Теоретичні засади становлення виробничої інфраструктури регіональних господарських комплексів
Тривала фінансово-економічна криза України, відсутність стабільних, позитивних змін, спонукає до подальших пошуків ефективних шляхів розвитку національної економіки. На сьогодні у мовах інституційних перетворень пріоритетним є розвиток галузей виробничої інфраструктури, які відносяться до потенційних ресурсів, що визначають можливість економічного зростання на певній території. Інвестиції у виробничу інфраструктуру - це один з чинників впливу з боку держави на пожвавлення сукупного попиту, через підвищення зайнятості і потреб у додаткових засобах виробництва. Розвиток інфраструктурних галузей є передумовою включення України у світовий інтеграційний простір на правах рівноправного партнера. Миттєвий доступ до нової інформації, швидке переміщення вантажів усіма видами транспорту тощо, є базисом, основою досягнення конкурентних переваг при всіх інших рівних умовах.
Важливою складовою теоретичного обґрунтування дефініції «виробнича інфраструктура регіону» є визначення таких понять як «інфраструктура» та «виробнича інфраструктура».
Склад видів діяльності, що формують інфраструктуру, визначається пріоритетами, що складаються в суспільстві на певному етапі розвитку. Зміст інфраструктури визначається внутрішньою економічною єдністю галузей, які її формують, і видів діяльності [99]. Удосконалення інфраструктури благотворно впливає на економіку. Відповідно, можна стверджувати, що вплив на процеси економічного розвитку й, зокрема, успішність застосування конкретного інструментарію державного регулювання розвитку буде успішним лише за умови його відповідності рівню розвиненості економічної інфраструктури, її запитам і можливостям. Саме тому, визначальним критерієм майбутньої дієвості будь-якого державно-управлінського рішення є його відповідність наявній інфраструктурі.
Під час вивчення еволюційного розвитку концепції виробничої інфраструктури розглянуто різні підходи до визначення її змісту. Поняття виробничої інфраструктури розвивалося в руслі різних теорій: марксистської (К.Маркс, К.Каутський, Г.Плеханов, Е.Бернштейн, Ж. Жорес, В.Зомбарт) [103, c.43-784], неокейнсіанської (Р.Харрод, Е. Хансен, Е.Домар, Д. Хамберг, У. Філієр ) [101], неоінституціональної (Р. Коуз, Д. Норт) [68, c. 59-74].
У марксистській політекономії виробнича інфраструктура виступає складовим елементом продуктивних сил, а саме засобів праці, але тільки тих з них, які забезпечують загальні матеріальні умови, необхідні для вчинення трудового процесу. К. Маркс визначає виробничу інфраструктуру через необхідність матеріальних умов праці, відзначивши, що «прямо вони не входять в нього, але без них він або абсолютно неможливий, або може відбуватися лише у недосконалому вигляді» [103, c. 43-784].
На думку прихильників неокейнсіанської теорії економічного зростання, виробнича інфраструктура включає в себе такі базові галузі економіки, розвиток яких є необхідною умовою нормального функціонування приватного підприємництва і суспільства в цілому. Так, Р. Харрод розділив економіку на 2 сектори: сектор, що виробляє інвестиційні блага та сектор спожитих благ. Загальна нейтральність технічного прогресу не вимагає нейтральності інновацій у кожному секторі. Технічний прогрес, у цілому є капіталозберігаючим, оскільки він знижує витрати капіталу на реальні капіталовкладення у кожному секторі навіть при постійній ставці процента. Йому належить класифікація, спеціально призначена до стійкого потоку технічних удосконалень: працезберігаючий технічний прогрес збільшує, а капіталозберігаючий, навпаки, зменшує показник капіталомісткості, нейтральний технічний прогрес залишає його незмінним, до того ж, це відбувається при фіксованій процентній ставці. Цей висновок Харрода врахував існуючі на той час заперечення, що увесь технічний прогрес веде до зменшення середньої капіталомісткості.
Вся работа доступна по Ссылке
