Пряма дія кримінального процесуального закону

          Основою законності діяльності органів досудового розслідування, прокуратури та суду є кримінальне процесуальне законодавство України, яке, відповідно до ч. 2 ст. 1 КПК України, складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, КПК та інших законів України. Крім того, кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних рішень Конституційного Суду України, про що йшлося в попередньому підрозділі цього дослідження. Усі нормативні акти мають певні часові, територіальні (просторові) межі свого існування й дії, а також поширюються на певне коло суб’єктів. Не є винятком і кримінальний процесуальний закон. Як зауважує А. О. Тілле, закон, як і будь-яка об’єктивна реальність, діє в часі та просторі. Зв’язок правової норми з простором і часом виражається, зокрема, у тому, що саме створення правової норми є актом, який вчиняється у просторі та часі. Кожна норма визначає, у якому місці та в який момент передбачена нею поведінка має бути здійснена, і, таким чином, кожна правова норма має одночасно просторовий і часовий характер. Навіть коли час і місце дії норми не обмежені, це не означає, що вона незалежна від простору та часу, оскільки явища, до яких вона застосовується, завжди відбуваються в певному місці та в певний час [59, с. 22].          Будь-яка, навіть чітко й однозначно сформульована правова норма, не в змозі належним чином забезпечити реалізацію права, якщо невизначеним залишаються темпоральні (часові) межі її дії. Нечіткість меж дії правової норми в часі не дає змоги однозначно встановити, чи буде (а якщо буде, то як) застосовано ту чи іншу норму закону, інший нормативно-правовий акт до конкретних правовідносин, що не узгоджується з принципом правової визначеності, а відтак, робить право нерівним, а інколи й несправедливим.           У Рішенні у справі «Беєлер проти Італії» від 5 січня 2000 року Європейський суд з прав людини наголосив, що «згідно з принципом законності, застосовувані положення внутрішнього законодавства мають бути цілком доступними, чітко сформульованими і передбачуваними. Суд зазначив, що в деяких положеннях законові бракувало ясності, передусім у тому, що залишалися неуточненими часові межі реалізації переважного права. Водночас елементи невизначеності в законі та значна свобода дій, яку було надано органам влади, є вагомою підставою для висновку про те, чи був справедливий баланс в оскаржуваних заходах» [60, с. 70]. Здавалося б, положення ч. 1 ст. 58 Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, чітко визначило межі темпоральної дії нормативно-правового акта. Однак саме воно неодноразово й не завжди однаково аналізувалося Конституційним Судом України, породжуючи дискусії й серед самих суддів. Зазначається навіть про те, що саме єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні став у нашій державі тим науковим середовищем, у якому через висловлення окремих думок суддів цього Суду почалася загальнотеоретична дискусія з порушеного питання, яка триває й понині [61, с. 69–70].          Пошуки істини часто вимагали відповіді на запитання: що саме – абсолютну, крім прямо вказаних в Конституції України винятків, заборону законодавцю застосовувати зворотну дію закону як спосіб його дії або принцип довіри особи до держави – lex ad praeteriam non valet – закріплено в Конституції України та що власне має встановлювати Основний Закон держави. Від відповіді на це запитання свого часу залежало вирішення конкретних правових спорів. Чи допускає Конституція України зворотну дію закону у разі, якщо він покращує правове становище фізичної чи юридичної особи, наприклад, сприяє здійсненню прав і свобод, звільняє від обов’язків, зокрема, сплати податків чи знижує останні [62]? Й, навпаки, чи може закон, який явно погіршує правове становище суб’єкта, наприклад, висуває нові, явно несприятливі, умови перебування на посаді депутата місцевої ради, безумовно діяти негайно [63]?          Інша сторона практичних проблем у цій сфері пов’язана з неналежною увагою законодавця до колізійних темпоральних норм.           Під час розроблення будь-якого закону важливо ретельно аналізувати відносини, які «розсікає» новий акт при введенні його в дію. На практиці, на жаль, це здійснюється не завжди. Уже сьогодні, наприклад, можна прогнозувати низку проблем із застосуванням положень КПК України 2012 року, що був прийнятий 13 квітня 2012 року і вступив у дію 20 листопада цього ж року, на заміну КПК 1960 року.          Значну кількість практичних проблем може бути розв’язано, якщо суб’єкти правотворчої та правозастосовної практики знатимуть відповіді на питання: які існують способи дії правової норми в часі? Що слід розуміти під тим чи іншим способом дії правової норми в часі? Як їх розмежовувати? Що таке загальноправовий принцип «закон зворотної дії не має» і як слід його застосовувати у правотворчій та правозастосовчій практиці?          Проблема дії правової норми в часі тривалий час залишалася «білою плямою в юридичній науці» [64, с. 166–168]. Першою та чи не єдиною спробою вчених радянських часів викласти й узагальнити теоретичні надбання з цього питання є монографія А. Тілле [59]. Друга комплексна робота, присвячена цій проблемі, – монографія Д. Бахраха – вийшла майже через півстоліття [65]. Хоча деякі проблеми темпоральної дії норми розглядали С. Алексєєв, В. Туманов, П. Недбайло, А. Піонтковський, К. Комісаров. У сучасній українській науці певні загальнотеоретичні дослідження з цього питання містяться в роботах О. Пушняка [66], І. Оборотова [67].          Існуючі напрацювання дали змогу виділити, хоч і з певною мірою умовності, три підходи до класифікації способів дії правової норми в часі, які існують фактично паралельно. Стисло їх окреслимо.          Перший підхід полягає у класифікації темпоральної дії правової норми залежно від напряму на пряму, зворотну і таку, що переживає [68, с. 214–215].           Наведена класифікація має низку недоліків:          1) обраний критерій класифікації (напрям) не відповідає змісту поділу, оскільки способи дії норми в переліченій тріаді групуються як за напрямом, так і за тривалістю;          2) перелік одночасно включає способи дії чинної (нової) норми – зворотна, пряма, та норми, яка втратила чинність, (старої) – та, що переживає. При цьому спосіб дії нової норми в разі переживання старої залишається невизначеним. Можливо, саме через логічну недосконалість наведеної класифікації термін «дія, що переживає» інколи помилково застосовується як характеристика дії нового акта [68, с. 215; 69].          

Вся работа доступна по Ссылке