Передумови виникнення інституту земських дільничних начальників

          Сучасні проблеми, пов’язані з пошуком найбільш ефективних форм і методів регіонального управління, оптимального розміщення сфери місцевого самоврядування в політичній системі Української держави, а також наявні в регіонах суперечності між главами місцевого самоврядування та структурами державної влади свідчать, наскільки актуальним, необхідним і важливим є об’єктивний аналіз теорії та історії місцевого управління. Пріоритетним стає звернення до дореволюційної практики місцевого управління, без ретельного вивчення якої є проблематичним становлення сучасної демократичної системи. Убачається, що саме тут можна виявити відповіді на багато питань, поставлених на порядок денний сучасним розвитком регіонального управління й місцевого самоврядування в Україні. Для України з її різноманітним ландшафтом і різноликими регіонами управлінська тематика має особливу значущість і наукову актуальність. Як зауважив ще в 1899 р. російський правознавець В.В. Івановський, «питання централізації та децентралізації урядової діяльності є настільки старими, наскільки старе саме державне життя; водночас це й повік юні, невичерпні питання, на які, очевидно, зовсім не можна дати одну певну відповідь, однаково придатну для всіх епох і народів» [126, с. 244].          Ретельне ознайомлення з історією земського самоврядування в Росії, особливо в ході реформ кінця XІX – початку XX ст.ст., свідчить про те, що питання, які потребували теоретичного осмислення у процесі організації місцевого самоврядування в минулому, не втратили своєї актуальності й сьогодні. Досвід формування місцевого самоврядування в Росії в цей період є необхідною базою для розвитку органів громадського територіального самоврядування через реорганізацію державної влади в Українській державі на сучасному етапі, побудову правової держави й активне формування інститутів громадянського суспільства. У російській історії накопичено багатий і різноманітний досвід з організації місцевого самоврядування, а також щодо його теоретичного осмислення. Традиції самоврядування розвивалися в різних формах упродовж століть. Це історична база, на яку слід спиратися в нинішній роботі над створенням органів місцевого самоврядування.           Література, в якій у юридичних, історичних, соціологічних та інших аспектах ставилося питання про земство й земську реформу в процесі розвитку російського місцевого самоврядування, є чималою. Виокремлюються створені в різні часи праці, що відбивають різноманітні етапи у становленні земського місцевого самоврядування, зокрема І.Є. Андрієвського, В.П. Безобразова, A.І. Васильчикова, В.Н. Лешкова, К.Ф. Одарченко, В.Н. Трутовського, Б.Н. Чичеріна, С.А. Шипова-Шульца. Найбільш фундаментальними слід визнати праці Б.Б. Веселовського. Важливим джерелом для аналізу земського самоврядування із правової точки зору є розвідки, що містять збірку нормативних документів, а також систематизацію юридичної літератури за цією темою. Для вирішення поставлених у нашому дослідженні завдань необхідно проаналізувати законотворчу діяльність уряду з питань розбудови системи органів місцевого управління селянським станом у період, що передував запровадженню інституту земських начальників (1861-1889 рр.).          У дореволюційній Росії різними формами територіального самоврядування було охоплено переважну більшість населення. Вивчення традицій, накопичених у той період, дозволяє виокремити типові риси російського самоврядування: значна економічна самостійність, незалежність від центру й державних структур, створювана наявністю власності та грошових коштів; правова забезпеченість діяльності органів самоврядування; їх організаційна самостійність стосовно державних структур управління; виконання суспільно-державних функцій з реальною владою на місцях; контроль із боку державної та насамперед судової влади [46, с. 15].          Особливий інтерес викликає період з 1861 р. до початку 1917 р., коли відбувалася якісна зміна російського суспільства. В умовах модернізації царський уряд був змушений зменшувати урядову опіку й розширювати самодіяльність суспільства у справі задоволення місцевих потреб населення. Створення інститутів всестанового самоврядування у процесі ліберальних реформ Олександра ІІ вирішальною мірою було відповіддю верховної влади на кризу традиційної системи управління по лінії «центр – регіони» [8, с. 5].           Маніфест 19 лютого 1861 р. став новою віхою у взаємовідносинах двох головних станів Російської імперії – селянства та дворянства. На думку А.В. Ващенко, вже в середині ХIХ ст. в урядових колах стало цілком зрозуміло, що кріпосне право перетворилося на серйозну загрозу існуванню самого російського самодержавства, що зумовило нагальну необхідність розв’язання цієї проблеми дійовими радикальними засобами. Саме таким радикальним заходом уряду Олександра II стало втілення в життя реформи 1861 р. Учена наголошує, що аналіз подальших історичних подій свідчить про складність і суперечливість історичного розвитку країни: з одного боку, ліберальні реформи в Росії запроваджувалися з великим запізненням, а з другого – для російського суспільства їх запровадження стало непередбаченим. Уся пореформена законотворча діяльність уряду була сповнена суперечностей через боротьбу нового та старого. Особливо яскраво це простежується у розв’язанні питання про розбудову системи управління загалом і селянським станом зокрема [9, с. 40-41].          Після скасування кріпосного права розпочався процес ліквідації корпоративності російського суспільства, формування найважливіших структур громадянського суспільства, одним з основних елементів якого є інститут місцевого громадського самоврядування. Із запровадженням земського й міського всестанового самоврядування в Росії з’явився шанс сформувати найважливіші структури громадянського суспільства, а в населення – можливість відійти від традиційної державної опіки й зрозуміти, що таке свобода, як нею користуватися. До 60-х рр. XІX ст. місцеве управління в Російській імперії було міцно прив’язано до централізованої адміністративної системи. Ідея реформи провінційного управління, поряд з ідеєю скасування кріпосного права, цікавила багато умів російського суспільства у другій половині 50-х рр. XІX ст. Від 1859 р. розпочалися підготовчі роботи над здійсненням земської реформи. Вирішальну роль у виробленні основних концепцій перетворень відіграли граф П.А. Валуєв (наприкінці 50-х рр. – директор департаменту в Міністерстві державного майна, у 60-ті рр. – міністр внутрішніх справ) і Н.А. Мілютін (у ті роки товариш міністра внутрішніх справ).          

Вся работа доступна по Ссылке