридичну підставу встановлення кореспондуючого обов’язку не порушувати ці права та закріплення відповідальності за невиконання цього обов’язку. Законодавча регламентація біологічних прав дозволить, по-перше, проводити легальні дослідження сутності людини, по-друге, створить правову базу для захисту такої сутності від незаконного та непрофесійного втручання.          Забезпечення прав і свобод людини та громадянина в сучасних державах безпосередньо залежить від практичної реалізації конституційного принципу верховенства права, який, як правило, закріплено в конституціях держав і який становить одну з основних ідей, на яких базується конституційний лад останніх. Одночасно необхідно зазначити, що цей принцип у широкому сенсі означає: і пріоритет прав людини, оскільки передбачає реальне панування прав як найбільш загальних, універсальних і справедливих правил, що забезпечують, перш за все, права і свободи особи, її індивідуальну свободу; і правове обмеження державно-владної діяльності, бо держава і її органи у своїй діяльності також підпорядковуються правовим приписам [171; 110].          

Вся работа доступна по Ссылке