Організаційне забезпечення процесу довгострокового кредитування банками підприємств регіону

          Проведений вище аналіз застосування монетарних інструментів макроекономічного регулювання економіки регіону дозволяє стверджувати, що НБУ з метою впливу на макроекономічні показники в основному використовує процентну політику у поєднанні з рефінансуванням банків, норматив обов’язкового резервування та операції з цінними паперами. В першу чергу, розглянемо заходи щодо вдосконалення системи рефінансування. В цілому можна зробити висновок, що та система рефінансування, яка склалася на сьогоднішній день, націлена в основному на поточне управління ліквідністю, тому в ній і переважають надкороткотермінові кредити [169]. Не заперечуючи важливості цього напряму роботи, необхідно поступово розвивати дану систему в аспекті забезпечення сприятливих умов для довгострокового кредитування потреб реального сектора економіки.          Як вказано в [27], зниження ставки рефінансування приводить, з одного боку, до збільшення обсягів кредитів реального сектора економіки (у тому числі і довгострокових кредитів), так, з другого боку, веде до збільшення грошової маси, що, у свою чергу, з великим ступенем ймовірності обумовлює зростання інфляції.          Тому доцільно виділити наступні основні напрями, пов’язані з підвищенням дієвості системи рефінансування як інструменту грошово-кредитного регулювання: зниження ставки рефінансування;          підтримка системи довгострокового рефінансування.          Реалізація даних заходів сприятиме формуванню сприятливих умов для активізації виробничого сектора.          Подальше зниження процентних ставок центральним банком, не дивлячись на низьку ефективність маніпулювання ставкою рефінансування [167], є важливим інструментом грошово-кредитного регулювання. При цьому варто зауважити, що ефективність процентної політики прямо залежить від ступеня розвиненості трансмісійного механізму, представленого перш за все банківською системою. Як вказано в «Економікс», не буде «особливо ефективною політика дешевих грошей і у випадку, якщо банки і інші депозитні установи не прагнуть давати позики або ж населення не проявляє бажання брати кредити» [111]. Саме така ситуація складається в Україні, проте і в цих умовах низька ставка створює додаткові стимули для розвитку виробничої сфери. При цьому необхідно погоджувати параметри ставок з рівнем прибутковості по державних цінних паперах, щоб виключити можливості спекулятивного використання кредитів НБУ. Суттєве значення має також і організаційний аспект. Йдеться про канали кредитування економіки за схемою рефінансування банків. Очевидно, якщо схема рефінансування припускає прогресивне відшкодування банкам засобів, наданих як кредити реальному сектору економіки, вплив кредитної політики на можливості економічного зростання значно розширяється. При цьому пропорційно ростуть кредитні ризики, що приймаються на себе органом, що рефінансує банки, і системний ризик інфляції і девальвації.          В Україні вирішення такої проблеми до певної міри полегшується тією обставиною, що підприємств з надійною репутацією, тобто стабільно працюючих, що мають сприятливі перспективи розвитку і незаплямований імідж, не так багато. З іншого боку такий спосіб рефінансування сприяє активній репродукції монопольної економічної структури. Зрозуміло, що монопольне зростання краще за конкурентну стагнацію. Разом з тим сама по собі перспектива посилення влади монополій навряд чи є привабливою. Збалансувати ситуацію можуть державні гарантії, інші форми фінансового і організаційного сприяння середньому і малому бізнесу. Інша проблема пов’язана з якістю цінних паперів (векселів) як у формальному, так і в економічному аспекті (неприпустимість рефінансування так званих «бронзових» векселів, тобто дружніх послуг, а не реальних операцій). Ця проблема створює потенційну загрозу купівельної спроможності національної валюти у зв’язку зі збільшенням вільної, тобто незабезпеченої гривневої маси. З урахуванням даної обставини варто погодитися з автором [200], який стверджує, що повинно бути «обговорене питання про рефінансування кредитних вкладень банків в економіку під забезпечення у формі поступки вимоги за кредит позичальникам або про операції РЕПО НБУ і банків по придбанню в останніх на обумовлений термін прав вимоги на кредити із зобов’язанням зворотного продажу». В той же час в цих випадках виникає правова колізія, оскільки через чинне законодавство НБУ не має права кредитувати суб’єкти економіки окрім банків.          Таким чином, постачанню реального сектора фінансовими ресурсами сприяло б розширення облікових операцій банків, у тому числі і центрального. НБУ міг би приступити до поступового здійснення операцій з переобліку векселів [187]. При цьому необхідно виділити низку наступних моментів.          По-перше, без подібних операцій неможливе налагодження нормального вексельного обігу. По-друге, облік векселів буде служити одним з каналів, що зв’язують фінансовий і «реальний» сектори економіки.          По-третє, виникне ще одна форма фінансування банків і грошової емісії, забезпеченої по можливості «реальними» векселями (в основі яких лежать реальні операції і платоспроможність їх учасників).          По-четверте, розвиток облікових операцій НБУ буде сприяти придбанню обліковою ставкою статусу важливого інструменту грошово-кредитної політики.          Звичайно, необхідно враховувати небезпеку неконтрольованої емісії векселів і зростання грошової маси. В 20-і роки, коли в СРСР були достатньо широко поширені комерційний кредит і облік векселів, активно дискутувалося питання про зв’язок цих операцій з емісією грошей [120, 143, 228]. Тоді справедливо вказувалося на те, що облікові операції можуть носити інфляційний характер, якщо вексель оформляється за завищеними цінами, виникають труднощі з його погашенням, визначений надмірно тривалий термін погашення, частина векселів відображатиме не зростання товарної маси, а збільшення ланок торгової системи, тобто перепродаж товарів і, нарешті, відбудеться дублювання кредитної емісії при обліку векселів з одночасним отриманням кредиту під заставу товарних документів або самого товару [12, 52].          Дані обставини варто враховувати і у наш час, тим більше що зараз існує велика ймовірність обліку фіктивних, незабезпечених векселів. Перш за все, це відноситься до векселів підприємств з невизначеними умовами погашення (непередбачаючими погашення грошима, незабезпеченими ресурсами і т. п.). Правила обігу більшості корпоративних векселів регулюються не вексельним правом, а внутрішніми установками векселедавців і використовуються в різного роду схемах взаєморозрахунків (векселі нафтових компаній, наприклад, погашаються товарними поставками). Тому не можна повністю погодитися з думкою, що переоблік центральним банком комерційних векселів як канал введення грошей в національну економіку «здатен додати грошовій емісії антиінфляційний імунітет ...» [121]. Таким чином, з одного боку це є перспективною формою розвитку системи рефінансування банків і поступового підвищення рівня монетизації економіки, а з іншого формування взаємодії між грошовою емісією і потребами регіональної економіки в платіжних засобах.          Без розвитку системи рефінансування, направленої на збільшення можливостей отримання ресурсів для задоволення потреб виробництва, малоефективним виявляється такий важливий інструмент грошово-кредитної політики, як процентна ставка. Власне облікова ставка повинна застосовуватися центральним банком при обліку державних цінних паперів і переобліку комерційних векселів, а ставка рефінансування – при кредитуванні банків [159].          Основним напрямом розвитку системи рефінансування є введення рефінансування під заставу не тільки цінних паперів, але й на основі прав вимоги за кредитними договорами і заставами. Найбільш різносторонньою є міжнародна практика з видачі кредитів рефінансування під заставу різного роду активів, у тому числі і прав вимог по договорах [109, 130]. Розглянемо окремі положення даного досвіду.          Головна вимога європейського центрального банку (ЄЦБ) і, відповідно, Бундесбанку, полягає в універсалізації процедури видачі кредитів рефінансування тільки під високоліквідне забезпечення, яким з погляду методології можуть виступати активи першої і другої категорії [171].          До активів першої категорії відносяться цінні папери, що обертаються на організованому ринку цінних паперів, та відповідають наступним стандартним критеріям ЄЦБ:          цінні папери номіновані в євро або в національній валюті країн-членів ЄЕС; емітент або гарант цінного паперу має юридичну адресу на валютному просторі зони євро; цінний папір має котирування принаймні на одному з організованих ринків цінних паперів або їх обіг на одному з нерегульованих ринків, узгоджених з ЄЦБ (відповідне рішення ухвалюється залежно від ступеня ліквідності ринку);          депозитарний облік цінних паперів здійснюється в зоні євро. Окрім того, закладений цінний папір повинен бути легко доступним для ЄЦБ, що досягається його зберіганням в депозитарії одного з національних центральних банків ЄЦБ або в центральному депозитарії цінних паперів, який відповідає мінімальним критеріям ЄЦБ;          наявність довгострокового емісійного рейтингу одного з провідних рейтингових агентств (Moody’s, S&P, АВСА) для незабезпечених боргових зобов’язань кредитних інститутів, промислових корпорацій і міжнародних організацій [93].           При цьому необхідно відзначити, що національні центральні банки володіють правом не приймати як забезпечення кредитів рефінансування цінні папери першої категорії, по яких термін погашення, або виплати відсотків припадають на період закінчення терміну дії відповідної кредитної операції.          До активів другої категорії відносяться боргові фінансові інструменти, які лише по деяких формальних ознаках не підпадають під першу категорію, наприклад, недостатність рейтингу емітента або відсутність ринкового котирування. Проте з погляду фактичної надійності і ліквідності відповідають всім класичним вимогам, що пред’являються до забезпечення кредитів рефінансування центральними банками економічно розвин         ених країн, і мають особливе значення для національних фінансових ринків [93]. На даний час ЄЦБ не має в своєму розпорядженні механізмів зі збору об’єктивної інформації про реальну вартість активів другої категорії. Функції по їх відбору і практичному використанню здійснюються 11 національними центральними банками на базі мінімальних стандартів, розроблених фахівцями ЄЦБ. У відповідності до наявної інформації тільки в п’яти країнах (Німеччина, Австрія, Франція, Іспанія, Нідерланди) використовуються активи другої категорії в операціях рефінансування банків [140].          Найцікавішим в зв’язку з цим представляється досвід німецького Бундесбанку, який історично прагнув забезпечити певну операційну незалежність між грошово-кредитною політикою і реальним сектором економіки [224]. Необхідно також відзначити, що Бундесбанк володіє унікальними методиками визначення платоспроможності підприємств, що дозволяють розглядати як прийнятні активи другої категорії не тільки цінні папери федерального уряду і місцевих органів влади, але і сукупність боргових інструментів, що одержали назву господарських кредитів або прав вимог за кредитними договорами, що обертаються на біржі. Господарські кредити, що включають вексельні і кредитні зобов’язання німецьких підприємств перед банківським сектором, використовуються Бундесбанком в процесі операцій рефінансування з метою протидії привілейованому положенню державних цінних паперів і надання кредитним інститутам можливості більш гнучкого управління власним портфелем кредитів і цінних паперів. Універсальною вимогою, що пред’являється до господарських кредитів, є позитивний результат оцінки платоспроможності боржника, проведеної безпосередньо установами Бундесбанку на основі даних фінансової звітності за останні два роки. Доцільно також розглянути можливість використання подібної практики для української банківської системи [157].          ЄЦБ забороняє приймати в забезпечення кредитів рефінансування фінансові зобов’язання, по яких взаємна участь банку кредитора і первинного позичальника складає більше 20 % річних. Права вимоги за кредитними договорами повинні мати мінімальний термін дії 1 місяць, а термін їх погашення не повинен перевищувати двох років з моменту надання в заставу Бундесбанку. Мінімальна сума прийнятного банківського кредиту складає 10 тис. євро, кредит не може бути обтяжений правами вимог третіх осіб. Обслуговування закладеного кредиту здійснюється банком – первинним кредитором, однак за необхідності Бундесбанк може вимагати від останнього передачу йому кредитної справи на зберігання. Інформація про виконання підприємством-боржником своїх зобов’язань за кредитним договором повідомляється Бундесбанку не рідше одного разу на тиждень. Нарешті, не можуть розглядатися як господарські кредити контокорентні кредитні вимоги, для яких характерна відсутність фіксованої суми основного боргу [104].          Мінімальний термін дії векселів, що є з погляду Бундесбанку активами другої категорії, також визначений в один місяць, проте залишковий термін складає не більше 6 місяців. Але порівнянню з раніше діючим механізмом переобліку векселів Бундесбанк відмовився від вимоги, згідно якої вексель повинен відображати реальну операцію по поставці товарів або наданню послуг, звідси необмежена можливість рефінансування під заставу банківських акцептів, соло-векселів і перевідних векселів кредитних інститутів. Крім того, відмова від обов’язкової вимоги третього підпису по векселю означає, що тільки одна особа, (векселедавець або індосант), є небанківською установою, повинно відповідати критеріям фінансової стійкості Бундесбанку. Бундесбанк також є повноправним та єдиним заставодержателем векселя, що дає право пред’явити вексель до оплати від свого імені [224].          Необхідно відзначити, що господарські кредити в Німеччині, а також аналогічні інструменти в інших країнах покликані виконувати важливу функцію стабілізації банківських систем на основі їх тісного зв’язку з реальним сектором економіки [185]. В цих цілях, наприклад, національні центральні банки ЄЦБ мають право встановлювати мінімальну квоту використання активів другої категорії для європейських кредитних інститутів, що беруть участь в операціях рефінансування [106].          Важливою є технічна сторона отримання кредиту рефінансування. Банк-позичальник має право використовувати як забезпечення активи як першої, так і другої категорії, блоковані в депозитарії в будь-якій іншій країні ЄЕС. В цьому випадку вступає в дію автоматизована система обміну інформацією про заставні портфелі кредитних інститутів, яка пов’язує всі 11 національних центральних банків [74].          З метою мінімізації власних ризиків, що виникають в процесі реалізації грошово-кредитної політики, ЄЦБ пред’являє досить жорсткі вимоги до достатності зобов’язань кредитних інститутів-позичальників по поверненню вилучених коштів (з урахуванням накопичених по них відсотків), збільшених на суму первинної гарантійної маржі, яка для кредитів овернайт складає 1 %, а для всіх інших кредитів рефінансування – 2 % [44]. Одночасно ЄЦБ вимагає, щоб ринкова вартість активів кредитних інститутів, відданих в заставу під кредити рефінансування, постійно зберігала певну варіаційну гарантійну маржу, що становить залежно від терміну обігу закладених цінних паперів першої категорії до 5 % їх ринкової вартості. Для закладених активів другої категорії, по яких ризик знецінення вищий, ніж для менше ризикованих державних цінних паперів першої категорії, національні центральні банки повинні застосовувати більш істотне дисконтування, що досягає до 20 % номінальної вартості закладеного майна. На практиці це означає, що у випадку, якщо в період терміну дії операції рефінансування ринкова вартість закладеного активу падає нижче певної межі, то від кредитного інституту позичальника вимагають довнесення додаткового забезпечення, або дострокового виконання своїх зобов’язань по поверненню частини одержаних кредитів у розмірі незабезпеченої вартості. Для зниження частоти проведення подібної маржевої компенсації по операціях рефінансування ЄЦБ встановлює граничний розмір відхилень ринкової вартості активів, що використовуються як забезпечення (в даний час 1 %), при досягненні якого здійснюється відповідна компенсація (trigger point).          

Вся работа доступна по Ссылке