Характеристика способів учинення злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків
Більшість учених визнає необхідність і доцільність розроблення криміналістичної характеристики злочинів як основи побудови й формування методик розслідування окремих видів злочинів і використання їх у процесі розслідування. Криміналістичну характеристику злочинів розглядають як інформаційну модель типових ознак певної категорії (групи) злочинів, у якій на статистичному рівні відображено кореляційні взаємозв’язки між елементами [363]. Одним з перших цю категорію застосував О.Н. Колесніченко [151]. Криміналістичну характеристику як елемент методики розслідування вперше згадав Л.О. Сергєєв [300].
Найбільш дискусійним у теорії криміналістики є питання про якісний та кількісний склад елементів криміналістичної характеристики злочинів. Цій проблематиці присвятили свої праці В.П. Бахін [14]; Р.С. Бєлкін [22], А.В. Іщенко [131], Н.С. Карпов [137], В.С. Кузьмічов і Ю.М. Чорноус [185], М.В. Салтевський [293], В.К. Лисиченко [204], А.В. Старушкевич [310] та ін.
Узагальнення слідчої практики та праць провідних учених свідчить про те, що до елементів криміналістичної характеристики злочинів, пов’язаних
з незаконним доступом до банківських рахунків, належать спосіб учинення злочину, а також відомості про предмет безпосереднього посягання, типову обстановку, слідову картину та особу злочинця.
Дані про спосіб учинення та приховування злочинів посідають ключове місце серед елементів криміналістичної характеристики. Відомості про способи підготовки, учинення та приховування злочинів мають суттєве значення для його розслідування. Водночас структура способу вчинення злочину є категорією несталою. У вітчизняній та зарубіжній науці не існує певної визначеності
в характеристиці способів, їх конкретних назв і класифікації.
Дослідженню способів учинення та приховування злочинів присвячено роботи багатьох учених-криміналістів [126; 248; 113]. Водночас найбільш аргументованою вважається позиція Р.С. Бєлкіна, який зазначив, що вчинення та приховування злочину здійснюються внаслідок єдиного замислу, тобто ще до вчинення злочину злочинець має чітку програму дій і щодо його приховування [22, с. 41–42, 313–314].
Таким чином, спосіб учинення злочину складається з комплексу специфічних дій правопорушника з підготовки, вчинення та приховування злочинного посягання. У багатьох випадках ці дії містять у собі цілу систему
з багатьма її елементами і залишають в зовнішній обстановці відповідні сліди, що становлять в інформаційному плані своєрідну модель злочину.
У формуванні способу враховуються як об’єктивні чинники, так
і суб’єктивні властивості особи злочинця. У цьому контексті вчені зазначають, що спосіб учинення розкрадань характеризується специфічним набором об’єктивних і суб’єктивних обставин, що його детермінують, визначають послідовність дій та сам об’єктивується зовні за рахунок цих дій [320; 84].
Важливим у контексті цієї роботи є розгляд способу підготовки, вчинення та приховування злочинів у його динамічному (операційному) аспекті, як описання послідовності певних дій та операцій, властивих певному етапу злочинної діяльності, а також виявлення взаємозв’язків способу злочину
з іншими елементами криміналістичної характеристики [337, с. 6]. Аналіз наукових джерел, даних слідчої та судової практики свідчить про існування великої кількості способів учинення злочинів у сфері грошового обігу, кредиту та банківської діяльності. Дотепер у юридичній літературі немає єдиного підходу до класифікації усіх таких способів, хоча дослідження цього питання у методиці розслідування розкрадань з використанням фінансових інструментів привертало увагу дисертантів й авторів спеціалізованих навчально-методичних видань з 60-х років ХХ ст. У 1960–1980-х рр. захищено низку дисертацій з методики розслідування розкрадань особистого майна громадян, державної та колективної власності, вчинених шляхом обману та зловживання довірою (І.В. Александров, С.І. Аненков, В.І. Гаєнко, С.А. Яні та ін.). Способам вчинення шахрайств присвячено відповідні глави посібників для слідчих (1971, 1982 рр.) та підручників з криміналістики [215, с. 106].
В історичному аспекті, вчення про способи вчинення злочинів у кредитно-банківській сфері умовно охоплює практику, характерну для системи господарювання та функціонування банківських установ за умов колишнього СРСР, а відтоді, починаючи з 1991 року, період, коли в Україні розпочалося формування нових правових і організаційних засад економічної та кредитно-банківської систем [355, с. 43–44].
У радянський період, як відомо, не існувало недержавного банківського сектора, а суворо регламентована та пов’язана з жорстким адмініструванням і контролем банківська система СРСР була менш уразлива у кримінальному плані. Відтак, злочини в банківській сфері мали обмежений характер і стосувалися переважно справ, пов’язаних з особистими вкладами фізичних осіб, що розміщувались в установах Держбанку (ощадних касах). Водночас спроби систематизувати способи (схеми) вчинення розкрадань грошових коштів у системі банківських установ все ж таки траплялись [323; 9; 218; 351].
Наприклад, В.Я. Осенін та О.М. Поздняков узагальнили способи вчинення розкрадань і службових зловживань у мережі ощадних кас, які були характерними в зазначений період: шляхом неоприбуткування грошей вкладників та коштів за підробленими видатковими документами; пов’язані з використанням акредитивів шляхом незаконного вилучення незаповнених бланків; використання фіктивних паспортних даних при оформленні переказів, підроблених довіреностей вкладників на отримання грошових коштів; при виплаті виграшів за облігаціями державної позики; при видачі пенсій тощо [241].
Я.М. Козіцин, розглядаючи вияви шахрайства у сфері грошового обігу, кредиту та банківської діяльності, обґрунтовував думку, що способи їх вчинення об’єднує наявність підроблення в документах. Відтак як підстави для класифікації таких способів автор запропонував види документів, до яких внесено підроблення [148]. Залежно від цього, учений виокремив такі групи способів розкрадань: за допомогою розрахунків через особливі рахунки; шляхом використання супровідних відомостей; з використанням оголошень про здавання грошей до банку; шляхом використання помилкових записів банку на особистих рахунках тощо.
За часів адміністративно-командної системи господарювання найбільш розповсюдженим способом розкрадань у банківських установах вважалося привласнення та розтрата ввірених коштів з використанням службового становища. Специфіка функціонування фінансової системи за радянських часів визначала саме “внутрішній” характер розкрадань, тобто їх суб’єктами були відповідальні службовці фінансових установ, які не мали безпосереднього зв’язку з клієнтами та представниками господарської сфери.
Наприкінці 1980-х років минулого століття з початком становлення у СРСР елементів ринкової економіки дістали розвитку та поширення нові, раніше невідомі вітчизняній правоохоронній практиці злочинні вияви в банківській сфері. Економічна злочинність набула інтелектуального характеру, швидко адаптувалась до нових форм і методів підприємницької діяльності. Активізувались і наукові дослідження різних актуальних на той час проблем, що стосувалися виявлення та розслідування злочинів у фінансовій (банківській) сфері, які відтоді набули як “внутрішній” (службові розкрадання), так і “зовнішній” (шахрайство) характер реалізації злочинного наміру [199].
Новий етап досліджень способів учинення злочинів у кредитно-банківській сфері припадав на період утворення сучасної моделі дворівневої банківської системи. У роботах Г.А. Матусовського і О.П. Бущана, мабуть, уперше проаналізовано динаміку та обґрунтовано прогноз раніше невідомих порушень у сфері банківських розрахунків і кредитування [214]. Водночас В.М. Попович у своїй монографії диференціював злочини у сфері кредитно-банківської діяльності на розкрадання (проти власності), службові злочини та інші корисливі злочинні діяння [257]. За результатами проведених узагальнень слідчої та судової практики фахівцями ГПУ проаналізовано стан злочинності у сфері окремих банківських операцій, які використовувалися для вчинення корисливих злочинів, з виокремленням типових способів (схем) їх вчинення, зокрема у сфері кредитних операцій, розрахунково-касового обслуговування [324].
Беручи за підставу для класифікації способів учинення злочинів у сфері банківської діяльності кримінально-правові ознаки об’єктивної сторони складу злочину, російські вчені диференціювали такі способи на категорії: розкрадання коштів, учинені службовими та матеріально-відповідальними працівниками банківських установ; шахрайські дії, спрямовані на заволодіння майном банків або інших суб’єктів господарювання з використанням банківських операцій; інші способи посягань, пов’язані з розкраданнями та шахрайствами [221, с. 76–77]. Такої класифікації певний час дотримувалися й інші вчені [240, с. 5–8].
Водночас становлення і розвиток ринкового господарства в Україні та інших країнах пострадянського простору зумовило поширення різноманітних форм обману в економічній сфері [163; 161; 368; 197]. Залежно від знарядь і засобів, що використовуються при вчиненні таких шахрайств, учені виокремлювали комерційне шахрайство, шахрайство у сфері банківської діяльності, у мережі Інтернет, з використанням платіжних карток, шляхом створення “фінансових пірамід” тощо [111]. Багатоманітність виявів шахрайства у фінансовій сфері дало змогу пізніше С.С. Чернявському сформулювати концептуальне бачення такого складного злочинного явища (феномена) як “фінансове шахрайство” [358].
Нині існують різні думки стосовно класифікації способів учинення шахрайств, розкрадань та інших злочинів у сфері банківської діяльності. Найчастіше автори використовують як основну ознаку для класифікації вид банківської операції, що застосовується з протиправною метою. Відтак, виокремлюються способи вчинення злочинів під час проведення розрахунково-касових операцій, кредитних операцій, з цінними паперами тощо [72, с. 29–31]. Усі способи вчинення злочинів у сфері банківської діяльності за ознакою суб’єкта пропонується поділити на такі, що характерні для: керівників
і службових осіб банку; працівників з числа технічного персоналу; сторонніх суб’єктів за участю працівників банку; клієнтів банку [352; 231].
Отже, спосіб вчинення злочину є визначальним у розробленні методики розслідування злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків. Виявлення елементів певної схеми (технології, механізму) заволодіння коштами на банківських рахунках дає змогу швидко встановити інші обставини події, що підлягають доказуванню, викрити підозрюваного та підтвердити його причетність до злочинної діяльності. Обумовленість злочинних діянь постійними об’єктивними чинниками обстановки вчинення злочину, предмета злочинного посягання та особи злочинця призводить до повторюваності таких способів, унаслідок чого можливо виокремити найбільш типові з них (типологічні схеми).
Для побудови методики розслідування злочинів цієї категорії необхідно не лише збирання та аналіз даних кримінальної практики про способи та прийоми вчинення злочинів за матеріалами конкретних кримінальних справ (проваджень), й систематизація таких даних залежно від певних наукових критеріїв.
Проведене нами дослідження свідчить про різноманітність способів учинення злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків. При їх класифікації ми використовували ознаки предмета злочинного посягання та особи злочинця. Відтак, усі способи вчинення злочинів, пов’язаних
з незаконним доступом до банківських рахунків, можна диференціювати на три основні групи: 1) пов’язані з використанням розрахунків платіжними дорученнями (32 % вивчених кримінальних справ і матеріалів кримінальних проваджень); 2) пов’язані з використанням операцій у сфері обігу банківських платіжних карток (48 %); 3) пов’язані з використанням інших засобів доступу до банківських рахунків (20 %) – додаток Б.1 [340].
Способи незаконного доступу до банківських рахунків, пов’язані
з використанням розрахунків платіжними дорученнями. За оцінками експертів банківського сектору, близько 95 % платежів у банківській системі традиційно здійснюють з використанням саме платіжних доручень [245, с. 8]. Розповсюдженість такого платіжного інструменту сприяє маскуванню шахрайських операцій у загальному масиві операцій та робить цю форму розрахунків привабливою для злочинців. Способи використання платіжного доручення з метою обману та зловживання довірою можна умовно поділити на три підгрупи.
Перша підгрупа – використання платіжного доручення як фіктивного платіжного інструменту без реального перерахування коштів (8 %). У разі використання платіжного доручення як фіктивного платіжного інструменту підроблене платіжне доручення використовують для створення в потерпілого уяви про те, що платіж насправді здійснено.
Загальна схема злочину полягає в тому, що злочинці підроблюють платіжне доручення, як правило, від імені підприємства з ознаками фіктивності (певна фірма відкриває розрахунковий рахунок в банку з мінімальним або нульовим залишком коштів). Причому потенційний потерпілий (як правило, постачальник в угоді) не може перевірити реальний стан рахунку контрагента через банк, оскільки ця інформація, згідно із законодавством, вважається охоронюваною законом банківською таємницею. Нерідко відкриття рахунку супроводжується активними діями зловмисників, які запевняють потерпілого про очікуване надходження коштів на рахунок (зазвичай повідомляють завідомо неправдиву інформацію про нібито реалізовані ними масштабні угоди).
