Межі дії кримінального процесуального закону щодо осіб, які користуються правом дипломатичної недоторканності
Майже два сторіччя тому, 19 березня 1815 року, на Віденському конгресі було розроблено перші конвенційні норми посольського права – Регламент про ранги дипломатичних представників (далі – Віденський Регламент). Враховуючи роль і значення Віденської конференції ООН 1961 р. з дипломатичних зносин та імунітетів, зокрема кодифікацію міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів, чимало делегацій європейських країн й австрійська преса назвали її Другим Віденським конгресом. Йшлося про конвенційне закріплення норм не з окремих питань посольського права, як це було на Віденському і згодом на Аахенському конгресах, а комплексу норм, покликаних регламентувати широке коло питань, серед яких особливе місце посідають дипломатичні привілеї та імунітети, що залишилися поза увагою Віденського конгресу 1815 року. Результатом роботи Віденської конференції (березень – квітень 1961 року), у якій взяли участь майже сто держав з різними зовнішньополітичними концепціями, правовими системами і дипломатичною практикою, стала не тільки систематизація норм дипломатичного права, а й зміна правової природи цих норм, удосконалення юридичної форми внаслідок їх трансформації зі звичаєвих у конвенційні, а в окремих випадках, наприклад, у сфері митних привілеїв, з норм ввічливості в міжнародно-правові норми.
Аналіз природи дипломатичних привілеїв та імунітетів переконливо свідчить, що в основі походження привілеїв лежить, насамперед, ввічливість, а в основі походження імунітетів – звичай. Поступово дипломатичні привілеї та імунітети набули договірного характеру, конвенційного закріплення.
Відтоді дипломатичне представництво вважається не установою при послові або посланнику, а органом держави і саме в такій якості воно наділяється відповідними привілеями та імунітетами. Водночас привілеями та імунітетами користуються і співробітники дипломатичного представництва, хоч, як правило, у різному обсязі [151, с. 193].
Конвенція 1961 року закріпила привілеї та імунітети дипломатичного представництва відокремлено від привілеїв та імунітетів його співробітників. Наприклад, про недоторканність приміщень дипломатичного представництва, а також про те, що вони, як і предмети їх обстановки та інше майно, яке є в них, та засоби пересування дипломатичного представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій ідеться у ст. 22 Конвенції 1961 року, а про недоторканність приватної резиденції дипломатичного агента – у ст. 30. За змістом обидва виділені імунітети однакові, адже передбачають, що приватна резиденція дипломата «користується такою ж недоторканністю і захистом, що й приміщення представництва» (ст. 30 Конвенції 1961 року). Утім є різною природа зазначених імунітетів. Недоторканність приватної резиденції дипломата випливає з його особистої недоторканності, а недоторканність приміщень представництва не зумовлена недоторканністю глави представництва, а є атрибутом акредитуючої держави. Останнє стосується і засобів пересування дипломатичного представництва щодо користування імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій.
Як відомо, юристи-міжнародники послуговуються в різних модифікаціях трьома принципами юридичного обґрунтування надання дипломатичних привілеїв та імунітетів – екстериторіальності, представницьким і функціональної необхідності.
З огляду на обсяг і предмет дослідження, вважаємо за доцільне обмежитися стислим аналізом основних видів дипломатичних імунітетів, передбачених Конвенцією 1961 року, які стосуються питань, що розглядаємо, зокрема особистої недоторканності дипломата; вилучення його з-під юрисдикції держави перебування; недоторканності приміщень дипломатичного представництва; наділення приміщень дипломатичного представництва, предметів їх обстановки та іншого майна, що є в них, а також засобів пересування представництва імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій.
Згідно зі ст. 29 Конвенції 1961 року, недоторканність особи дипломата означає, що «він не підлягає арешту або затриманню в якій би то не було формі. Держава перебування зобов’язана ставитися до дипломата з належною повагою і вживати всіх необхідних заходів для запобігання будь-яким посяганням на його особу, свободу або гідність». Імунітет від юрисдикції звільняє дипломата від підсудності судам держави перебування та застосування щодо нього примусових заходів, передбачених її законодавством. Зауважимо, що хоч у Конвенції формально не закріплено, що розуміти під поняттям «юрисдикція», цю прогалину заповнила доктрина міжнародного права, у якій превалює визначення юрисдикції як суверенного права кожної держави здійснювати свої виняткові владні повноваження у сфері як правотворчості, так і правозастосування у цивільному, кримінальному та адміністративному провадженнях.
Принцип недоторканності дипломата вступає в силу з часу його прибуття на територію держави перебування і припиняється при його від’їзді після завершення своєї місії. З урахуванням принципу взаємності недоторканність дипломата зберігається і при розірванні дипломатичних відносин між акредитуючою державою та державою перебування. Якщо ж дипломат після завершення своєї місії залишається на постійне проживання в державі перебування, то він втрачає право на дипломатичні привілеї та імунітети.
Усіма дипломатичними привілеями та імунітетами користуються також усі члени сім’ї дипломата, які живуть разом з ним, якщо вони не є громадянами держави перебування (п. 1 ст. 37 Конвенції 1961 року).
Дещо інакше вирішується в міжнародно-правовій практиці питання про дипломатичні привілеї та імунітети адміністративно-технічного персоналу. Варто зауважити, що нині межа між дипломатичним й адміністративно-технічним персоналом поступово усувається. У Конвенції 1961 року значно розширено привілеї та імунітети співробітників адміністративно-технічного персоналу дипломатичних представництв, за якими визнаються ті самі права і привілеї, що й за дипломатами, за винятком, що імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції не поширюється на дії, вчинені ними не при виконані службових обов’язків. Такими самими правами користуються й члени їх сімей, які живуть разом з ними, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно.
Члени обслуговуючого персоналу, які не є громадянами держави перебування або не проживають в ній постійно, користуються імунітетом щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх службових обов’язків.
У Конвенції 1961 року було закріплені норми, що передбачають надання дипломатичного імунітету адміністративно-технічному персоналу. Виняток становить те, що від цивільної та адміністративної юрисдикції адміністративно-технічний персонал має лише службовий імунітет. Обслуговуючий персонал, наділений тільки службовим імунітетом. Надання службового імунітету означає, що особа, яка користується ним, звільняється від кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування щодо дій, вчинених нею при виконанні службових обов’язків. Якщо правопорушення вчинено не при виконанні службових обов’язків, така особа може бути притягнута до відповідальності.
Отже, важливо з’ясувати, перебувала чи ні та або інша особа в момент вчинення правопорушення при виконанні службових обов’язків, проте аналіз підходів вітчизняних та зарубіжних юристів-міжнародників свідчить про те, що в доктрині міжнародного права донині не вироблено прийнятної позиції стосовно критеріїв такого визначення [152, с. 204–205], а також того, до чиєї компетенції – держави перебування чи акредитуючої держави – належать таке питання та який механізм їх вирішення. Наприклад, дипломат – громадянин держави перебування, який керує автомобілем, прямуючи у службових справах, навряд чи вчиняє «офіційні дії при виконанні своїх функцій», водночас очевидно, що водій посольства або місії, який керує автомобілем, прямуючи у службових справах, вчиняє дії «при виконанні своїх обов’язків».
Саме низка проблем, пов’язаних з повноцінною реалізацією службового імунітету, як, зрештою, і невизначеність поняття «службові обов’язки» зумовили еволюцію практики держав у напрямі заміни службового імунітету дипломатичним. Практика останніх років переконливо свідчить про поступове усунення відмінностей в обсязі привілеїв та імунітетів, які держави надають дипломатичному та адміністративно-технічному персоналу, що дає підстави припустити можливість поглиблення зазначених тенденцій і, як наслідок, зникнення інституту службового імунітету в перспективі [151, с. 198].
Навіть не вдаючись до ретельного аналізу, не складно помітити спільну характерну рису всіх вищезазначених видів імунітету – звільнення дипломата та дипломатичного представництва від застосування до них заходів відповідальності, санкцій, примусу, котрі зазвичай передбачаються законодавством і, відповідно, є правомірними. Утім це не означає, що дипломат, наділений імунітетом, звільняється від обов’язку поважати закони і постанови держави перебування, задля забезпечення виконання котрих встановлено такі заходи, до прикладу, дотримуватись встановлених правил дорожнього руху, заборон кримінального закону, тощо. Імунітет від юрисдикції не надає права особі, яка ним користується, на вчинення злочинів та інших неправомірних дій.
У Конвенції 1961 року обов’язок особи, наділеної привілеями та імунітетами, поважати закони і постанови держави перебування закріплено чітко і недвозначно: «без шкоди для їх привілеїв та імунітетів усі особи, які користуються такими привілеями та імунітетами, зобов’язані поважати закони і постанови держави перебування (п. 1 ст. 41). Положення «Без шкоди для їх привілеїв та імунітетів» означає, що до дипломатів не можуть застосовуватись примусові заходи, передбачені законодавством держави перебування.
Отже, дипломатичний імунітет передбачає не абсолютне вилучення дипломата, дипломатичного представництва, його транспортних засобів тощо з-під дії правопорядку держави перебування, а тільки зі сфери застосування заходів, які забезпечують дотримання правопорядку, – зі сфери адміністративної та судової відповідальності, застосування санкцій та інших примусових заходів, передбачених законодавством держави перебування.
За державою перебування зберігається право обмежувально застосовувати будь-яке з положень Конвенції 1961 р., включаючи статті про дипломатичні імунітети, «через обмежувальне застосування цього положення до її представництва в акредитуючій державі» (п. 2 а) ст. 47). У такий спосіб Конвенція 1961 року санкціонує можливість обмежувального застосування на основі принципу взаємності закріплених у ній імунітетів. При цьому варто враховувати, що йдеться про такі обмеження, які стосуються лише обсягу імунітетів, а не самого факту їх надання. Аналізована ст. 47 не дає права державі перебування взагалі не надавати передбачені Конвенцією 1961 року імунітети. Крім того, керуючись принципом взаємності, держави вправі розширювати коло привілеїв та імунітетів, закріплених у Конвенції 1961 року В інтересах зміцнення інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів застосування принципу взаємності нині практикується, переважно, коли йдеться про надання більш широких, а не обмежених привілеїв та імунітетів порівняно з тими, що закріплені в Конвенції 1961 року.
