Формування корпусу земських дільничних начальників в українських губерніях

          Інститут земських начальників став особливим типом органів місцевого управління. Земський начальник, поєднавши в собі адміністративні, судові та інші функції, відповідав потребам перехідного часу.          Дотримуючись генеральної iдеї створення суто дворянського владного iнституту, новий Закон визначав також порядок призначення та звiльнення земських начальникiв. Останніми могли стати мiсцевi спадкові дворяни віком понад 25 рокiв, якi здобули вищу освіту (чи склали вiдповiдний iспит) або ж прослужили в губернiї не менш ніж три роки на посадах мирового посередника, мирового суддi, неодмінного члена присутствія в селянських справах, земського начальника чи предводителя дворянства (у 1892 р. цей список було доповнено міськими суддями, селянськими начальниками, головами земської чи губернської управ, комісарами чи чиновниками у селянських справах). При цьому самі кандидати або їх близькi родичi повиннi були володiти в межах повiту такою кiлькiстю землi, не менше половини якої давало б право обирати гласних у повiтовi земськi збори, чи iншим нерухомим майном вартістю не менш ніж 7500 руб.          У разі браку претендентів, які б вiдповiдали цим вимогам, освiтнiй ценз знижувався (середня освіта), а майновий зростав удвічі. Зрештою, дворяниновi для отримання посади достатньо було зберегти свiй маєток i мати високий освiтнiй ценз. Майновий ценз батьків зараховувався лише синам, що не відділилися, а одружені могли використати майновий ценз дружини (за її згоди) [16, с. 89].          У виняткових випадках мiнiстр внутрiшнiх справ мiг затверджувати також оciб, що не належали до мiсцевих спадкових дворян, але мали високий освiтнiй ценз. За цих умов вони отримували статус службовців, призначених від уряду. Згодом через брак кандидатiв уряд погодився на пониження вiкового цензу для осіб із вищою освітою (до 21 року). Відсутність чину не була перешкодою для затвердження на посаду земського начальника. Водночас у разі втрати земельного цензу земський начальник міг зберегти свою посаду лише з особливого дозволу міністра внутрішніх справ [176, ст. 6-9, 17].          На кожного земського начальника вели формулярний список, в якому були наявні дані про станову належність, службову кар’єру, освіту, віросповідання, сімейний стан, нагороди, відзнаки або покарання [16, с. 90]. Як приклад можна навести справу земського начальника 2 дільниці Сосницького повіту Чернігівської губернії М.Л. Радченка. У своїй доповіді до Міністерства внутрішніх справ від 8 січня 1890 р. Чернігівський губернатор О.К. Анастасьєв наголошував на браку кандидатів на посади земських начальників із місцевих дворян і просив призначити в Сосницький повіт кандидата Київського університету, колезького асесора М.Л. Радченка, який служив раніше у цьому повіті мировим суддею й добре себе зарекомендував. До цієї характеристики приєднувався і повітовий предводитель дворянства. Земський відділ дав дозвіл. Згідно з послужним списком М.Л. Радченко сім років прослужив земським начальником. Походив із заможної родини. Мав державні відзнаки. Отже, цей земський начальник відповідав усім вимогам, що ставились до кандидатів на посаду земських начальників.          У листопаді 1892 р., уже будучи земським начальником, згідно з указом Сенату М.Л. Радченко отримав чин надвірного радника, у грудні того самого року за вислугу – колезького радника, а в 1895 р. став статським радником. У листопаді 1904 р. М.Л. Радченко через губернатора подав міністру внутрішніх справ прохання про відставку через сімейні обставини, яке й було задоволене. Таким чином, на основі даних формулярних списків можна скласти уявлення про окремі аспекти соціального статусу земських начальників, їх службової кар’єри [16, с. 90-91]. На посаду земського начальника не могли претендувати особи, що перебували пiд судом, слiдством чи мали судимість, виключенi iз дворянських зборiв чи служби, оголошенi боржниками або тi, хто знаходився пiд опiкою за розтрати [176, ст. 10].          У кожному повiті мiсцевий предводитель дворянства вів списки кандидатiв, із числа яких губернатор за домовленiстю з повiтовим та губернським предводителями замiщав наявні вакансiї. Коли в одному повiтi бракувало кандидатiв, їх можна було призначати з iншого. Про всі призначення губернатор повiдомляв мiнiстра внутрiшнiх справ, який потім їх затверджував. Остаточно питання про призначення на посаду того чи іншого кандидата вирішував безпосередньо міністр внутрішніх справ [16, с. 91].          На практиці положення закону про призначення місцевих спадкових дворян не можна було виконати через брак осіб, які б відповідали встановленим вимогам. До того ж був відсутній резерв для заміщення вакансій, адже звання кандидата лише забирало час, а жодних переваг не давало. Станом на 1904 р. кількість кандидатів була у п’ять разів менше за норму (лише 166), а більшість повітових з’їздів земських начальників узагалі їх не мала. Таким чином, уряд у 1904 р. запровадив штатний розклад для кандидатів у земські начальники. Їх мало бути 100 осіб із платнею по 800 руб. на рік. До їх обов’язків входили присутність на деяких засіданнях повітових з’їздів та за необхідності заміна або допомога земським начальникам. Зокрема, кандидати в земські начальники за згодою міністрів внутрішніх справ та юстиції могли бути відряджені на допомогу земським начальникам із правом самостійного вирішення судових справ [16, с. 91]. Практична діяльність земських дільничних начальників засвідчила, що ці посадовці як адміністратори та судді не завжди відповідали тим задекларованим у законодавстві високим вимогам. Саме тому на початку XX ст. уряд запровадив складання іспитів для кандидатів на посади земських начальників. Програму для іспитів розробило Міністерство внутрішніх справ. Вона включала як загальні питання, наприклад, щодо особливостей державного устрою та законодавчої системи імперії, так і ті, що стосувались безпосередньої діяльності земських начальників. Іспити проводилися на базі губернських присутствій в їх загальному складі, а ті кандидати в земські начальники, що успішно склали іспит, мали пройти практику при камерах земських начальників. Звільнялись від іспитів неодмінні члени губернських присутствій, земські начальники, комісари чи чиновники в селянських справах та інші посадові особи, що вже мали необхідні практичні навички адміністративного управління. Зазначена програма почала діяти в 1913 р. [16, с. 92].          Земський начальник обирав мiсце проживання з дозволу губернського присутствія в межах своєї дiльницi, але заяви та прохання мав приймати всюди i в будь-який час, причому мiсце для розгляду справ обирав самостiйно. У разi хвороби, смертi, звiльнення або з iнших причин земського начальника замiнював один iз кандидатiв або найближчий земський начальник. Посаду земського начальника не можна було сумiщати з iншими, за винятком почесних посад у мiсцевих шкiльних та благодійних установах. Посада земського начальника мала низку службових переваг. Винагорода за службу складалась із платні, що становила 1000 руб., 600 руб. столових та 600 руб. на канцелярські витрати та роз’їзди – всього 2200 руб. [176].           Із суми на канцелярські витрати (300 руб. на рік) земський начальник обов’язково мав передплачувати «Правительственный вестник», «Сенатские ведомости с Собранием узаконений и распоряжений правительства», «Губернские ведомости» і «Сенатские объявления», що давало змогу земським начальникам бути обізнаними з питань урядової політики та місцевих справ.          Крім окладу, земські начальники зберігали також пенсії, які вони отримали на попередній службі. Відставні військові в разі призначення на посаду земського начальника зберігали свої чини й мундири, а за бажанням могли бути перейменовані у відповідні цивільні чини (для можливості продовжити кар’єру). Посаді земського начальника присвоювався особливий знак і печатка. Знак носили на шиї зверху одягу [16, с. 93].          

Вся работа доступна по Ссылке