Концептуальні підходи до визначення дефініції поняття «регіональний економічний простір»
Модернізація регіонального економічного простору у відповідності до загальносвітового тренду постіндустріального соціально-економічного розвитку, іманентно визначає необхідність розбудови економічних відносин нового типу. Перехід до постіндустріальної цивілізації, який, ще до недавнього часу вважався лише футурологічною концепцією, стає частиною об’єктивної реальності, яка характеризується трансформацією індустріального технологічного базису в інформаційний. Виробництво дематеріалізується, на зміну сировині й енергії приходять інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) – технологічна основа мережевої економіки, найважливішими ресурсами якої є інформація та знання.
Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій спричиняє перетворюючий вплив не тільки на рівні відносин виробництва, але, й на рівні організації економічної взаємодії господарюючих суб’єктів. За відповідних умов, у сучасній постіндустріальній парадигмі регіонального розвитку істотно трансформується пріоритет основних факторів розміщення, що призводить до змін у функціях території. З фізичного базису – місця розміщення матеріальних (ресурсних) факторів виробництва вона все більше перетворюється в регіональний економічний простір – середовище для розвитку людського капіталу, інновацій і забезпечення саморозвитку регіону.
Для того, щоб визначити сутність регіонального економічного простору, необхідно звернутись до семантичної складової вихідного поняття. Термін «простір» є доволі універсальним і використовується у різноманітних системах знань: філософії, географії, математиці, фізиці, інформаційних технологіях, соціальній сфері, юриспруденції, економіці тощо. Історія філософської думки свідчить про те, що просторово-часовий континуум визнається універсальною формою сприйняття людством всіх існуючих вимірів реальності, а сутність понять простору і часу була предметом дослідження практично всіх відомих мислителів минулого і сьогодення. Одночасно, економіка, як й інші процеси, досліджується з огляду на її просторові та часові характеристики.
Найвідоміший філософ стародавнього світу Аристотель розумів простір як порядок взаємного розташування тіл, а час як порядок явищ, які змінюють одне одного. Давньогрецькі філософи Демокрит та Епікур виходячи зі свого атомістичного вчення прийшли до розуміння простору як деякої порожнечі, у якій атоми утворюють різноманіття фізичних тіл. Ці ідеї були розвинені у філософських працях Бруно, Галілея, Декарта, Ньютона. Останній розглядав простір як універсальну систему відліку, щодо якої відбувається рух тіл. Категорії простору і часу досліджувалися в наукових працях Гюйгенса, Дідро, Лейбніца, який сформулював матеріалістичне розуміння сутності простору і часу, зробивши висновок, що вони не можуть існувати поза матерією і матеріальними процесами.
Простір і час як філософські категорії дотепер не мають однозначного тлумачення серед дослідників, але в понятійному апараті сформувалося загальновизнане визначення цих категорій з яскраво вираженим філолофсько-фізичним аспектом. Наприклад, у Філософському енциклопедичному словнику читаємо: «Простір – загальна форма буття матерії, яка відображає її протяжність, структурність, існування, взаємодію, координацію, розташування, й відносну величину (відстань та орієнтацію) елементів у всіх матеріальних системах. Час – загальна форма буття матерії, яка відображає тривалість існування та послідовність зміни станів всіх матеріальних систем і процесів» [262, с. 93, 540].
В сучасній системі наукового пізнання навколишнього світу розвиваються як реляційні, так і субстанційні уявлення про простір і час. Час досліджується в поєднанні з простором, ставиться питання про об’єктивність цих понять та об’єктивності їхнього існування незалежно від людського світосприйняття. На думку О. Естерле [88], для філософів-матеріалістів проблема «простір-час» вирішується занадто просто – через матерію, що рухається, але пояснити, як вона виникла і чому рухається, вони не можуть. У своїх теоріях В. Ацюковський [5] та І. Герловін [56] стверджують, що простір – сверхтекуча рідина, а матерія є вихровою структурою цього середовища.
На сучасному етапі розвитку наукових знань відбувається ревізія чотирьохвимірного континуума А. Енштейна. Стверджується, що час поза людиною не існує, як не існує і четвертого виміру в континуумі. Деякі автори вважають час трьохмірним, отже, ми існуємо в шестимірному континуумі. Інші доводять, що час виступає як фізичне явище. Однак більшість дослідників орієнтується на ідею об’єктивності простору і часу, яка розвивається прибічниками діалектичного матеріалізму у межах релятивістській концепції: «Основні форми всякого буття суть простір і час; буття поза часом є такою ж нісенітницею, як буття поза простором» [87, с. 51].
Вся работа доступна по Ссылке
