Земські дільничні начальники в період революції 1905-1907 рр.
Зміни, що відбувались у російському суспільстві на початку ХХ ст. приводили до постійного ускладнення повноважень земського начальника, а періоди суспільного напруження, як то революція 1905-1907 рр., надавали цій посаді дещо іншого забарвлення. Особливого значення діяльність земських дільничних начальників набула у період селянських заворушень, спричинених аграрною реформою. Характеристика діяльності земських начальників у революційний період вимагає визначення передумов та встановлення причин революційних подій 1905 – 1907 років, до яких змушені були вдатися селяни.
Пограбовані реформою 1861 року, придушені гострим малоземеллям, тяжкими викупними платежами, численними податками та іншими пережитками кріпосництва селяни протягом усього пореформеного періоду вели боротьбу проти своїх споконвічних гнобителів. Всього протягом 1870 – 1904 року в Україні відбулось понад три тисячі селянських виступів. Ними було охоплено близько 3,7 тис. сіл [129, с. 129-131].
Найпоширенішою формою селянського руху цього періоду була безпосередня боротьба селян за землю. Скасовуючи кріпосне право, царський уряд подбав про збереження права власності поміщиків на всі належні їм землі. Селянам надавалось право на одержання садиби та польової землі за нормами, передбаченими «місцевими положеннями». Земельний наділ розглядався як джерело, що мало забезпечити виконання селянами повинностей, сплату численних податків державі та поміщикам. Тому під час боротьби селяни захоплювали відрізані у них під час реформи наділи, чинили опір насильницькому відмежуванню їх земель від поміщицьких угідь, вимагали поліпшення орендних умов тощо [168, с. 29]. З кожним роком селяни все більше переконувалися в тому, що здобути землю і справжню волю зможуть лише в спільній з робітничим класом революційній боротьбі. Наростання селянського малоземелля, застосування напівфеодальних методів експлуатації селян перетворили питання про землю в головну суспільну проблему [130, с. 212-219]. Невирішеність аграрного питання стала основною передумовою революції.
Вже в перші місяці революції селяни піднялися на боротьбу, спрямовану проти царизму, за революційно-демократичне вирішення аграрного питання. Селянські зворушення в 1905 році охопили ряд волостей Волинської, Чернігівської, Харківської, Київської, Подільської губерній [148, с. 89-91]. Натхненні революційними ідеями, селяни брали участь у знищенні заводів, маєтків тощо.
На початку 1905 року ситуація стає критичною. За даними поземельної статистики 1905 року з загальної земельної площі України в 41, 8 мільйони десятин близько 10, 3 мільйони десятин кращої землі належало 31 300 поміщикам – дворянам, майже три мільйони десятин – купцям, духовенству [130, с. 204-206]. Юридично селянам надавалась можливість купувати землю у поміщиків. Але фактично основна маса селян, через відсутність коштів і дорожнечу землі, була позбавлена цієї можливості. Особливо дорого коштували дрібні земельні ділянки, на які могли розраховувати бідняцькі прошарки села. Абсолютна більшість селянства, придушена податками, не могла купувати землю. Орендні ціни для селян також були непомірно високими. Таким чином купівля та оренда землі не вирішувала проблему малоземелля селян в Україні. Вона сприяла розвиткові нерівномірності в розподілі земельних угідь між окремими групами селянства. Це призвело до того , що на початку ХХ століття в Україні склалися такі групи населення, як селянська біднота, середнє та заможне селянство, поміщики. Селянська біднота становила 50 відсотків від загальної кількості. Не маючи ніякої можливості поліпшити своє матеріальне становище, селяни з року в рік біднішали. На початку ХХ століття в Україні налічувались сотні тисяч селян, які не мали ні землі, ні худоби, ні хат. Тяжке економічне становище селянства пояснювалось їх політичним безправ’ям. З кожним роком селяни все більше переконувались, що здобути землю зможуть лише в революційній боротьбі, а під впливом революційної пропаганди та агітації класова самосвідомість селян та впевненість у необхідності революційних дій тільки зростає [151, с. 118-121].
Злиденне життя, відсутність будь-якої охорони праці та медичної допомоги серед селян спричиняли зростання смертності та каліцтва, надзвичайно тяжке економічне становище трудящого селянства посилювалося його повним політичним безправ’ям. Селяни належали до найнижчих станів, з яких глумилися поміщики, чиновники та поліція. Саме тому селяни розпочинають боротьбу за землю та власні права. Захоплюють наділи, чинять опір насильницькому відмежуванню їх земель від поміщицьких угідь, вимагають поліпшення орендних умов.
Це призвело до того, що на початку 1905 року селянський рух охопив більшість губерній України, будучи стихійним та недостатньо організованим, він розвивався, як правило, після революційних виступів робітників. Селяни при цьому вдавалися до різних форм боротьби: захоплювали землі, палили маєтки, вступали в сутички з поліцією та військами [151, с. 87].
Невдоволення селян наростало від впливом російсько-японської війни, яка відривала селянський контингент від сільских справ у саму гарячу пору, що посилювало революційних рух. Так селяни с. Великі Кемари Княгининського повіту Ніжегородської губернії відправили у липні 1905 р. у Міністерство внутрішніх справ вирок, в якому поряд з іншими вимогами наполягали на припиненні війни на Далекому Сході [195, с. 29]. У Харківській губернії, у Веселівській волості, селяни 12 грудня 1905 р. відсторонили від посади представників місцевої влади, мотивуючи своє рішення тим, що вони відстоюють відживший порядок. В с. Сита Буда Новозибковського повіту Чернігівської губернії селяни у свічні 1906 р. «відкинули пропозицію земського начальника про вибори сільських десятських на 1906 р., оголосили йому, що не бажають взагалі підкорюватися не тільки владі, але й існуючим законам» [195, с. 47].
Вирішення селянського питання стало першочерговим завданням для уряду, який намагався вирішити його комлексно. У січні 1906 р. Рада Міністрів визнала його головним, пов’язуючи з ним вирішення цілого ряду інших проблем, у тому числі й перебудову системи місцевого управління та суду. Що стосується системи суду, то більшість міністрів висловлювалась за збереження волосного суду із переданням його до відомства Міністерства юстиції. Також вони виступали за ліквідацію інституту земських начальників. Реалізація планів, висунутих на січневій нараді міністрів, була б рішучим кроком на шляху реформування системи суду та управління, але вони не мали законодавчого продовження [196, с. 201-205].
6 червня 1906 р. в Думі було представлено проект закону П.А. Столипіна, за яким на селян поширювалась дія цивільних та кримінальних законів, що призводило до рівності прав з іншими станами у сфері управління та суду. Однак більшість членів Думи вкрай негативно сприйняла законопроект, що передбачав фактичну ліквідацію станового принципу побудови суспільства, а тому не виніс його на обговорення [221, с. 9-12].
Незважаючи на рішення Думи, Микола II, підтримуючи аграрну політику П.А.Столипіна, видав 5 жовтня 1906 р. Наказ “Про відміну деяких обмежень у правах сільських обивателів та осіб інших колишніх податних станів” [167, № 237], який був спрямований на поступову реалізацію прогресивних ідей цієї політики, повязану зі зрівнянням у правах селян з представниками інших станів. Даний Наказ також сприяв подальшому схваленню у 1907 р. Думою наступного скликання столипінського Наказу від 9 листопада 1906 р. Крім того при Думі було створено земельну комісію, на засіданнях якої обговорювалося питання про подальшу індивідуалізацію селянської земельної власності та ліквідацію общини [173, с. 707]. У результаті було розроблено і затверджено Миколою II Закон від 14 червня 1910 р., який мав радикальне значення для розвитку аграрних відносин у Росії [194].
Однак всі заходи, спрямовані урядом на покращення життя селянства та припинення революційних заворушень, не мали бажаних наслідків. Міністерство внутрішніх справ, намагаючись зупинити зростаючий революційний процес на селі, основний тягар покладало у цій роботі на земських начальників, які мали вжити всіх необхідних заходів щодо припинення заворушень на селі та проведення агітації серед селян. З цією метою міністр внутрішніх справ надіслав на місця секретний циркуляр № 29 від 24 липня 1905 р., відповідно до якого губернатори повинні були зобовязати земських начальників надавати допомогу місцевій поліції у веденні нагляду за агітаторами та своєчасному вилученні пропагандистської літератури на своїх дільницях [18, с. 419-421]. Більше того, губернатори, відповідно до циркуляря міністра внутрішніх справ від 9 грудня 1905 р., були уповноважені ретельно добирати кандидатів на посади земських начальників, кандидатури яких повинні бути не лише благонадійними, але і з усвідомленням всієї відповідальності за свої дії у час підвищенної політичної небезпеки у країні, а тому мали поводити себе таким чином, щоб не принизити авторитет місцевої влади та не підривати довіру серед селян. Тих земських начальників, які не зправилися зі своїми посадовими обовязками на діяльницях, губернатори повинні були звільняти негайно. Так, за особистим розпорядженням С. Ю. Вітте у 1905 р. було звільнено 11 земських начальників. Однак такі показові звільнення не набули масового характеру. Внаслідок перевірок багато посадових осіб у період 1905-1906 рр. самі подавали прохання про відставку, які однак були відхилені, оскільки уряд доброе розумів, що зробити в один рік масову кадрову ротацію було не можливо.
Вся работа доступна по Ссылке
