Діяльність земських дільничних начальників у роки Першої світової війни
Перші здобутки українського селянства в модернізації господарства, в його адаптації до національного та світового ринків були призупинені Першою світовою війною, яка стала жахливим досвідом ведення війни. У ній брали участь 33 країни, що мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. осіб загинуло й 20 млн. було поранено.
За даними Всеросійського сільськогосподарського перепису, який проводився влітку 1917 р., із сільських місцевостей 75 губерній та областей було мобілізовано на війну 12 861,4 тис. осіб, у тому числі з 47 губерній Європейської Росії – 10 932,6 тис. осіб. У 50 губерніях та областях кількість мобілізованих осіб становила 22,6% усіх чоловіків та 47,4% працездатного чоловічого населення [4, с. 188-189].
Мобілізацію військово-зобовязаного населення на війну земські дільничні начальники здійснювали разом з повітовим справником, повітовим з військової повинності присутствієм, посадовими особами селянського самоврядування [20, арк. 14], керуючись положеннями Статуту про військову повинність від 1886 р. та інструкцією, виданою Міністерством Внутрішніх справ за погодженням з Військовим Міністерством» [215]. Відповідно в армію призивалися всі військовозобовязані чоловіки, окрім зазначених у ст. 136 даного Статуту. Непригодними до військової служби у діючій армії були лише особи, чия «небезпечна чи важка хвороба» були підтверджені медичною довідкою, засвідченою лікарем чи поліцією, а за відсутності лікаря на місці перебування хворого, таке посвідчення міг видати місцевий священник, мировий суддя чи волосний старшина.
Враховуючи широке коло осіб, які мали право посвідчити довідку про непридатність до військової служби, частими стали випадки фальсифікації медичних довідок та ухилення від мобілізації на війну. До губернаторів почали надходити у великій кількості доноси про ухилення від військової повинності, на які була відповідна реакція високопосадовців. Так, земські начальники були зобовязані на основі інструкції чернігівського губернатора № 2140 від 05.03.1916 р. особисто перевірити всі списки осіб, які підлягають воїнській повинності, за останні чотири роки 1914-1917 рр., звіривши їх з посімейним списками дільниці, та встановити чи всі особи зявилися на огляд. Перевітити також списки ратників ополчення 1-го розряду з 1897 р. та ратників 2-го розряду 1908 р. за призовними списками з відмітками про зачислення їх і зясувати, чи всі вони призвані на службу по мобілізації і чи проводиться розшук тих осіб, які не зявилися на збірні пункти воїнських начальників. Розшукати осіб, які з різних причин ухиляються від призову на військову службу, за допомоги місцевого населення. Знайдених осіб, які підлягають виконанню воїнської повинності за призовом, відправити в повітові з воїнської повинності присутсвія за місцем прописки, а ратників ополчення – у розпорядження повітових воїнських начальників за місцем їх знаходження [24, арк. 315].
Земські начальники також запроваджували в життя Положення про дошкільну підготовку російської молоді до військової служби, яке передбачало створення військових дружин [59, арк. 9, 12].
Окрім мобілізації, земським начальникам додаткову проблему створювала величезна кількість людей, яких влада «зганяла» на роботи, пов’язані з проведенням воєнних операцій. Особливо великого обсягу ці роботи набули на територіях, що вважали театром воєнних дій.
У Чернігівській губернії, наприклад, окопні роботи відривали щомісячно величезну кількість селянського населення, що спричиняло різке невдоволення селян, особливо у період сільськогосподарських робіт. Навіть у губернаторському звіті хоч і впівголоса, але зазначалося, що селяни у травні 1916 р. «проявляли невдоволення з приводу великої кількості нарідів на окопні роботи» [4, с. 192]. З огляду на це чернігівський губернатор просив земських начальників роз’яснити на волосних та сільських сходах, що праця на інженерних роботах – «обовязок кожної російської людини, яка любить свою батьківщину» [24, арк. 68], а також зробити розпорядження волосним старшинам та сільським старостам затримувати робочих, які самовільно залишили оборонні роботи [24, арк. 1].
Утім адміністративні стягнення були не єдиним покаранням за ухилення від примусових окопних робіт. Іноді розправу із селянами вчиняла військова влада, і тоді вживали заходи фізичного покарання (різки) [4, с. 192].
Військове керівництво направляло губернаторам накази про виділення селян на оборонні роботи, а губернатори направляли ці накази земським начальникам, повітовим справникам з метою сприяння сільським посадовим особам у відправленні людей на роботу [24, арк. 12, 191]. Позаяк більшість працездатних здорових чоловіків перебували на фронті, то сільські старости й волосні старшини відправляли на роботу усіх, не звертаючи уваги на вік, стан здоров’я та сімейний стан.
Із цього приводу на адресу земських начальників надходило чимало скарг та прохань. Наприклад, козак Кукушкінського товариства Ніжинського повіту Чернігівської губернії Ф.П. Костянка скаржився земському начальникові, що його п’ятнадцятирічного сина направили копати окопи [24, арк. 65]. Були також прохання від селянок про повернення їх чоловіків додому, обґрунтовані тим, що довгострокова відсутність чоловіків на роботах може спричинити руйнування господарств [24, арк. 78]. Про відправлення працівників похилого віку скаржився земським начальникам Ніжинський повітовий справник [24, арк. 305].
Багато селян було відправлено погоничами разом зі своїми кіньми, биками та візками на інженерні роботи, на роботи, пов’язані з перевезенням сіна та дров. Саме на земських начальників було покладено обов’язок контролю за складанням списків та відправленням селян із підводами на роботу [24, арк. 7, 110, 191, 317].
Усе одно погоничів бракувало, тому чернігівський губернатор у березні 1916 р. наказав земським начальникам примушувати селян швидше завершувати польові роботи та відправляти їх погоничами на інженерні роботи. А ті селяни, які були на роботах, мали повернутися додому та теж завершити польові роботи [24, арк. 104].
Однак, незважаючи на такі кроки, людей усе одно бракувало для своєчасного завершення посівних робіт. Тоді чернігівський губернатор наказав земським начальникам організувати збирання врожаю тим селянам, які відправились працювати погоничами на інженерні роботи [24, арк. 317].
Проблема браку робочої сили змусила царський уряд використовувати працю військовополонених. Процес надання військовополонених відбувався так: волосні правління та селяни клопотали про виділення військовополонених земським начальникам, останні збирали інформацію по дільниці та передавали її до повітової земської управи, звідки і направлялися військовополонені. Однак праця військовополонених мала оплачуватися, тому селяни більшості сел відмовилися від такої допомоги [24, арк. 245, 246, 249, 252, 255, 402, 404, 405, 406, 407].
Упродовж війни посилилася міграція сільського населення до міст і промислових регіонів, зумовлена занепадом селянських господарств. До весни 1917 р. в армію було мобілізовано 15 млн. осіб, а кількість сільського населення зменшилася до жовтня 1916 р. на 20 млн. осіб, або на 21%. Останнє пояснюється зростаючою міграцією до міст і промислових регіонів у роки війни не тільки чоловіків, але й жінок. Цей процес стимулювали високі заробітки на підприємствах машинобудування й металообробки, що майже повністю працювали на потреби фронту. До того ж праця на заводах і фабриках оборонного значення давала можливість уникнути мобілізації до діючої армії [130 с. 485, 489].
Земські начальники сприяли видачі паспортів селянам, які наймалися на копальні Донецького басейну [26, арк. 111]. Цікаво, що іноді самі земські начальники зверталися до керівництва підприємств із пропозиціями щодо працевлаштування селян [56, арк. 30].
Крім труднощів, пов’язаних із мобілізацією чоловіків до армії та відправленням селян на інженерні роботи, існували також суттєві проблеми внаслідок реквізиції коней та волів на потреби армії. Земські начальники брали безпосередню участь у процесі, пов’язаному з військово-кінською мобілізацією. На підставі ст. 1 п. 13 Височайшо затвердженої думки Державної Ради про зміни в положенні про комплектування військ кіньми та про видання тимчасових правил про забезпечення військ підводами та запрягами при приведенні армії у повний склад і у воєнний час 20.05.1896 р. «у місцевостях, в яких введено в дію положення про Земських Дільничних Начальників, розподілення кількості коней кожного сорту по воєнно-кінським дільницям, згідно з даними останнього воєнно-кінськогої перепису чи його перевірці, а так само змінам у розподілі поставки коней між зазначеними дільницями – проводиться повітовими з воїнської повинності присутствіями, за участі відповідних земських начальників». Наприклад, Ніжинське повітове у військових справах присутствіє запросило всіх земських начальників повіту головувати в комісії з прийому в війська коней [24, арк. 283].
Уже до весни 1917 р. на потреби армії було мобілізовано, реквізовано та скуплено в населення близько 2,6 млн. коней [4, с. 196].
За законом про військово-кінську повинність мобілізації підлягав навіть єдиний кінь. Ціни на коней, яких постачали за військово-кінською мобілізацією, було встановлено ще в 1911 р. Оплата за коней не відшкодовувала їх вартості. Одразу після першої мобілізації почалося зростання ринкових цін на коней, тому за отримані через мобілізацію гроші коня купити було вже неможливо. Державні ціни на коней було підвищено тільки 15 травня 1916 р., тобто тоді, коли 2 млн. голів було мобілізовано [4, с. 196].
Утрата коня для селянської родини була справжньою трагедією. Тому селяни всіма засобами намагалися захищати свою власність. На адресу земських начальників надходило багато скарг на неправомірну діяльність сільських старост, унаслідок дій яких у селян було відібрано коней для військових потреб [24, арк. 408].
Цікавим прикладом може бути прохання земському начальникові Ніжинського повіту Чернігівської губернії від селянина с. Колесників П.К. Антоненка. Незважаючи на те що два сини останнього були на фронті, сільський староста призначив його коня для роботи «по военным обстоятельствам». Утрата коня, на думку селянина, зруйнує господарство. Земський начальник доручив волосному старшині перевірити цю інформацію. Однак волосний старшина повідомив, що П.К. Антоненко не має потреби ні в чому [24, арк. 82-83]. Безумовно, що коня цього селянина забрали на військові потреби.
Подібним прикладом може бути прохання до земського начальника від селянина с. Смолянки, щоб його відправили на фронт без коня [24, арк. 237].
Утім самі земські начальники також підлягали військово-кінській повинності. За згодою Міністерства внутрішніх справ та Військового міністерства земські начальники повинні були здати до комісії з прийому в війська коней на зріст вищих за два аршини (верховий та артилерійський типи коней) через потребу в цих конях діючої армії [24, арк. 73].
Війна негативно позначилася також на розвитку тваринництва, зумовила різке зменшення поголів’я худоби. До війни армію й такі міста, як Санкт-Петербург, Москва, а також великі промислові регіони (зокрема, Донецький басейн) забезпечували м’ясом з України, Донської області, Північного Кавказу, Калмикії та Башкирії. Через 20 місяців від початку війни резерви тваринництва за рахунок його природного приросту в цьому величезному регіоні вичерпалися. Уряд вдався до примусового відчуження худоби, передавши цю нелегку функцію місцевим земствам. Загроза реквізиції худоби постала в усіх губерніях України [130, с. 477]. Розв’язання цієї проблеми не могло залишити осторонь земських начальників. Наприклад, Ніжинська повітова земська управа просила земських начальників повідомити населення, що «якщо воно буде ухилятися від продажу худоби, то худобу буде реквізовано» [24, арк. 469]. У нас немає інформації, як саме здійснювалася ця роз’яснювальна робота. Але відомо те, що земські начальники брали безпосередню участь у реквізиції.
Позаяк ціна на худобу, яку купувала держава, була нижчою за ринкові ціни, а гроші не завжди надходили селянам [4, с. 244], останні вживали різноманітних заходів для ухилення від такого продажу. Одним із таких заходів був продаж худоби спекулянтам. Тому одночасно з роз’яснювальною роботою земські начальники здійснювали заходи, спрямовані на боротьбу зі скуповуванням худоби спекулянтами [24, арк. 205], із продажем та вивезенням сала селянами [23, арк. 81].
Незважаючи на «роз’яснювальну роботу», владі так і не вдалося уникнути реквізиції із застосуванням сили [4, с. 243-244]. На підставі ст. 3 Положення «Про порядок проведення реквізицій під час війни і у період мобілізації» (Собр. Узак. № 198, 25 июля 1914 г., ст. 2074) реквізиція проводилася місцевою або цивільною владою. Тому земські дільничні начальники безпосередньо здійснювали реквізиції. Примусове вилучення в селян худоби, фуражу, візків тощо спричинило хвилю селянських заворушень. Прикладом може бути опір селян починка Олександрійського Яранського повіту В’ятської губернії, вчинений земському начальникові й шести поліцейським під час спроби реквізувати овес та взяти коней для його вивезення. Натовп селян, що зібрався, перешкодив реквізувати овес та заборонив куркулям віддавати його добровільно, погрожуючи останнім розгромити їх будинки. За словами земського начальника, у натовпі «відчувався такий стан, що за одне необережне слово чи дію … могла відбутися свалка та политися невинна кров» [4, с. 353].
Вся работа доступна по Ссылке
