Судові повноваження земських дільничних начальників та їх реалізація

          Перш ніж розпочати розгляд судової діяльності земських начальників, слід проаналізувати порядок формування та склад посадових осіб інституту земських начальників і нових судових органів, з якими земський начальник співпрацював під час виконання судових функцій.           На підставі статей 6, 7 «Положення про земських дільничних начальників» на посаду земських дільничних начальників могли бути призначені:          1) особи, які прослужили в губерніх не менше трьох років на посаді предводителя дворянства; 2) місцеві потомствені дворяни, які мають не менше двадцяти пяти років від народження та закінчили курс в одному з вищих учбових закладів Імперії чи витримали відповідні іспити, чи прослужили в губерніх не менше трьох років на одній з наступних посад: мирового посередника, мирового судді, неодмінного члена присутствія з селянських справ чи земського начальника, якщо протому вони самі, жінки чи батьки їхні володіють, у межах повіту, на праві власності, кількістю землі не менше половини того, яка визначена для безпосередньох участі в обрані гласних до повітових земських зборів, чи іншою нерухомістю, оціненою для стягнення земських зборів не нижче семи тисяч пятисот рублів (ст. 6 Положення).          У випадку якщо ніхто з місцевих кандидатів на дану посаду не відповідав таким високим вимогам, тоді закон передбачав на посаду земського дільничного начальника можуть претендувати місцеві потомствені дворяни, які мають не менше двадцяти пяти років від народження та закінчили курс в одному з середніх учбових закладів Імперії чи витримали відповідні іспити і перебувають у військових чи цивільних класних чинах, якщо при цьому вони самі, жінки чи батьки їхні володіють, у межах повіту, на праві власності, кількістю землі удвічі більшою, ніж зазначено у п. 2 ст. 6. Якщо ж місцеві кандидати на посаду земського начальника не відповідали і таки вимогам, тоді закон дозволяв обіймати дану посаду місцевим потомственим дворянам, які закінчили курс в одному з вищих учбових закладів Імперії …хоча і не володіють зазначеною кількістю землі, але зберегли свою садибу у межах даного повіту.          Таким чином, Положення встановило для обіймання посади земських дільничних начальників найголовнішу вимогу – належність до дворянського стану. Тобто дворянин завжди мав перевагу перед іншою особою незалежно від того, чи була остання магістром або доктором права. Як приклад можна навести дозвіл міністра внутрішніх справ на призначення Катеринославським губернатором кандидата на посаду земського дільничного начальника дворянина Іванова, який навіть не закінчив курсу в Катеринославській гімназії [55, арк. 6-7].           Вимоги статей 6, 7 Положення на практиці було здійснено в повному обсязі. З 2185 земських начальників у 1903 році потомствених дворян було 1995, а особистих дворян та інших осіб – 190. На думку О.А. Лібермана, «…введення інституту земських начальників можна розцінювати як своєрідну підтримку найбідніших прошарків дворянства, хоча це і не було основною метою законодавства» [149, с. 203].          Щодо попередньої діяльності земських начальників, то лише 38,5% із них мали причетність до судової діяльності або селянським установам [149, с. 204].           Загальновідомо, що ефективність діяльності судових органів залежить від забезпечення державою принципу незалежності суддів під час прийняття рішень від усього, крім закону. Однак автори Положення «Про земських дільничних начальників» пішли абсолютно іншим шляхом. Отже, проаналізуймо порядок призначення на посаду земського дільничного начальника. У кожному повіті предводитель дворянства складав список осіб, які відповідали встановленим вимогам за ст.ст. 6, 7, 10 Положення. З повітових списків губернатор після наради з місцевим губернським та повітовим предводителями дворянства обирав по одному кандидату на посаду земського дільничного начальника й про обраних кандидатів інформував міністра внутрішніх справ. За наявності розбіжностей між предводителями дворянства губернатор повинен був направити міністру внутрішніх справ додаток, в якому відображали різні погляди предводителів дворянства на ту чи іншу кандидатуру на посаду земського начальника (ст. 13 Положення). Серед обраних губернатором або запропонованих предводителями дворянства кандидатів міністр внутрішніх справ затверджував на посаді тих, щодо призначення яких він «не зустрічає перепон» (ст. 14 Положення).          У разі недостатньої кількості місцевих потомствених дворян міністр внутрішніх справ мав право призначати на посаду земського начальника тих осіб, які не належали до дворянського стану, однак закінчили курс в одному з вищих чи середніх навчальних закладів (ст. 15 Положення). А з 29 грудня 1889 р. міністр внутрішніх справ отримав право призначати на посаду земського начальника осіб, які не здобули вищезазначеної освіти, однак вони «володіли достатніми знаннями для виконання покладених на них обовязків». Серед 2189 земських начальників мали вищу освіту 684 особи (31,3%); неповну вищу освіту – 145 осіб (6,6%); середню освіту – 969 (44,3%); неповну середню освіту – 82 особи (3,7%); нижчу освіту – 291 (13,3%); домашню освіту – 18 осіб (0,8%) [149, с. 204].           Таким чином, Закон від 12 липня 1889 р. запровадив такі правила: 1) обрання кандидатів на судову посаду здійснює особа, яка керує губернською адміністрацією й особисто підпорядковується міністру внутрішніх справ; 2) остаточне призначення на посаду судді залежить від думки міністра внутрішніх справ, тобто керівника поліцейського відомства; 3) штат суддів повністю може складатися із числа осіб, які взагалі не відповідають вимогам освітнього цензу згідно зі ст.ст. 6, 7, 15, 16 Положення.           В той же час, слід зазначити, що аналіз формулярних списків земських начальників Хотинського повіту свідчить про те, що серед земських начальників було достатньо осіб не лише з вищою освітою, але й з вищою юридичною освітою та які мали досвід судової роботи. Так, земський начальник 3-ї дільниці Хотинського повіту О.Ф. Гилевич, будучи потомственним дворянином Бесарабської губернії мав при вотчині Грушевці садибу 285 дес., закінчив юридичний факультет Імператорського Харківського Університету, після закінчення якого поступив у 1887 р. на службу до Харківського Окружного суду кандидатом на посаду помічника Секретаря Кримінального відділення суду. У 1890 р. був обраний Хотинськими Земськими Зборами дільничним мировим суддєю, а у 1892 р. у звязку з судово-адміністративною реформою вибув з посади та призначений на посаду земського начальника [85, арк. 5-9]. Потомственний дворянин Бесарабської губернії титулярний радник П.І. Бібери також закінчив у 1894 р. юридичний факультет Імператорського Новоросійського університету з дипломом 1-го ступеня, який займав ряд поважних посад в адміністрації губернії та був обраний на посаду мирового судді у 1895 р., у 1901 р. браний почесним мировим суддею, а у 1904 р. був призначений земським начальником 8-ї дільниці Хотинського повіту [86, арк. 1-9]. Інші земські начальники хоча й не мали вищої юридичної освіти, однак у свій час були на посадах дільничного чи почесного мирового судді [83, арк. 23-35; 84, арк. 1-4].          Слід наголосити ще на одному вагомому чиннику, який впливає на незалежність суддів під час прийняття рішень, а саме на їх взаємовідносини із державними органами влади. Тут так само законодавець встановив повну залежність земських начальників від державних адміністрацій. Унаслідок утрати майнового цензу земський начальник зберігав свою посаду з особливого дозволу міністра внутрішніх справ (ст. 17 Положення); відпустки земським начальникам надавали з дозволу губернатора (ст. 21 Положення); земські начальники підпорядковувалися «нагляду і керівництву губернатора», який здійснював ревізію їх діловодства (ст. 65 Положення); дисциплінарне провадження стосовно земських начальників порушували за пропозицією губернатора або постановою губернського присутствія (ст. 137 Положення).           Усе вищезазначене свідчить про те, що політикою уряду було – повна залежність земських начальників від представників державної влади – губернатора і міністра внутрішніх справ. Особливо уряд намагався посилити владу губернаторів по відношенню до земських дільничних начальників [50, с. 15], оскільки саме він подавав кандидатуру, корегував діяльність земського начальника та міг звільнити тих, хто абсолютно не справився із своїми повноваженнями. Апеляційною інстанцією, де переглядали судові рішення земських начальників, було судове присутствіє повітового з’їзду. Воно функціонувало під головуванням повітового предводителя дворянства, а до його складу входили повітові члени окружного суду, почесні мирові судді, міські судді та земські начальники (ст. 73 Положення). Такий порядок створення апеляційної судової інстанції міг призвести до того, що під час розгляду судових справ судове присутствіє функціонувало без осіб з юридичною освітою. Тобто судова колегія із трьох осіб могла складатися суто із дворянських елементів: голови з’їзду – предводителя дворянства та двох земських начальників.           При вирішенні цивільних і кримінальних справ земські начальники мали суворо дотримуватися норм Статуту цивільного судочинства та Статуту кримінального судочинства. Враховуючи відсутність юридичної освіти у земських начальників, уряд спеціально видав збірку правил про порядок провадження судових справ [183]. Крім того, на допомогу земським начальникам, освіта яких часто залишала бажати кращого, уряд та представники прогресивних сил видавали відповідні посібники для посадових осіб, де були зібрані всі необхідні для роботи закони, постанови, зразки документації тощо для провадження судових справ [155; 182; 189].          

Вся работа доступна по Ссылке