---

Розвиток законодавства та стан наукових досліджень про особливості кримінального провадження щодо Уповноваженого з прав людини

28 червня 1996 року Верховна Рада України прийняла Конституцію України [44], у ст. 101 якої зазначено, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений.

Напевно, на час прийняття Основного Закону народні депутати України ще не визначилися з питанням, чи потрібно встановлювати  порядок, згідно з яким притягнення Уповноваженого до кримінальної відповідальності, його затримання чи взяття під варту можливе лише за згодою Верховної Ради України. Саме цим можна пояснити відсутність у Конституції України відповідної норми.  

23 грудня 1997 року парламент прийняв Закон «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який набрав чинності з 15 січня 1998 року. З метою гарантування діяльності Уповноваженого, а саме – забезпечення його незалежності, у ст. 20 цього Закону вже було визначено, що Уповноважений користується правом недоторканності на весь час своїх повноважень і не може бути без згоди Верховної Ради України притягнутий до кримінальної відповідальності, затриманий, заарештований, підданий обшуку, а також особистому огляду. Кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Генеральним прокурором України.

Таким чином, поки не буде отримано вказаної згоди парламенту, Уповноважений є недоторканим на весь час своїх повноважень. Ми поділяємо висловлену в юридичній літературі думку, що недоторканність Уповноваженого як різновид його діяльності «жодним чином не суперечить конституційному принципу рівноправності громадян» [45, с. 5].

Недоторканність – це правова гарантія, що не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер і цільове призначення – забезпечення безперешкодного та ефективного здійснення Уповноваженим своїх функцій. Отже, інститут недоторканності Уповноваженого покликаний гарантувати його незалежність та ефективну правозахисну діяльність і зовсім не звільняє його від кримінальної відповідальності в разі вчинення злочину. Зміст цієї недоторканності полягає в тому, що за вчинений Уповноваженим злочин відповідальність повинна обов’язково наставати, але з дотриманням правил, визначених законодавством [46, с. 87–88].

Імунітет діяльності омбудсмана закріплено в законодавстві більшості країн Західної Європи, наприклад, у Швеції, Іспанії, Великій Британії. Так, в Іспанії Захисник народу не може бути затриманий, заарештований, підданий кримінальному переслідуванню чи судовому покаранню за висловлені думки чи вчинені дії при виконанні своїх службових обов’язків. В інших випадках таке переслідування дозволяється виключно палатою з кримінальних справ Верховного Суду країни [47, с. 50–51]. Омбудсмани вказаних країн не тільки «…захищені від кримінального переслідування, а й наділені такою гарантією, як звільнення від обов’язку представляти судовим органам інформацію, яка стала їм відома внаслідок проведеного розслідування» [48, с. 30].

Закони про Уповноваженого також прийнято у країнах Співдружності Незалежних Держав. У кожному з них йдеться про недоторканність Уповноваженого, його житла, службового приміщення, транспорту тощо. Про це зазначено і в Модельному законі про статус Уповноваженого з прав людини, що прийнятий 4 грудня 2004 року на двадцять четвертому Пленарному засіданні Міжнародної асоціації держав-учасників СНД у Санкт-Петербурзі [49].

У ст. 6 цього Закону встановлено, що Уповноважений у період строку виконання своїх повноважень користується недоторканністю. Недоторканність Уповноваженого розповсюджується на його житлове та службове приміщення, багаж, особистий та службовий транспортні засоби, переписку та службові документи, засоби зв’язку, які він використовує. Уповноважений не може бути притягнутий до кримінальної або адміністративної відповідальності, що накладається в судовому порядку, затриманий, заарештований або підданий обшуку без згоди парламенту. У період строку виконання своїх повноважень і після його закінчення Уповноважений не може притягуватися до кримінальної або адміністративної відповідальності за вчиненні ним в офіціальному стані рішення та дії, що відповідають його компетенції та повноваженням. Гарантії недоторканності Уповноваженого й порядок притягнення його до кримінальної та адміністративної відповідальності, що накладається в судовому порядку, встановлюються законом. 

Під час дії КПК 1960 року науковці  не досліджували питання про особливості кримінального провадження щодо Уповноваженого, а тільки обмежувались у публікаціях посиланням на те, що відносно нього передбачені додаткові гарантії недоторканності, особливі правила порушення кримінальної справи. На це звертали увагу С.М. Смоков, К.Г. Горелкіна [50, с. 121], Л.Д. Удалова, В.Я. Корсун [51, с. 94], В.І. Чорнобук [52, с. 127], Ю.М. Грошевий [53, с. 212], В.В. Рожнова [54, с. 143], Л.М. Лобойко [55, с. 185, 256].

У зв’язку з наявністю в цьому Законі ст. 20, доцільно було внести доповнення до КПК 1960 року щодо процедури здійснення кримінального провадження стосовно Уповноваженого. Однак цього не було зроблено. Норми про деякі особливості кримінального провадження щодо Уповноваженого будуть закріплені тільки в новому КПК 2012 року, тобто через п’ятнадцять років після прийняття Закону, що визначає його статус.

По-іншому було вирішено це питання у кримінально-процесуальному законодавстві деяких країн. Так, наприклад, 26 лютого 1997 року Державна Дума РФ прийняла Федеральний конституційний закон «Про Уповноваженого з прав людини у Російській Федерації» [39].

У ч. 1 ст. 12 цього Закону було визначено, що Уповноважений володіє недоторканністю протягом усього строку його повноважень. Він не може бути без згоди Державної Думи притягнутий до кримінальної або адміністративної відповідальності, що накладається в судовому порядку, затриманий, заарештований, підданий обшуку, за виключенням випадків затримання на місті злочину, а також підданий особистому огляду, за виключенням випадків, коли це передбачено федеральним законом для забезпечення безпеки інших осіб. Недоторканність Уповноваженого розповсюджується на його житлове та службове приміщення, багаж, особистий та службовий транспортний засіб, переписку, на засоби зв’язку, які він використовує, а також на документи, що йому належать.

22 листопада 2001 року Державна Дума прийняла новий КПК РФ, передбачивши у ньому главу 52, що має назву «Особливості провадження по кримінальним справам відносно окремих категорій осіб» [56].

У ч. 1 ст. 447 КПК РФ зазначено, що вимоги цієї глави застосовуються при провадженні у кримінальній справі відносно:

1) члена Ради Федерації та депутата Державної Думи, депутата законодавчого (представницького) органу державної влади суб’єкта РФ, депутата, члена виборного органу місцевого самоврядування, виборної посадової особи органу місцевого самоврядування;

2) судді Конституційного Суду РФ, судді федерального суду загальної юрисдикції або федерального арбітражного суду, мирового судді та судді конституційного (статутного) суду суб’єкта РФ, присяжного або арбітражного засідателя в період здійснення ним правосуддя;

3) Голови Рахункової палати РФ, його заступника та аудиторів Рахункової палати РФ;

4) Уповноваженого з прав людини у РФ (виділено мною – О.С.);

5) Президента РФ, який закінчив виконання своїх повноважень, а також кандидата у Президенти Російської Федерації;

6) прокурора;

6-1) Голови Слідчого комітету при прокуратурі РФ;

6-2) керівника слідчого органу;

7) слідчого;

8) адвоката;

9) члена виборчої комісії, комісії референдуму з правом вирішального голосу;

10) зареєстрованого кандидата в депутати Державної Думи, зареєстрованого кандидата в депутати законодавчого (представницького) органу державної влади суб’єкта РФ.

У ч. 1 ст. 448 КПК РФ йдеться про прийняття рішення про порушення кримінальної справи щодо Уповноваженого, про притягнення його як обвинуваченого, якщо кримінальну справу було порушено щодо інших осіб або за фактом вчинення діяння, яке містить ознаки злочину. Відповідно до п. 7 цієї норми, це рішення приймає Голова Слідчого комітету при прокуратурі РФ.

У ст. 449 КПК РФ йдеться про те, що Уповноважений, який затриманий за підозрою у вчиненні злочину в порядку, встановленому ст. 91 цього Кодексу, за виключенням випадків затримання на місці злочину, має бути звільнений негайно після встановлення його особи.

Зі змісту ч. 1 ст. 450 КПК РФ можна дійти висновку, що після порушення кримінальної справи або притягнення Уповноваженого як обвинуваченого в порядку, встановленому ст. 448 цього Кодексу, слідчі та інші процесуальні дії відносно нього мають проводитися в загальному порядку з виключеннями, що встановлені ст. 449 КПК та цією статтею.

У ч. 3 ст. 450 КПК РФ зазначено, що судове рішення про обрання відносно Уповноваженого запобіжного заходу у вигляді взяття під варту або про проведення обшуку виконується за згодою Ради Федерації або Державної Думи.

У зв’язку з розглядом цього питання, зазначимо, що деякі з російських науковців не згодні з тим, що глава 52 КПК РФ визначає особливий порядок провадження як щодо Уповноваженого, так і депутатів усіх рівнів, суддів тощо. Так, наприклад, І.Б. Бугров висловив пропозицію спростити процедуру притягнення цих посадових осіб до кримінальної відповідальності, обґрунтовуючи її необхідністю посилення протидії корупції з їх сторони [57, с. 22]. О.В. Добровляніна взагалі пропонує виключити з переліку окремих категорій осіб у ч. 1 ст. 447 КПК РФ Уповноваженого з прав людини. Свою думку автор аргументує тим, що немає необхідності створювати привілеї, порушуючи принцип рівності усіх перед законом та судом [58, с. 7].

 

 

 

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16775.html "