Основні положення Закону від 12 липня 1889 р
На новостворених посадових осіб – земських дільничних начальників – держава поклала нагляд за селянським управлінням. Ця посада повинна була сприяти зміцненню законності й моральності у відносинах між сільськими жителями. Звільнення селян від кріпосної залежності мало різні соціальні результати. Безумовно, що воно викликало виникнення нових правовідносин у селі й різко розширило правосуб’єктність селян: вони отримали деякі цивільні, сімейні й адміністративні права (наприклад, право створювати селянське самоуправління). Селянин міг змінити станову належність і вийти у привілейовані стани. З іншого боку, були наявними також негативні явища: зростання пияцтва серед селян, марнотратство й господарське руйнування, крадіжки поміщицького майна, занепад моральних підвалин. У післяреформеній Росії в перші десятиліття виник стан соціальної нестабільності в сільській місцевості, який «змушував страждати і дворянина, і селянина». Тому з метою створення «близької до народу твердої урядової влади» Положення від 12 липня 1889 р. запроваджувало посаду земського дільничного начальника.
Напередодні набрання Законом про земських дільничних начальників сили вийшов іменний указ Сенату про перетворення в місцевих селянських установах та судової частини в Російській імперії, який містив аргументацію на користь здійснення реформ. У ньому йшлося про необхідність подолання труднощів, що виникли на шляху поліпшення добробуту селянства імперії, а головною причиною такого стану справ названо відсутність близької до народу міцної урядової влади, що поєднувала б у собі попечительство над сільськими обивателями у вирішенні їх справ з обов’язками щодо забезпечення громадського порядку, безпеки та прав приватних осіб у сільській місцевості [16, с. 84].
Доволі складна структура затвердженого імператором Олександром ІІІ Закону обумовлена тими значними змінами в системі місцевого управління та судочинства, які мали стати наслідком його запровадження. До його складу було включено п’ять частин, що мали самостійний зміст, але одночасно й тісний взаємозв’язок:
I. Положення про земських дільничних начальників;
II. Правила про устрій судової частини в місцевостях, де запроваджено зазначене Положення;
III. Правила про волосний суд у тих самих місцевостях;
IV. Розклад посад неодмінних членів і секретарів губернських присутствій, секретарів та перекладачів повітових з’їздів, земських начальників, повітових членів окружного суду й міських суддів;
V. Правила про порядок надання сили Положенню про земських начальників [176].
Під дію цих законоположень спочатку наперед підпадали цілком 35 губерній та частина Вологодської, але згодом їх побільшало. Це такі губернії, як: Астраханська, Бессарабська, Володимирська, Воронезька, В’ятська, Катеринославська, Казанська, Калузька, Костромська, Курська, Московська, Нижегородська, Новгородська, Олонецька, Оренбурзька, Орловська, Пензька, Пермська, Полтавська, Псковська, Рязанська, Самарська, Саратовська, Симбірська, Смоленська, Санкт-Петербурзька, Таврійська, Тамбовська, Тверська, Тульська, Уфимська, Харківська, Херсонська, Чернігівська, Ярославська [176, с. 508]. Отже, спочатку уряд поширив дію Закону лише на ті губернії, де в 1864 р. було запроваджено земські установи.
Міністерства внутрішніх справ, фінансів та юстиції імперії визначили особливу послідовність у процесі реорганізації місцевого управління, яка мала поетапний характер. Так, з 1 лютого 1890 р. інститут земських начальників запровадили в Московській, Володимирській, Калузькій, Костромській, Рязанській та Чернігівській губерніях. Незабаром 1 вересня 1890 р. прийнятий Закон набув чинності в Катеринославській, Курській, Нижегородській, Новгородській, Полтавській, Псковській, Симбірській, Смоленській, Тульській та Харківській губерніях, а з 1 липня 1891 р. новий порядок поширився на Воронезьку, В’ятську, Казанську, Орловську, Пензьку, Самарську, Саратовську, Санкт-Петербурзьку, Тамбовську, Тверську та Ярославську, а також південно-західну частину Вологодської губернії. 1 вересня 1892 р. новації торкнулися губерній четвертої черги – Таврійської, Херсонської та Бессарабської (без Ізмаїльського повіту), а з 1 вересня 1893 р. – п’ятої (Пермська губернія). Завершальний етап запровадження Закону в Астраханській, Олонецькій, Оренбурзькій та Уфимській губерніях розпочався 1 жовтня 1894 р. [16, с. 85-86].
Слід зазначити, що серед центральних великоросійських губерній, включених до першої та другої черг, наявні також губернії Лівобережної України. Влада Чернігівської та Полтавської губерній прийняла до виконання Закон без внесення коректив з огляду на місцеві обставини та особливості, адже в законодавчих колах панувала загальновизнана думка, що наприкінці XIX ст. ці території вже остаточно інкорпоровано до загальноімперського управлінського механізму [16, с. 86]. Розклад дільниць земських начальників Чернігівської та Полтавської губерній із зазначенням кількості сільських товариств подано в Додатках 1 – 2 [16, с. 226-227].
Із часом території Північно-Західного та Південно-Західного краю відчули на собі дію реформи місцевих органів управління: у червні 1899 р. – Вітебська, Мінська та Могилівська, а в 1900 р. – Київська, Волинська й Подільська губернії, хоча запровадження інституту земських начальників у двох останніх із зазначених губерній спочатку визнавали за недоцільне, позаяк, на думку міністра юстиції, місцеві селяни потраплять під опіку польських поміщиків, що може спричинити незадоволення. Таким чином, з огляду на цю особливість у двох вказаних губерніях було посилено повноваження генерал-губернатора стосовно реформованих органів [16, с. 86].
Поступовість проведення перетворень було обумовлено як фінансовим станом держави, так і необхідністю певної апробації на місцях із метою уникнення можливих конфліктів. Міністерство внутрішніх справ було визнано генеральним виконавцем вищого контролю за здійсненням реформи. Міністр МВС затверджував на посади земських начальників та розробляв для них спеціальний наказ, в якому визначались правила виконання адміністративних повноважень, а на міністра юстиції було покладено визначення судових повноважень [16, с. 86].
На місцях МВС лише регламентувало запровадження нового інституту влади, а його здійснення безпосередньо покладалося на місцеві владні структури та громадських діячів. Зокрема, це належало до компетенції новостворених тимчасових губернських і повітових комітетів, які під наглядом губернатора вирішували питання про поділ повітів на дільниці, про включення чи невключення до їх складу містечок, переглядали списки кандидатів на посаду земського начальника, а також призначали їх на посади [16, с. 87]. У рамках своєї роботи тимчасові повітові й губернські комітети із запровадження в дію Положення про земських дільничних начальників проектували поділ повітів губерній на дільниці з урахуванням географічної, демографічної та господарської специфіки місцевості, а також необхідності економії коштів державної казни [7, с. 16-17].
Вся работа доступна по Ссылке
