---

Повідомлення Уповноваженому з прав людини про підозру

У ч. 2 ст. 276 КПК України зазначено, що особливості повідомлення про підозру окремої категорії осіб визначаються главою 37 цього Кодексу. У п. 2 ч. 1 ст. 481 цієї глави КПК України зазначено, що письмове повідомлення про підозру здійснюється Уповноваженому Генеральним прокурором України. Про це йдеться і в ч. 3 ст. 20 Закону після внесення до неї змін Законом від «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям КПК України 13 квітня 2012 року.

Визначимося з питанням, чи вправі Генеральний прокурор України без згоди Верховної Ради України повідомити Уповноваженого про підозру. У зв’язку з цим, дослідимо співвідношення понять «повідомлення про підозру» та «притягнення до кримінальної відповідальності».

У п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України зазначено, що з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення починається така стадія кримінального провадження, як притягнення до кримінальної відповідальності. Під час дії КПК 1960 року притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починалося з моменту пред’явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину. Про це йшлося в рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 року №9-рп/99 у справі щодо офіційного тлумачення положень ч. 3 ст. 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) [78].

На нашу думку, повідомлення про підозру, передбачене чинним КПК, та пред’явлення обвинувачення, регламентоване КПК 1960 року, є тотожними інститутами, незважаючи на різну правову термінологію. Притягнення до кримінальної відповідальності, відповідно до чинного КПК, починається з моменту повідомлення особі про підозру, а за КПК 1960 року – з моменту пред’явлення обвинувачення.

У ч. 3 ст. 20 Закону встановлено, що притягнення Уповноваженого до кримінальної відповідальності можливе лише за згодою Верховної Ради України. Отже, якщо відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту повідомлення особі про підозру, то це означає, що Генеральний прокурор України не може без згоди парламенту повідомити Уповноваженого про підозру.

Якщо таку згоду буде отримано, Генеральний прокурор України повинен скласти письмове повідомлення Уповноваженому про підозру, зміст якого має відповідати вимогам ст. 277 КПК України, а саме, містити такі відомості:

1) прізвище Генерального прокурора України;

2) дані про Уповноваженого;

3) найменування (номер) кримінального провадження, у рамках якого здійснюється повідомлення;

4) зміст підозри;

5) правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється Уповноважений, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

6) стисле викладення фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється Уповноважений, у тому числі зазначення часу, місця його вчинення, а також інших суттєвих обставин, відомих на момент повідомлення про підозру;

7) права підозрюваного;

8) підпис Генерального прокурора України.

Таке повідомлення може бути складено тільки за наявності достатніх доказів для підозри, які вказують на те, що:

1) кримінальне правопорушення дійсно мало місце, дані про нього внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань;

2) вчинене воно Уповноваженим, стосовно якого вирішується питання щодо вручення йому повідомлення про підозру;

3) суспільно небезпечне діяння містить склад конкретного кримінального правопорушення.

Згідно зі ст. 278 КПК, письмове повідомлення про підозру має бути вручено Уповноваженому в день його складання Генеральним прокурором України. Його вручення іншою посадовою особою призводить до визнання цього акта незаконним [79, с. 998].

У ст. 278 КПК України не роз’яснюється значення терміна «вручення». У коментарі КПК до цієї статті вказано, що «це поняття охоплює низку процесуальних дій, які мають бути виконані слідчим або прокурором, а саме: 1) виклик особи відповідно до вимог статей 133, 135-143 КПК; 2) установлення особи, якій має бути вручено повідомлення про підозру; 3) усне оголошення їй повідомлення про підозру у вчиненні конкретного правопорушення, роз’яснення суті підозри, відібрання в особи розписки про виконання зазначених дій слідчим або прокурором; 4) повідомлення особи про її процесуальні права, передбачені ст. 42 КПК України, роз’яснення їх суті, відібрання в особи відповідної розписки; 5) фактична передача письмового повідомлення про підозру особі; 6) відібрання в особи розписки про те, що їй вручено письмове повідомлення про підозру, із зазначенням часу та дати виконання такої дії слідчим або прокурором» [80, с. 698].

Вважаємо, що наявність цього коментаря ст. 278 КПК України стосовно послідовності дій слідчого, прокурора при врученні особі письмового повідомлення про підозру не може компенсувати відсутність належної правової форми виконання цієї важливої процесуальної дії. Очевидно, що до зазначеної статті потрібно внести суттєві доповнення. Передусім це стосується порядку фіксування факту вручення письмового повідомлення про підозру.

Відповідно до змісту ст. 278 КПК України, дії Генерального  прокурора України обмежуються тільки врученням Уповноваженому письмового повідомлення про підозру. Вважаємо, що цей прокурор також має особисто допитати Уповноваженого після вручення йому такого повідомлення, що цілком узгоджується з п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України.

Головною метою такого допиту є одержання від Уповноваженого, який, відповідно до ч. 1 ст. 42 КПК набув процесуального статусу підозрюваного, показань. Крім того, його допит є важливим засобом забезпечення права давати показання щодо пред’явленої підозри і давати показання з метою захисту від неї.

У контексті розгляду цього питання зазначимо, що у КПК України немає окремої статті, яка б регламентувала порядок допиту підозрюваного. Цей Кодекс містить загальну ст. 224, що підлягає застосуванню при допиті свідка, потерпілого, а також підозрюваного. Однак у ній не йдеться про особливості допиту особи, якій повідомлено  про підозру. Щоб їх з’ясувати, потрібно аналізувати цілу низку статей, що не цілком доречно. Тому вважаємо, що ст. 224 доцільно виключити з КПК України, а замість неї доповнити цей Кодекс статтями, які  б вичерпно регулювали порядок допиту як підозрюваного, так і свідка, потерпілого.

Після вручення Уповноваженому повідомлення про підозру Генеральний прокурор України, відповідно до вимог ч. 4 ст. 278 КПК України, має невідкладно внести до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомості про дату та час повідомлення про підозру, правову кваліфікацію кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється Уповноважений, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність.

Наголосимо на тому, що у ст. 20 Закону та п. 2 ч. 1 ст. 481 КПК України не йдеться про необхідність направлення органу, що призначив Уповноваженого, тобто парламенту, інформації про вручення Генеральним прокурором України письмового повідомлення  про підозру Уповноваженому. Відповідно до змісту п. 2 ч. 1 ст. 483 КПК України, Верховну Раду України необхідно повідомляти лише про застосування щодо Уповноваженого запобіжного заходу, ухвалення вироку.

Акцентуємо увагу на тому, що відносно деяких осіб, щодо яких передбачено особливий порядок кримінального провадження, у статутних законах передбачено правило про направлення відповідним органам інформації про вручення їм повідомлення про підозру. Так, приклад,  у ст. 31 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» [81] зазначено, що повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутату місцевої ради може бути здійснено відповідно Генеральним прокурором України, заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва або Севастополя у межах його повноважень. Прокурор, який здійснив повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутату місцевої ради, повідомляє про це відповідну місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення про підозру.

На наш думку, п. 2 ч. 1 ст. 483 ПК також слід доповнити положенням, що Генеральний прокурор України, здійснивши Уповноваженому повідомлення про підозру, повинен не пізніше наступного робочого дня з дня прийняття цього рішення повідомити про це Верховну Раду України.

Після повідомлення Генеральним прокурором України Уповноваженому про підозру у вчиненні кримінального правопорушення під час провадження досудового розслідування можуть бути встановлені підстави для повідомлення про нову підозру або зміну раніше повідомленої підозри. Тому актуальним для розгляду є питання щодо того, як повинен діяти слідчий у такому разі.

Загальний порядок зміни повідомлення встановлено ст. 279 КПК України, у якій зазначено, що в разі виникнення підстав для повідомлення про нову або зміну раніше повідомленої підозри слідчий, прокурор зобов’язаний виконати дії, передбачені ст. 278 цього Кодексу. Якщо повідомлення про підозру здійснив прокурор, повідомити про нову підозру або змінити  раніше повідомлену підозру має виключно прокурор.

Виникає запитання: чи можливим є застосування цього порядку, якщо йдеться про зміну повідомлення про підозру Уповноваженому. Щоб дати на нього відповідь, потрібно з’ясувати, як слід тлумачити  поняття ст. 279 КПК – «нова підозра» та «зміна раніше повідомленої підозри». Для цього дослідимо питання, як вчені тлумачили поняття ст. 141 КПК 1960 року «зміна обвинувачення» та «доповнення обвинувачення». Це необхідно для того, що тотожними є поняття «підозра» чинного КПК України та поняття «обвинувачення» КПК 1960 року.

У юридичній літературі було запропоновано декілька видів підстав зміни обвинувачення.

Так, В.М. Тертишник зауважував, що необхідність зміни обвинувачення виникає у випадках: коли під час допиту обвинуваченого або провадження наступних слідчих дій було виявлено інші епізоди або обставини, що вимагають перекваліфікації дій обвинуваченого; коли буде встановлено, що обвинувачений вчинив інші злочини, щодо яких слідство не проводилося взагалі; коли частина обвинувачення не знайшла підтвердження [82, с. 399].

П.Д. Біленчук звертав увагу на загальні випадки зміни обвинувачення, а саме: коли виникає необхідність доповнити його або змінити; коли частина обвинувачення не знайшла підтвердження [83, с. 25].

А.Я. Дубинський та В.А. Сербулов констатували, що зміна обвинувачення в широкому сенсі цього поняття виражається у відпаданні частини обвинувачення; доповненні обвинувачення та власне зміні обвинувачення [84, с. 40].

М.Ю. Черкова зазначала, що система підстав зміни обвинувачення може мати такий вигляд: «– підстави, що тягнуть збільшення обсягу обвинувачення; – підстави, що тягнуть зменшення обсягу обвинувачення; – підстави зміни сутності (формули) обвинувачення» [85, с. 65].

Ю.М. Грошевий навів найбільш повний перелік підстав для зміни обвинувачення. Він вважав, що такими підставами є: не підтвердження будь-якої події злочину, що інкримінується обвинуваченому; відсутність у діях особи складу злочину; недоведеність участі обвинуваченого у вчиненні одного або декількох злочинів з тих, що ставляться йому в вину в постанові про притягнення як обвинуваченого; не підтвердження обставин, що обтяжують відповідальність; встановлення обставин, що змінюють оцінку і кваліфікацію вчинку (замах, закінчений злочин, повторність, продовжуваний злочин); встановлення обставин, що спричиняють зміну оцінки ступеня співучасті обвинуваченого в злочині (або деяких з них), у тому числі закриття справи за реабілітуючими підставами відносно інших осіб; встановлення обставин, що пом’якшують відповідальність; наявність достатніх доказів, що вказують на вчинення обвинуваченим злочину, що не інкримінувався йому раніше [86, с. 260].

Науковцями було також досліджено і питання про доповнення обвинувачення.

Так, А.Я. Дубинський та В.А. Сербулов зауважували, що доповнення обвинувачення необхідне в тих випадках, коли в процесі розслідування після притягнення особи як обвинуваченого виявляються нові факти (окремі дії, епізоди, кваліфікуючи ознаки, самостійні дії) її злочинної діяльності [84, с. 45].

М.Ю. Черкова зазначала, що в юридичній літературі прийнято вважати підставами доповнення обвинувачення випадки, коли: «а) після пред’явлення обвинувачення з’ясувалося, що обвинувачений, крім інкримінованого, вчинив ще інший злочин; б) у діях обвинуваченого, за вчинення яких йому вже було пред’явлено обвинувачення, виявляється самостійний склад злочину;
в) з’ясувалося, що особа, яка притягується до кримінальної відповідальності, вчинила злочин у співучасті з іншими особами, які не були притягнені до кримінальної відповідальності» [85, с. 69–70].

З’ясуємо, як слід тлумачити терміни ст. 279 КПК України «зміна раніше повідомленої підозри» та «нова підозра». Вважаємо, що зміна раніше повідомленої підозри має відбуватися тоді, коли є:

– підстави, що призводять до збільшення обсягу підозри;

– підстави, що спричиняють зменшення обсягу підозри;

– підстави зміни сутності підозри.

Підставами для нової підозри є випадки, коли:

– після повідомлення про підозру встановлюється, що підозрюваний, крім інкримінованого, вчинив ще інше кримінальне правопорушення;

– з’ясувалося, що особа, якій повідомлено про підозру, вчинила злочин у співучасті з іншими особами, яким не здійснювалось повідомлення про підозру.

Розглянемо питання про порядок процесуальних дій, якщо під час провадження досудового розслідування з’ясується, що необхідно змінити Уповноваженому повідомлення про підозру.

Вважаємо, що Генеральний прокурор України повинен знову звернутися до Верховної Ради України з поданням про притягнення Уповноваженого до кримінальної відповідальності:

1) коли є підстави, що призводять до збільшення обсягу підозри, зміни сутності підозри;

2) коли після повідомлення про підозру з’ясувалось, що Уповноважений, крім інкримінованого, вчинив ще інше кримінальне правопорушення, а також, що Уповноважений, якому повідомлено про підозру, вчинив злочин у співучасті з іншими особами, яким не здійснювалось повідомлення про підозру.

Актуальним для розгляду є питання про оскарження до слідчого судді рішення Генерального прокурора України про повідомлення Уповноваженому про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

До набрання чинності КПК України у ч. 3 ст. 20 Закону зазначалося, що кримінальну справу проти Уповноваженого може бути порушено лише Генеральним  прокурором України. У ч. 2 ст. 236 КПК 1960 року йшлося про те, що особа, відносно якої  було порушено кримінальну справу, може подати до суду скаргу на постанову прокурора. Таким чином, Уповноважений мав право оскаржити до суду постанову Генерального прокурора України про порушення щодо нього кримінальної справи.

Виникає запитання щодо доцільності надання Уповноваженому права оскаржувати до слідчого судді рішення Генерального прокурора України про вручення йому письмового повідомлення про підозру. Безумовно, це право Уповноваженого буде суттєвою процесуальною гарантією його діяльності.

На нашу думку, надавати Уповноваженому таке право не варто. Пояснюється це тим, що перевірка слідчим суддею повідомлення про підозру, враховуючи її зміст, фактично означатиме перевірку достатності доказів ще до закінчення досудового розслідування і буде передувати питанню винуватості Уповноваженого у вчиненні злочину ще до розгляду кримінального провадження по суті. Проте згідно з ч. 1 ст. 62 Конституції України, ч. 1 ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Таким чином, якщо надати Уповноваженому право оскаржувати до суду рішення Генерального прокурора України про повідомлення про підозру, то це призведе до того, що, розглядаючи скаргу, слідчий суддя виконуватиме не функцію судового контролю за досудовим розслідуванням, а фактично функцію правосуддя.

Як зазначалося, повідомлення Уповноваженому про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може бути здійснено виключно Генеральним прокурором України. На нашу думку, обвинувальний акт щодо нього також має затверджувати цей прокурор. Генеральний прокурор України має перевірити, чи дотримано вимоги КПК при провадженні досудового розслідування після того, як він письмово повідомив про підозру Уповноваженому.

Розглядаючи питання про порядок повідомлення Уповноваженому про підозру, вважаємо доцільним дослідити і проблему підтримання державного обвинувачення в суді.

У п. 3 ч. 1 ст. 3 КПК України роз’яснено, що державне обвинувачення – це процесуальна діяльність прокурора, що полягає в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. У п. 14 ч. 1 ст. 3 КПК України зазначено, що притягнення до кримінальної відповідальності починається з моменту повідомлення особі про підозру.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 481 КПК України, ч. 3 ст. 20 Закону, письмове повідомлення Уповноваженому про підозру здійснюється Генеральним прокурором України. Тому, на нашу думку, цілком логічно, щоб подальше притягнення Уповноваженого до кримінальної відповідальності здійснював саме цей прокурор. Іншими словами, Генеральний прокурор України повинен довести перед судом обвинувачення, що пред’явлене  Уповноваженому.

Обґрунтування цієї пропозиції таке. Згідно з ч. 1 ст. 337 КПК України, судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта. У п. 13 ч. 1 ст. 3 КПК України зазначено, що обвинувачення – це твердження про вчинення певною особою діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, висунуте в порядку, передбаченому цим Кодексом. В основу обвинувального акта покладається підозра, яка стосовно Уповноваженого, що вчинив кримінальне правопорушення, висувається Генеральним прокурором України.

Виникає питання, як має діяти районний, міський прокурор, який підтримує державне обвинувачення в суді, якщо він дійде висновку про необхідність змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення, відмовитися від обвинувачення. Очевидно, якщо цей прокурор самостійно прийме таке рішення, він перевищить процесуальні повноваження, оскільки межі обвинувачення, пред’явленого Уповноваженому, визначені Генеральним прокурором України. Саме тому цей прокурор повинен підтримувати державне обвинувачення в суді.

Отже, пропонуємо доповнити главу 37 КПК України положенням, що державне обвинувачення в суді щодо Уповноваженого, який вчинив кримінальне правопорушення, підтримує Генеральний прокурор України.

На окрему увагу заслуговує питання про підсудність кримінального провадження про злочин, що вчинений Уповноваженим.

Підсудність – це сукупність юридичних ознак кримінального провадження, на основі яких КПК України визначає суд, що має право його розглянути і вирішити питання по суті пред’явленого обвинувачення. У главі 2 КПК йдеться про територіальну та інстанційну підсудність.

У ч. 1 ст. 33 КПК України зазначено, що кримінальне провадження в першій інстанції здійснюють місцеві (районні, міські, районні в містах, міськрайонні суди). Відповідно до ч. 1 ст. 32 КПК України, провадження має здійснювати той суд, у межах територіальної юрисдикції якого вчинено кримінальне правопорушення. Жодних виключень з цього правила щодо персональної підсудності у КПК України немає.

Такі виключення було передбачено в законодавстві під час дії КПК 1960 року. Наприклад, про це йшлося у ч. 5 ст. 13 Закону від 15 грудня 1992 року «Про статус суддів» [87], що втратив чинність у зв’язку з набранням чинності Законом «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року. Ця норма зазначала, що кримінальна справа щодо судді Конституційного Суду України та будь-якого суду загальної юрисдикції розглядається в першій інстанції апеляційним судом.