1.1. Теоретико-методологічні основи дослідження філософсько-правових засад міграційної політики як чинника розвитку громадянського суспільства в Україні

          Проблеми осмислення сутності, структури, чинників становлення та розвитку громадянського суспільства слугували предметом наукового пошуку багатьох видатних мислителів усіх часів, що зумовило наявність у різні історичні епохи широкого спектра варіантів інтерпретації дефініції вищеназваного поняття та її змістовних характеристик.          Першооснови філософсько-правового обґрунтування ідеї громадянського суспільства розроблено в епоху Античності та представлено у творах Платона “Держава”, Арістотеля “Політика”, Цицерона “Про державу” та “Про закони”; в період середніх віків наукову зацікавленість концептом “громадянське суспільство” виявляють Августин Блаженний (праця “Град Божий”), Св. Тома з Аквін (коментарі до Арістотелевої “Політики” та “Нікомахової етики”); під час Реформації  Джон Понет у “Короткому трактаті про політичну владу”; у Новий час пошуки в напрямі обґрунтування природи громадянського суспільства простежуємо у постулатах Томаса Гоббса “Про громадянина” та “Левіафан”, Бенедикта Спінози “Політичний трактат”, трактатах Джона Локка тощо; здобутки Просвітництва щодо осмислення змісту поняття “громадянське суспільство” відображено в наукових студіях Шарль Луї Монтеск’є, Жан-Жака Руссо; вагомий внесок у визначення сутності громадянського суспільства належить німецьким філософам-ідеалістам кінця XVIII  початку XIX ст., а саме І. Канту та Г. В. Ф. Геґелю. Втім, після появи у світі “точки зору” К. Маркса, інтерес до громадянського суспільства відійшов у тінь аж до 1970 р. Лише наприкінці ХІХ  ХХ ст. відбувається активізація наукових пошуків щодо осмислення змісту концепту “громадянське суспільство”, що в основному пов’язано з появою праць Юргена Габермаса, Яна Тесаржа, Вацлава Гавела та ін.          Сучасні вчені, з огляду на історичну ретроспективу розвитку людства, вирізняють дві основні історичні форми функціонування громадянського суспільства: першу — античне громадянське суспільство, яке виникло в Давній Греції й античному Римі та мало становий характер, і другу — новоєвропейське громадянське суспільство, що сформувалось в Європі на початку Нового часу і найактивніший розвиток якого припадає на XVII — XIX століття. Як зазначає М. Л. Заінчковський, “головною відмінністю від античного суспільства став відкритий характер новоєвропейського громадянського суспільства” [58, с. 111112]; тобто людину почали визнавати у її правах як таку за її природою, а не тому, що вона належить до відповідної общини: кожна людина незалежно від віку, статі, соціального походження чи раси, майнових або інших ознак, є суб’єктом невід’ємних прав, що їй належать і яких її ніхто не може позбавити. На думку науковців, саме в цей час відбувається оформлення суверенності людського індивіда,          верховенства права та закону, примату суспільства над державою [58, с. 111112; 136, с. 262]. Проте О. Петришин стверджує, що філософи та юристи почали розглядати особливості громадянського суспільства як відносно відокремленого від держави явища, що має власний зміст і структуру, саме з ХVIII ст. [168, с. 145].          Прихильники цього підходу розрізняють такі історичні форми трактування теоретичних основ громадянського суспільства:          “Громадянське суспільство-І”  як соціальний феномен і як теоретична концепція  період від кінця XVII до першої половини XIX ст.          “Громадянське суспільство-ІІ” — від середини ХІХ до другої половини ХХ ст. Як елемент суспільної системи і як автономна щодо державних структур сфера публічного життя це громадянське суспільство зберігається (а в країнах так званого “другого ешелону” цивілізації простежуємо початок його утвердження). Втім, у багатьох країнах, де було розроблено теорію громадянського суспільства раніше, тепер відбуваються трансформації його якісних параметрів. Суспільство, за висловом Дж. Кіна, “дичавіє”, вияв чого вбачають у пануванні насильницьких методів вирішення конфліктів, у “нецивілізованій” поведінці та незбалансованому впливі тих, кого нині називають “олігархами”. З огляду на останнє, окреслюються переваги дотримання протилежного вектора розвитку громадянського суспільства  реалізації соціалістичних концепцій суспільного розвитку.          Актуалізація концепції “Громадянське суспільство-ІІІ” відбулася в другій половині ХХ ст. унаслідок виходу друком праць відомого німецького філософа і соціолога Юрґена Габермаса. Його теорії соціальної комунікації та “публічної сфери” (“сфери відкритості”) істотно вплинули на подальшу інтерпретацію означеного поняття майже у всьому світі, зокрема на основі цих теорій було розроблено стратегію трансформування диктаторських режимів [77, с. 814].          Крім зазначених історичних форм, науковці називають моделі, в яких враховано переважання тих чи інших функцій життєдіяльності громадянського суспільства, які властиві окремим етапам його еволюції або спостережені у певних країнах. Варіантом згаданого “моделювання” є виокремлення Ненсі Л. Розенблюм таких різновидів громадянського суспільства, як “демократичне” (функція противаги), “посередницьке” (формування чеснот: вихованість, соціабельність, здатність до солідарного вирішення проблем) та “виборче громадянське суспільство” (полягає у підвищенні економічної ефективності та загального добробуту) [242, с. 45].          Відтак, очевидним видається те, що формування громадянського суспільства відбулося на певному етапі розвитку Західної цивілізації, воно має свої історичні (часові) та національні (просторово-географічні) різновиди й у кожній окремій державі розвиток громадянського суспільства розгортається по різному. З огляду на останнє, провідні вчені також розмежовують так званий напівзахідний варіант розвитку громадянського суспільства (наприклад, у Німеччині державу розглядали як попередника бюргерського суспільства, його “опікуна, вихователя та карателя”, тому там стан громадянського суспільства не був таким незалежним, як у країнах Західної Європи чи США) та східний варіант (“освічене громадянське суспільство”, “суспільство-культура”), зокрема йдеться про варіант Східної Європи (окрім Росії). В країнах зі східним варіантом розвитку громадянського суспільства зародження останнього проходило також незалежно від держави, проте охоплювало тільки сферу освіти і культури [79, с. 6687]. В руслі аналізу вищевикладеного, на нашу думку, доречно вивчати громадянське суспільство в ідеальному та емпіричному вимірі, який відповідно до конкретної країни має власні передумови виникнення, свої етапи еволюції, структуру, культурні особливості та чинники розвитку.          

Вся работа доступна по Ссылке