Захист прав громадян як ознака та основна функція правової держави
Сьогодні захист прав громадян розуміється як одна з неодмінних ознак сучасної держави, забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина виступає своєрідним індикатором сталості й зрілості такої держави. Певна річ, що така позиція є результатом поступового становлення державно-правових поглядів у напрямку визнання людини, її прав, свобод і законних інтересів найвищою соціальною цінністю, орієнтиром в діяльності держави й усіх суспільних інститутів. Важливу роль у цьому відіграють гуманістичні за своєю спрямованістю теорії громадянського суспільства, природного права, соціальної й демократичної держави, а також правової держави. Зазначимо, що саме остання є якісно новою моделлю держави, в основу якої покладається пріоритет прав і свобод людини і громадянина, їх реальність, забезпеченість достатніми й адекватними правовими засобами, гарантованість з боку держави. Таким чином, захист прав і свобод людини і громадянина мислиться як один із ключових напрямків діяльності правової держави, її стрижнева функція, що пронизує своєю сутністю увесь масив суспільних, у тому числі державно-владних, відносин.
У зв’язку із цим, конституційні основи державного ладу в Україні чітко встановлюють, що Україна є не тільки суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, але й правовою державою (ст. 1 Конституції України від 28.06.1996 р. № 254к/96-ВР [1]). Разом із тим, практичне впровадження даної конституційної норми декларативного характеру істотною мірою ускладнюється суперечностями державного врядування, фрагментарністю правового регулювання й відсутністю достатньої політичної волі щодо розбудови дійсно правової держави в Україні. До того ж, як відзначає з цього приводу С. О. Кириченко [49], відсутність реальних гарантій і дієвої системи захисту прав і свобод людини і громадянина з боку держави невідворотно стримує процеси формування в Україні громадянського суспільства й розбудови правової держави.
Зазначимо, що різноманітні теоретико-методологічні та інші аспекти феномену правової держави раніше вже розглядалися у роботах таких вчених як І. О. Воронов [50], О. С. Головащенко [51], Р. Ф. Гринюк [52], А. П. Заєць [53], С. О. Кириченко [54], Ю. Ф. Кравченко [55], С. М. Тимченко [56] та інші. Разом із тим, дані дослідження стосуються, перш за все, лише питань конституційно-інституційного оформлення правової держави, у той же час окремо не розглядаючи таку її ознаку як захист прав і свобод людини і громадянина як ключову властивість правової держави. А відтак, в контексті забезпечення реальності прав громадян в Україні вбачаються актуальними питання їхнього захисту як ознаки й основної функції правової держави.
Передусім відмітимо, що ідеї, які сьогодні лежать в основі концепції правової держави, розробляються ще з античних часів і по сьогодні. Зокрема, найбільший внесок в опрацювання даних положень зробили Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Р. фон Моль та інші світові вчені. При цьому, характерним вбачається і те, що ідеї правової держави отримали свій розвиток не ізольовано, а разом із ідеями демократії, природного права, соціальної держави, громадянського суспільства і т.д. З одного боку, це призвело до сформування більш-менш цілісного уявлення про такий феномен як правова держава і, зокрема, розуміння захисту прав громадян як її визначальної риси. Проте, з іншого боку, це також має наслідком існуючу й по сьогодні полеміку з приводу підходів до сприйняття багатогранності правової держави, що, у свою чергу, позначається на визначенні місця захисту прав громадян у сутнісному вираженні правової держави. Крім цього, не можна не зауважити актуальну проблему співвідношення правової держави із демократичною державою, соціальною державою та громадянським суспільством. Вказане виявляє своє значення в частині характеристики категорії прав і свобод людини і громадянина, обґрунтування їх керівної ролі у сучасній правовій державі, захист яких розуміється одним із головних обов’язків такої держави.
Сьогодні до загальних ознак держави як політичної організації суспільства теоретиками права включаються, передусім, саме наявність публічної влади, територія, суверенітет, апарат управління, апарат примусу, оподаткування [57–59] тощо. Дійсно, розглядаючи державу виключно лише з позицій інституційно-формального критерію, захист прав людини не може мислитись як неодмінна ознака загалом будь-якої держави, що з’являється в процесі її еволюції внаслідок змін самої системи соціальних відносин.
Правова держава є якісно новим соціальним феноменом порівно з державою взагалі, що проявляється у тому числі в аспекті захисту прав і свобод людини і громадянина. Відмітимо, що розглядаючи державу як історично мінливе явище, ознаки й функції якої змінюються із кожною новою соціально-економічною формацією (цивілізацією), про захист прав громадян не можна безумовно стверджувати як про цінність кожної держави взагалі. Так, наприклад, для держав рабовласницького, феодального і буржуазного типу більш властивим є захист не тільки і не стільки прав і свобод людини і громадянина, як відстоювання інтересів окремого економічно й політично пануючого соціального класу (рабовласники, феодали, капіталісти). Зокрема, для буржуазної держави, які займають помітне місце на геополітичній мапі світу, характерними є звуження своєї соціальної бази, економічний і політичний монополізм, що веде до визнання, відстоювання та захисту інтересів виключно лише монополістичної буржуазії.
Досить неоднозначно про захист прав громадян можна говорити в аспекті соціалістичної держави, досвід практичної побудови якої скоріше навіть підірвав авторитет ідеології соціалізму, серед цінностей якого у тому числі й верховенство прав і свобод людини і громадянина. При цьому вчені з цього приводу часто дотримуються діаметрально протилежних точок зору. Так, на думку Н. В. Черноговкіна, «навряд чи можна розглядати як основну внутрішню функцію соціалістичної держави забезпечення прав і свобод громадян» [60, с. 44]. У той же час, на думку О. І. Денисова, функція охорони прав і свобод людини властива лише державі соціалістичного типу [61, с. 16]. Певна річ, що означене розходження у характеристиці функцій соціалістичної держави зумовлюється, у першу чергу, певним ідеологічним дисонансом, адже з одного боку, заперечення буржуазної теорії правової держави призводить до заперечення й захисту прав громадян як її ознаки, що за умов протиставлення соціалізму правовій капіталістичній державі не може характеризувати соціалістичну державу. З іншого боку, викладене не перешкоджає В. Ф. Погорілко [62, с. 43] вказувати, що функцію захисту прав людини і громадянина властиво виконувати у тому числі й радянській державі. Відтак, поза полем виключно лише радянської ідеології конструкція соціалістичної держави в її «чистому» вигляді, як і концепція правової держави, вимагає визнання соціальної значущості й забезпечення реальності прав і свобод людини і громадянина, належної їхньої охорони та захисту з боку соціалістичної держави.
Зокрема, М. Н. Марченко також відзначає, що сучасна модель соціалізму реально ставить людину з її потребами та інтересами в центр всього суспільного життя, звільняє її від патерналістської політики держави та, що не менш важливо, забезпечує формування правової держави [63]. Разом із тим, на нашу думку, щодо реалій сучасного світу більш доцільно буде говорити не стільки про соціалістичні держави як про держави постіндустріального типу, що уособлюють капіталізм, просякнутий ідеями соціальної цінності кожної людини, гарантованості, захисту й реальності її прав і свобод.
Крім цього, безпосереднє відношення до захисту прав громадян як сутнісного елементу держави мають питання політичного режиму, який, зокрема, визначається вченими якраз за «рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян» [58]. Подібної до цього позиції дотримується О. С. Головащенко [64], що розглядає визнання та гарантування всього комплексу прав і свобод людини і громадянина в якості вихідного критерію віднесення держав до числа демократичних і цивілізованих. Відтак, на нашу думку, ступінь гарантованості і захищеності з боку держави прав і свобод людини і громадянина загалом відображає увесь внутрішній зміст конкретної держави, а в залежності від реальності прав людини, у тому числі у сфері свободи доступу до участі в управлінні суспільними й державними справами, можна говорити про демократичну або ж недемократичну спрямованість такої держави.
Необхідно погодитись із Б. П. Ганьбою [65], на думку якого однією зі складових такого складного і багатогранного явища як демократія виступає наявність і реалізація в державі широкої системи демократичних прав і свобод людини і громадянина та їх ефективний захист. В цілому ж відмінність вищеназваних двох типів держави проявляється у тому, що якщо демократичний режим передбачає рівність осіб перед законом, гарантованість і захищеність державою їх прав і свобод, виборність органів влади, безпосередню участь громадян в управлінні суспільними справами, реальність поділу державної влади, політичний плюралізм і т.д., то авторитарний/тоталітарний режим, навпаки, заперечує названі цінності.
При цьому, маємо не погодитись із визначенням поняття недемократичних режимів як режимів, за яких державна влада здійснюється шляхом обмеження і порушення формально проголошених прав і свобод людини [58]. Передусім підкреслимо, що недемократичні держави характеризуються порушенням не тільки формально проголошених, але й, що не менш важливо, саме природних прав і свобод людини і громадянина. Крім цього, визначальне значення мають не тільки самі факти порушення таких прав людини, але й відсутність правових механізмів та інших гарантій їх реалізації, дієвої, забезпеченої державою системи захисту прав і свобод людини і громадянина. А це суперечить самій суті правової держави, в основу якої покладаються засади верховенства права та взаємної відповідальності особистості та держави.
Відтак визнання, гарантування та, як наслідок, захист прав і свобод людини і громадянина, характеризують саме демократичну державу, адже широка і реальна участь індивідів та їх об’єднань в організації громадського й державного життя перешкоджає можливим порушенням прав людини, спрямовує діяльність державних інститутів у руслі забезпечення й захисту таких прав і свобод людини. Разом із тим, не можна не зважати на висновки В. М. Співака [66, с. 8], на думку якого демократична державність, соціальна та правова державність в Україні все ще залишається більшим орієнтиром, аніж реальністю.
Важливе значення в обґрунтуванні захисту прав і свобод людини і громадянина, як неодмінної риси сучасної правової держави, має концепція природного права, що певною мірою протиставляється теорії позитивного права. Передусім, як зазначає С. П. Рабінович [67], права людини мають джерелом свого походження не державну волю, а саму природу. Відповідно до цього, держава не має права обмежувати права і свободи людини і громадянина, виключно лише на основі добровільного обмеження яких, за теорією суспільного договору, така держава і існує. А тому орієнтиром в діяльності держави повинне бути суспільне благо – права, свободи та законні інтереси індивіда (і не лише природні, але й набуті), забезпечення дотримання, реалізації та захисту яких і складає основну соціальну мету держави.
З іншого боку, різноджерельність права, його немонополізованість державою, що проголошується природно-правовою концепцією, безпосередньо зумовлюють примат права над державою, її зв’язаність не тільки законом, але й природними правами людини (які відображають загальнолюдські цінності), що уособлює таку концептуальну засаду правової держави як верховенство права над державою. Таке право, що стоїть понад державою, на думку Ж.-Л. Бержеля [68], вимагає від неї забезпечення справедливості, відстоювання суспільних інтересів й захисту прав громадян.
Вся работа доступна по Ссылке
