Зворотна дія кримінального процесуального закону

          У теорії права визнається, що дія закону (у розумінні закону як правової норми, правового припису) може бути простою (поширюватися на обставини, що виникли або продовжували існувати після набрання нормою чинності), такою, що переживає (тобто, тривати навіть після скасування певного акту), простою зворотною (нова норма застосовується при прийнятті нового правозастосовчого акту) та ревізійною зворотною (передбачає перегляд прийнятих раніше правозастосовних актів) [91, с. 130–134]. За загальним правилом, дія закону є простою. Дія закону, що переживає, та зворотна дія закону, що породжує так звану темпоральну правову колізію, – винятки з цього правила, які має бути спеціально обумовлено законом. Предметом дослідження в межах цього підрозділу є один з таких винятків – зворотна дія закону при регулюванні кримінально-процесуальних відносин.          Як зазначає Конституційний Суд України у своєму рішенні від 9 лютого 1999 року у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів), у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).          За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплено у ч. 1 ст. 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Конституція України, закріпивши ч. 1 ст. 58 положення щодо неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, водночас передбачає їх зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права.           Тобто щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом’якшує або скасовує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопорушення і відповідальність за нього.          Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державою органу. У Конституції України ст. 58 міститься в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», у якому закріплено конституційні права, свободи й обов’язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та ч. 2 ст. 3 Конституції України.          Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що даний конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом’якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті [92].           Незважаючи на наявність у правовій доктрині значної кількості ґрунтовних досліджень, дії правових норм у часі, і зокрема, зворотної дії правових норм (цій проблематиці присвячено праці, зокрема, С. С. Алексєєва, Д. М. Бахраха, М. О. Власенка, О. В. Зайчука, Д. Д. Лилака, В. М. Марчука, Л. В. Ніколаєвої, Н. М. Оніщенко, М. В. Оніщука, С. П. Погребняка, А. О. Тіллє та інших учених), актуальність звернення до цієї проблематики зумовлюється, зокрема у сфері кримінального судочинства, необхідністю відповідного та належного правого регулювання періоду переходу від застосування положень КПК 1960 року до положень КПК України 2012 року. На основі аналізу цього питання вважаємо за необхідне звернутися до більш загальної проблеми правомірності надання закону зворотної сили у світлі положень Конституції України.          Таким чином, питання про те, чи допустиме надання зворотної дії нормам у частині, що стосується не громадян, а інших суб’єктів, видається більш складним. Відповідно до згаданого вище рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року, на цих суб’єктів не поширюються гарантії ст. 58 Конституції України.          Вважаємо такий підхід Конституційного Суду України помилковим. Практично єдиною підставою для його висновку стало те, що «стаття 58 міститься в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», у якому закріплено конституційні права, свободи і обов’язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії». Така позиція є поверховою. Вона не враховує того, що встановлення за допомогою ретроактивної дії норми негативних наслідків «на минуле» для юридичної особи неминуче негативно вплине на інтереси фізичних осіб – засновників юридичної особи, її працівників тощо. За такого підходу абсолютно не враховані міжнародно-правові тенденції захисту прав людини. Так, за практикою застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року (у якому навіть у назві фігурує лише «людина»), передбачені Конвенцією та протоколами до неї права, безумовно, визнаються і за юридичними особами. Такий підхід можна прослідкувати на прикладі численних рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» [93].          Водночас Конституційний Суд прийняв остаточне рішення, обов’язкове, яке не підлягає оскарженню. У зв’язку з цим, у юридичній літературі висловлюються пропозиції уточнити текст ч. 1 ст. 58 Конституції України, поширивши її дію на юридичних осіб, і дозволивши законодавцю надавати зворотної сили будь-яким сприятливим для фізичних та юридичних осіб законам, а не лише тим, що пом’якшують або скасовують відповідальність [94, с. 80].           Цю пропозицію слід визнати слушною. На наш погляд, те, що ст. 58 Конституції України (у нинішньому розумінні її Конституційним Судом України) не надає гарантій проти зворотної сили закону «не фізичним особам», не означає, що такі гарантії на конституційному рівні відсутні взагалі. На наш погляд, вони встановлені положеннями ст. 8, що передбачає визнання та дію в Україні принципу верховенства права. Вважаємо, що цей принцип з необхідністю передбачає загальну заборону зворотної дії закону («lex ad praeteriam поп valet»), яка відома ще римському праву, і, як зазначає М. В. Оніщук, належить сьогодні до основоположних правових принципів [95, с. 13].          Принцип верховенства права навряд чи можна виразити чіткою вичерпною формулою. Так само, хоча заборона зворотної дії закону є, поза сумнівом, складовою принципу верховенства права, відкритим є питання про те, які винятки можуть допускатися з цієї заборони, що узгоджуються із принципом верховенства права.          Один виняток відомий українському законодавству, як і законодавству практично всіх демократичних країн – це зворотна дія закону, що пом’якшує відповідальність. Відповідно до ст. 5 КК України, закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом’якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.          

Вся работа доступна по Ссылке