Адміністративна діяльність земських начальників

          Запровадження інституту земських начальників та введення цієї посади на місцях мало на меті поєднання в одній уповноваженій особі широкого кола адміністративних повноважень, частина яких раніше виконувалася мировими посередниками, мировими суддями, повітового у селянських справах присутствія, наділивши його також й функціями здійснення контролю за діяльністю органів селянського самоврядування [176, ст. 22].          Однак практика з часом значно трансформувала інститут земських начальників у порявнянні з тим, що мало бути втілено відповідно до закону. На практиці діяльність земських начальників виявилася більш складною, ніж було прописано у законі, оскільки внаслідок зародження капіталістичних відносин на селі ці повноваження значно розширилися, що унеможливлювало належне виконання своїх посадових обовязків. Річ у тому, що для належного виконання покладених посадових обовязків земський начальник повинен був добре знати особливості адміністративного, поземельного устрою своєї дільниці, а також характер і звичаї місцевого населення тощо. Для цього закон передбачав обовязкове проживання земського начальника у межах своєї дільниці та проведення роботи з підопічним населенням особисто. Однак на практиці не поодинокі були випадки, коли деякі земські начальники не відповідали даним вимогам, а саме жили не на території своїх дільниць, не обїзджали особисто ввірену територію і не знав своїх підопічних, про що говорить в своїх “Записках” земський начальник О. Новиков, пропонуючи заборонити цю практику [123, с.10]. Наприклад, земський начальник Роменського повіту Полтавської губернії Ісаєвич був звільнений з посади розпорядженням міністра внутрішніх справ за ряд порушень. Під під час ревізії у 1894 р. було виявлено, що Ісаєвич майже не зявлявся на своїй дільниці, натомість обмежувався тільки листуванням у спілкуванні з сільським та волосним правліннями, а ревізії доручав робити волосним писарям [16, с. 131].           Адміністративна влада земського начальника щодо управління ввіреною йому місцевістю обмежувалась кордонами дільниці та поширювалась не лише на представників селянського стану, а й на решту жителів, що мали нерухомість, промисли або проживали на цій території, зберігаючи при цьому свої права стану. Земський начальник мав письмово повідомляти селян про місце свого проживання, про час виїздів до волостей і сільських товариств та про години прийому у камері. Однак головним підопічним станом було все ж таки селянство, оскільки “на земського начальника покладається попечительство господарського благоустрою і моральнісне процвітання селян ввіреної йому дільниці …” [176, ст. 39]. Тому робота земського начальника вимагала також і відповідних моральних якостей, які б дозволяли б своєю поведінкою викликати довіру до влади, яку уособлювали земські начальники на місцях. Зробити це було не легко, оскільки особа земського начальника як представника привілейованого прошарку викликала не лише недовіру у селян, але іноді й відверто вороже ставлення.           Належне виконання земським начальником адміністративних повноважень вимагало від нього знання також основ російського законодавства, що безпосередньо стосувалося життєдіяльності селян та їх місцевих органів управління, суду та громадських організацій (законів, постанов, циркулярів, статутів тощо), статті яких він мав правильно застосовував при вирішенні справ. На допомогу земським начальникам, освіта яких часто залишала бажати кращого, уряд та представники прогресивних сил видавали відповідні посібники для посадових осіб, де були зібрані всі необхідні для роботи закони, постанови, зразки документації тощо [154; 156; 186].          

Вся работа доступна по Ссылке