Інші елементи криміналістичної характеристики злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків

          Предмет злочинного посягання. Під предметом злочину розуміють передусім речі матеріального світу, з властивостями яких закон пов’язує наявність у діях особи ознак злочину. Принаймні саме цієї позиції дотримуються представники вітчизняних шкіл кримінального права [174]. Водночас, як вважає М.М. Панов, до категорії “предмет злочину” слід включати не лише фізичні предмети (речі, майно), а й інші реально існуючі явища об’єктивного світу, зокрема енергію та інформацію, з приводу яких вчиняють ті чи інші суспільно небезпечні діяння [246, с. 43–44]. Предмет злочинів проти власності та у сфері господарської діяльності безпосередньо зазначено у диспозиції відповідних статей КК України. Як зазначає В.Я. Тацій: “…у разі, коли предмет є обов’язковою ознакою, саме він найчастіше встановлюється раніше за все, і нерідко за допомогою отриманих про нього даних з’ясовується решта ознак злочину” [322, с. 49]. Отже, розслідування цих злочинів має бути спрямовано на виявлення ознак їх предмета. У криміналістиці під предметом посягання як елементом криміналістичної характеристики злочинів певного виду визнається матеріальний предмет органічної та неорганічної природи, з яким злочинець вступає у взаємодію, змінює та перетворює його [295, с. 11]. Ознаки предмета посягання в криміналістичній характеристиці можуть мати різні зв’язки, наприклад: предмет посягання – способи вчинення злочину – особа злочинця [366, с. 260].          Предметом розкрадань (ст. 190, 191 КК) вважається чуже майно (речі, грошові кошти), що належить на праві власності фізичній чи юридичній особі, а також право на майно та дії майнового характеру. У контексті криміналістики предмет розкрадань, зокрема шахрайств, не лише визначає значну матеріальну шкоду від окремих злочинів, а й обумовлює їх підвищену організованість, специфічні способи підготовки, вчинення та приховання, особливості слідової картини, а також певні характеристики особи злочинця. Ці чинники, на думку А.Ф. Волобуєва, ускладнюють розслідування злочинів, учинених з використан-ням фінансово-господарських інструментів, порівняно зі “звичайними” таємними чи відкритими формами заволодіння чужим майном [60].          Специфіка предмета фінансового шахрайства, на думку С.С. Чернявського, пов’язана зі способом та обстановкою їх вчинення, особою злочинця та іншими елементами механізму злочину, що відображається у криміналістичних характеристиках окремих їх видів (груп). Кількісні та якісні ознаки предмета розкрадань впливають на обрання способу його підготовки, вчинення та приховання. Водночас предмет злочину вказує на певні ознаки особи злочинця, можливі його сліди. Саме ці властивості предмета мають принципово важливе значення для окремих методик розслідування [357, с. 225].          У криміналістичній характеристиці злочинів, пов’язаних з незаконним доступом до банківських рахунків, саме особливості предмета злочинного осягання обумовлюють відповідні способи вчинення і характерні сліди таких діянь. Ця обставина безпосередньо пов’язана і з комплексним характером злочинної діяльності в цій сфері – вчинення безпосередньо розкрадань грошових коштів як основних злочинів та інших, що вважаються спорідненими.          Фахівці висловлюють певні міркування щодо предмета злочинів у сфері банківської діяльності. Зокрема, предметом зазначеної групи злочинів окремі вчені визначають інформацію у вигляді даних на електронних носіях (системи електронних платежів, автоматизовані бази даних і мережі зв’язку банків), що містять охоронювану законом таємницю (комерційну, банківську) [41, с. 33]. Така інформація є предметом злочинів, передбачених ст. 231, 232 КК. На думку П.П. Андрушка, предметом цього злочину можуть бути ЕОМ, системи ЕОМ або автоматизовані системи, комп’ютерні мережі, носії комп’ютерної інформації, комп’ютерна інформація банків, програмні й технічні засоби, призначені для незаконного проникнення до ЕОМ, систем електронних платежів і комп’ютерних мереж [2, с. 224].          Як свідчать результати вивчення кримінальних справ (проваджень), предметами злочинних посягань досліджуваного різновиду злочину можна вважати: 1) чуже майно (кошти на банківському рахунку) – 92 %; 2) платіжні інструменти, зокрема документи на переказ – 32 %, платіжні картки – 48 % та електронні платіжні засоби – 14 %; 3) інші засоби доступу до банківських рахунків (6 %); 4) посвідчення або інші документи, видані чи посвідчені підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами-підприємцями, приватними нотаріусами, аудиторами чи іншими особами, а також печатки, штампи чи бланки підприємств, установ чи організацій незалежно від форми власності (27 %); 5) інформацію, що оброблюється в комп’ютерах, автоматизованих системах і комп’ютерних мережах або пересилається каналами електрозв’язку, у тому числі носії даної інформації, а також ініційовані програмні процеси автоматизованої обробки, що відбуваються на відповідних технічних засобах (28 %); 6) офіційні документи, що складають і видають службові особи від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, а також підприємств, установ й організацій будь-якої форми власності, які посвідчують конкретні факти і події, що мають юридичне значення, складені належним чином за формою і мають необхідні реквізити (49 %) – додаток Б.1 [343].          Загальні ознаки майна як предмета розкрадання містяться в цивільному законодавстві. Згідно зі ст. 177 ЦК України, об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні й нематеріальні блага, тобто ЦК України визначає речі, гроші та цінні папери як різновиди майна, а гроші та цінні папери – як різновид речей. Під річчю розуміють предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки (ст. 179), а під майном як особливим об’єктом цивільних прав та обов’язків – окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (ст. 190). Під коштами слід розуміти гроші в національній та іноземній валюті чи їх еквівалент (п. 24 ст. 2 ЗУ “Про банки і банківську діяльність”). Гроші можуть бути предметом злочину в готівковій та безготівковій формі (зберігатися на банківському рахунку). Безготівкові грошові кошти є документальними та електронними записами на рахунках у банках. Саме з електронною формою розрахунків пов’язано введення до наукового обігу поняття “електронні” і “пластикові” гроші. Загальне визначення електронного документа міститься в згаданому вище Законі України “Про електронні документи та електронний документообіг”.          У юридичній літературі визначались ознаки предмета розкрадань коштів, що зберігаються на банківському рахунку. При вирішенні питання про визнання предметом злочину безготівкових коштів слід зважати на те, що йдеться, по суті, про заволодіння майновими правами зобов’язального характеру (правом на майно), оскільки поняття “власник рахунку” та “грошові кошти на банківському рахунку” – умовні, адже й банківський рахунок, і безготівкові кошти на ньому           є категоріями зобов’язально-правового характеру. Банк, одержуючи ці кошти, приміром, від вкладників, стає їх власником, а у вкладника з’являється на ці кошти право вимоги. Отже, заволодіваючи коштами банку, злочинці посягають на майно банку, якому і завдають шкоду. До платіжних інструментів належать документи на переказ та електронні платіжні засоби (п. 1.31 ч. 1 ст. 1 ЗУ “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”). Водночас кожен платіжний інструмент виконує функцію засобу доступу до банківських рахунків (додаток Ж).          Як зазначає М.М. Панов, визначення предмета злочину за допомогою терміна “платіжні засоби” не висвітлює повною мірою всіх його ознак і не фіксує відмінності від неплатіжних засобів (такими є, наприклад, телефонні, транспортні, клубні картки). Фізична ознака платіжних засобів полягає в тому, що вони існують у вигляді матеріальних об’єктів (паперові документи на переказ, платіжні картки), а також, як уже зазначалось, у нематеріальному стані – у вигляді інформації, що становить зміст таких засобів і фальсифікується при підробленні згаданих предметів, а також у вигляді комп’ютерної інформації (електронних даних) у разі їх створення (підроблення) у формі електронних документів.          Електронні гроші – одиниці вартості, які зберігаються на електронному пристрої, приймаються як засіб платежу іншими особами, ніж особа, яка їх випускає, і є грошовим зобов’язанням цієї особи, що виконується в готівковій або безготівковій формі (ст. 15 ЗУ “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”). Випускає електронні гроші виключно банк, який бере на себе зобов’язання з їх погашення, шляхом їх надання користувачам або комерційним агентам в обмін на готівкові або безготівкові кошти. Користувачем електронних грошей може бути як суб’єкт господарювання, так і фізична особа.          Порядок здійснення операцій з електронними грошима та максимальна сума електронних грошей на електронному пристрої, що перебуває в розпорядженні користувача, визначаються нормативно-правовими актами НБУ. Комерційні агенти мають право здійснювати такі операції з електронним грошима: надавати користувачам без зобов’язання щодо їх погашення (розповсюдження електронних грошей); надавати користувачам поповнення електронними грошима електронних пристроїв; обмін електронних грошей, випущених однією особою, на електронні гроші іншої особи (обмін електронних грошей); приймання в обмін на готівкові/безготівкові гривні.          Усвідомлення феномена електронних грошей в Європі на офіційному рівні відбулося ще 1994 р. [74, с. 43]. Після аналізу нових технологічних схем, а саме наперед оплачених карток багатоцільового використання, центральні банки ЄС дійшли до фундаментального висновку: у разі поширення таких продуктів з боку центральних банків необхідні постійний моніторинг відповідних систем, обмін інформацією та прийняття рішень з метою збереження цілісності платіжної системи. Відтоді з’явилася ціла низка документів міжнародних банківських установ, зокрема, матеріали Банку міжнародних розрахунків і Європейського центрального банку, які висвітлюють різні аспекти емісії та обігу електронних грошей.          Електронні гроші розглядаються як один з наперед оплачених платіжних інструментів, тобто зазначається їх зв’язок з традиційними грошима. Водночас підкреслюється, що електронні гроші мають окремий обіг, відмінний від банківського обігу грошей, і є неперсоніфікованим платіжним продуктом. Правове визначення терміна “електронні гроші” для країн ЄС міститься в Директиві 2000/46/ЄС Європейського парламенту й Ради ЄС про започаткування і здійснення діяльності установами-емітентами електронних грошей та пруденційний нагляд за ними від 18 вересня 2000 р. Відповідно до ст. 1 цієї Директиви, “електронні гроші – грошова вартість, яка є вимогою до емітента і яка: 1) зберігається на електронному пристрої; 2) емітується під час отримання грошових коштів у вартісному розмірі не меншому, ніж емітована грошова вартість; 3) приймається як засіб платежу підприємствами, іншими ніж емітент” [381]. Це визначення встановлює, що електронні гроші, по-перше, є вимогою до емітента (йдеться про вимогу пред’явника здійснити погашення електронних грошей, тобто обміняти їх на традиційні готівкові або безготівкові гроші); по-друге, емісія електронних грошей має здійснюватися при отриманні емітентом готівкових або безготівкових грошей на суму не меншу, ніж сума електронних грошей, які випускаються в обіг. Відтак у країнах ЄС на законодавчому рівні закріплений тісний зв’язок між електронними грошима та грошима центрального банку.          Однією з особливостей електронних грошей, порівняно з традиційними, є обмеженість щодо виконання ними функцій засобу платежу і засобу обігу. Як засіб платежу електронні гроші мають суттєві технічні обмеження: можливість їх приймання залежить від технічної оснащеності торговців (наявність картридерів, електронних гаманців тощо). Сьогодні функція збереження їх вартості також обмежена, оскільки за електронними грошима не нараховуються проценти. Проте якщо в майбутньому суми електронних грошей, якими володіють фізичні та юридичні особи, збільшуватимуться, імовірним є відкриття фінансовими посередниками відповідних депозитних рахунків. Електронним грошам властиві внутрішні суперечності – з одного боку, вони є засобом платежу, з іншого – зобов’язанням, яке підлягає виконанню у “звичайних” (не електронних) грошах. Цей парадокс можна пояснити за допомогою історичної аналогії з іншими видами грошей (раніше банкноти також розглядали як зобов’язання, що підлягають оплаті металевими монетами, а безготівкові гроші – як зобов’язання, що погашаються металевими або паперовими грошима). Визначення електронних грошей, наведене в Директиві 2000/46/ЄС, протягом липня 2001 – січня 2005 рр. імплементовано в національні законодавства більшості країн ЄС [382].          Сьогодні виділяють два основних види електронних грошей: на основі карток (card-based e-money); на програмній основі (software-based electronic money). Поділ електронних грошей на два основних види знайшов відображення і в Директиві 2000/46/ЄС, і у звітності, яку надають центральні банки ЄС Європейському центральному банку.          

Вся работа доступна по Ссылке