Загальні положення проведення слідчих (розшукових) дій та інших процесуальних дій

          Досудове розслідування здійснюється за допомогою передбачених законом кримінальних процесуальних засобів пізнання. До них належать, насамперед, слідчі (розшукові) дії як основний вид процесуальних дій, що спрямовані на отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у кримінальному провадженні (ч. 1 ст. 223 КПК України). Процесуальний порядок проведення слідчих (розшукових) дій закріплюється положеннями глави 20 КПК (ст. 223–245). У новому кримінальному процесуальному законодавстві нарешті усунуто правову неузгодженість у визначенні слідчих дій, на необхідного чого неодноразово наголошували процесуалісти, аналізуючи КПК радянського зразка [191; 194, с. 22; 44; 89].          Збирання доказів вважається одним з елементів доказування. Структуру збирання доказів у процесуальних джерелах розглядають як урегульовану КПК діяльність уповноважених суб’єктів з виявлення і фіксації у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку матеріальних та ідеальних слідів злочину або інших фактичних даних, що мають доказове значення для кримінального провадження [24, с. 33].          Слід визнати слушною думку вчених щодо умовності застосування в законодавстві терміна “збирання доказів” [239]. Відомо, що “готових” доказів у природі не існує, тому суб’єкт доказування під час провадження слідчих (розшукових) дій, відшукуючи інформацію (сліди злочину), що стосується предмета доказування, і фіксуючи процесуальних актах, формує докази. При цьому треба враховувати, що фактична основа доказів може формуватися за межами кримінального провадження. Процесуальне закріплення фактичних даних є необхідним елементом будь-якої слідчої дії, що проводиться з метою збирання чи перевірки доказів. Без процесуальної фіксації (закріплення) пізнаних фактичних даних, а також дій з їх виявлення неможливо сформувати доказ. Отримана суб’єктом доказування інформація у вигляді матеріальних або ідеальних образів може бути використана в доказуванні лише після приведення її у встановлену законом форму. Тому фіксація доказової інформації є обов’язковим елементом процесу збирання доказів і складається із системи дій з процесуального закріплення фактичних даних, що мають значення для правильного вирішення справи.           Відтак, збирання доказів складається з виконання органами досудового розслідування пошукових пізнавальних, посвідчувальних і правозабезпечувальних заходів [282, с. 13]. Закон покладає на прокурора, керівника органу досудового розслідування, слідчого обов’язок усебічно, повно й неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК). Саме ці положення, які є складовими принципу законності, покладено в підґрунтя вимоги кримінального процесуального закону, відповідно до якої в разі отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказувати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язаний провести відповідну слідчу (розшукову) дію           в повному обсязі, долучити складені процесуальні документи до матеріалів досудового розслідування та надати їх суду в разі звернення з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності.          Така вимога закону перешкоджає так званому “обвинувальному ухилу” у кримінальному провадженні. Відповідно ж до закону, право збирати докази, у тому числі шляхом ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 93 КПК), надано й стороні захисту. Якщо слідча (розшукова) дія здійснюється за клопотанням сторони захисту, потерпілого, закон передбачає обов’язкову участь в її проведенні особи, яка ініціювала слідчу дію, та (або) її захисника чи представника.          Значення слідчих (розшукових) дій полягає в тому, що вони є основним способом збирання доказів, отже, основним засобом усебічного, повного та неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, вирішення його завдань. Сторона захисту та потерпілий можуть лише ініціювати проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій шляхом подання клопотання слідчому, прокурору. Законодавець підкріплює в самій назві цих процесуальних дій те, що вони призначені передусім для розшуку слідів і фактичних даних про сліди вчиненого кримінального правопорушення в порядку, передбаченому КПК. Аналіз наукової літератури з проблем кримінального процесу та криміналістики свідчить про те, що питанням організації й тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій у кримінальному провадженні постійно приділяється значна увага, зокрема у працях О.Я. Баєва, В.П. Бахіна, Р.С. Бєлкіна, А.Я. Дубинського, В.С. Кузьмічова, О.М. Ларіна, Є.Д. Лукянчикова, М.М. Михеєнка, В.Т. Нора, В.В. Рябоконя, С.М. Стахівського, В.М. Тертишника, С.А. Шейфера, В.П. Шибіка, Н.А. Якубовича та інших учених.          Водночас слід визнати, що особливості тактики проведення окремих слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій та здійснення заходів забезпечення кримінального провадження як окремо, так і в комплексі, не досліджувались у кримінальних провадженнях про злочини у сфері банківської діяльності. Окремі криміналістичні рекомендації з таких питань потребують подальшого опрацювання з метою повного задоволення потреб слідчої та судової практики.          Слідча (розшукова) дія повинна проводитися лише за наявності для того законних підстав. Відповідно до закону, до таких підстав належить наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети. У законі не вказується, яка саме сукупність відомостей може бути визнана достатньою для проведення слідчої (розшукової) дії. Передусім законодавець у конструкції частини 2 ст. 223 КПК України статті вживає словосполучення в множині – “…є наявність достатніх відомостей”, а відтак, ідеться не про поодинокі повідомлення, відомості, докази, а про їх певну сукупність. Відомості, що вказують на можливість досягнення мети слідчої дії, можуть бути отримані під час проведення інших слідчих (розшукових) дій, зокрема негласних слідчих (розшукових) дій, у процесі здійснення оперативно-розшукових заходів, ревізій та перевірок, при проведенні інших процесуальних дій, передбачених КПК.          Визначення достатності відомостей для проведення слідчої (розшукової) дії також пов’язано з їх оцінкою відповідно до достатності та залежить від внутрішнього переконання слідчого чи прокурора. Отже, достатньою вважається певна сукупність відомостей, яка при її оцінці дає змогу слідчому чи прокурору дійти єдиного висновку про необхідність проведення слідчої (розшукової) дії, під час якої буде досягнуто її мету (як ідеальну модель результату, якого намагається досягти слідчий чи прокурор).          Аналіз кримінального процесуального законодавства свідчить про те, що слідчі (розшукові) дії проводяться лише в межах строків, передбачених КПК. Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відповідних відомостей щодо кримінального правопорушення до ЄРДР (ч. 2 ст. 214 КПК) і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності (п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК). Проведення слідчих (розшукових) дій до внесення відомостей до ЄРДР або без такого внесення не допускається і передбачає за собою відповідальність, встановлену законом. У невідкладних випадках до внесення відомостей до ЄРДР може бути проведений лише огляд місця події (ч. 3 ст. 214 КПК). Проведення слідчих (розшукових) дій негайно припиняється після закінчення граничного строку досудового розслідування, визначеного КПК (ч. 2 ст. 113). Будь-які слідчі (розшукові) або негласні слідчі (розшукові) дії, проведені з порушенням встановлених законом строків досудового розслідування, вважаються недійсними, а встановлені внаслідок них докази – недопустимими.          У КПК України значно розширено арсенал процесуальних дій, передусім завдяки запровадженню такої правової категорії, як “негласні слідчі (розшукові) дії” (які по суті є “модернізованими” оперативно-розшуковими заходами і запровадження цього інституту рекомендувалося низкою міжнародних організацій, в тому числі Радою Європи) [283].          Слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії мають спільну мету, але відрізняються порядком проведення. Так, слідчі (розшукові) дії проводяться в чітко встановленій процесуальній формі і мають на меті отримання (збирання) або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні доказів, зокрема, показань, речових доказів, документів, висновків експертів (ч. 2 ст. 84). Для проведення ж негласних слідчих (розшукових) дій (ст. 246–274 КПК) не вимагається дотримання такої процесуальної форми. Вони спрямовані на виявлення фактів й обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, фіксуються у відповідних протоколах і, за необхідності з додатками, які можуть визнаватися доказами-документами (ст. 99 КПК). Водночас такі дії мають і розшукове призначення та їх результати можуть використовуватися як підстави для проведення слідчих (розшукових) дій з метою отримання доказів, зазначених у ч. 2 ст. 84 КПК.          Важливо, що ст. 252 КПК України вперше офіційно визначає процесуальний статус доказів, отриманих під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, зокрема протоколів, аудіо- або відеозаписів, фотознімків, результатів, здобутих за допомогою застосування технічних засобів, що тепер можуть використовувати в доказуванні на тих самих підставах, що й результати проведення інших слідчих дій під час досудового розслідування, за винятком тих даних, розголошення яких є недопустимим.          З визначених у КПК України негласних слідчих (розшукових) дій за рішенням слідчого судді для забезпечення останнім дотримання прав і свобод особи проводяться такі дії: втручання у приватне спілкування (ст. 260 266 КПК); обстеження публічно недоступних місць, житла, іншого володіння (ст. 267); установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268); спостереження за особою (ст. 269); аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270); які проводяться під час здійснення контролю за вчиненням злочину за умови, що ці дії тимчасово обмежують конституційні права особи (ч. 8 ст. 271); негласне отримання зразків для порівняльного дослідження (ст. 274).          Згідно з ч. 2 ст. 246 КПК України, негласні слідчі (розшукові) дії, передбачені ст. 260–263, 267, 269, 270, 274 КПК, а також ст. 264 КПК (крім дій, передбачених ч. 2 цієї статті), проводяться виключно у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.          Також ураховуючи передбачений у ч. 2 ст. 246 КПК України виняток, здобуття відомостей з електронних інформаційних систем або її частини, доступ до якої не обмежується її власником, володільцем або утримувачем або не пов’язаний з подоланням системи логічного захисту, може проводитися у кримінальному провадженні незалежно від ступеня тяжкості вчиненого злочину. Крім цього, такі дії, передбачені ч. 2 ст. 264 КПК, не вважаються втручанням у приватне спілкування та не є негласними слідчими (розшуковими) діями, оскільки не відповідають критеріям, передбаченим частинами 3, 4 ст. 258 КПК (спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, коли учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб, а втручанням у приватне спілкування є доступ до змісту спілкування за умов, що учасники спілкування мають достатні підстави вважати спілкування приватним) [271].          Під час досудового розслідування злочинів більшість слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій проводить особисто слідчий (п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК передбачає повноваження прокурора в необхідних випадках особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, передбаченому КПК). Слідчий та прокурор наділені правом надання доручень співробітникам оперативних підрозділів на проведення слідчих (розшукових) дій. У ч. 2 ст. 41 КПК визначено порядок виконання доручень слідчого працівником оперативного підрозділу. Зокрема, останній набуває повноважень слідчого з метою реалізації визначених у дорученні заходів. Водночас, як вже зазначалося, закон не забороняє можливість надання таких доручень і співробітникам інших підрозділів ОВС [127].          Окрім слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій, у кримінальному процесуальному законодавстві передбачено заходи забезпечення кримінального провадження (глава 10 КПК), які застосовуються з метою запобігання і подолання негативних обставин, що перешкоджають або можуть перешкоджати вирішенню завдань кримінального провадження. Вони характеризуються такими специфічними ознаками: регулюються кримінальним процесуальним законом, а відтак, є складовою кримінальної процесуальної форми; підстави, межі та порядок їх застосування регламентовано законом; спрямовано на забезпечення належного порядку кримінального провадження, його дієвості; застосовуються лише в тих випадках, коли іншими заходами публічні завдання кримінального провадження досягнути неможливо; специфічний суб’єкт застосування (ним, як правило, є слідчий суддя, суд) [262]. Поєднання заходів забезпечення кримінального провадження із застосуванням примусу, втручанням державних органів до сфери прав людини викликає необхідність встановлення законодавцем гарантій забезпечення законних інтересів осіб, які залучаються до участі в кримінальному провадженні. Однією з таких гарантій є судовий контроль законності обмеження конституційних прав і свобод людини при здійсненні кримінального провадження, який на досудовому розслідуванні здійснює слідчий суддя (п. 18 ст. 3 КПК). Винятки з цього правила можуть мати місце лише у випадках, визначених КПК. До таких, зокрема, належать виклик особи слідчим та прокурором, який здійснюється в порядку, встановленому ст. 133–139; тимчасове вилучення майна, передбачене ст. 167–169; затримання особи, що може бути здійснено в порядку, передбаченому статтями 207, 208 КПК.          

Вся работа доступна по Ссылке