---

Права Уповноваженого з прав людини у кримінальному процесі

Відповідно до ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Уповноважений користується широким колом повноважень, які можна спрямувати на забезпечення охорони, захисту і відновлення прав та законних інтересів учасників кримінального провадження. Це і право невідкладного прийому Головою Верховного Суду України, Генеральним прокурором України, керівниками державних органів, у тому числі керівниками правоохоронних органів, їх посадовими та службовими особами. Це і можливість бути присутнім у судах усіх інстанцій, і право безперешкодного відвідування ізоляторів тимчасового тримання, слідчих ізоляторів, опитувати підозрюваних, обвинувачених, які так перебувають, і можливість ознайомлення з відповідними документами, отримання їх копій. З одного боку, якщо розглядати охорону прав учасників кримінального провадження, зокрема на свободу та особисту недоторканність, як складову контрольної діяльності Уповноваженого, то варто відзначити широке коло відповідних можливостей. А з іншого – реальних важелів впливу – активних дій щодо захисту їх прав не так вже й багато.

О.А. Альонкін правильно зауважує, що більшість прав Уповноваженого слід віднести до пасивних – вони практично зводяться лише до нагляду, опікування, обстеження, спостереження та ін. [147, с. 110].

У деяких країнах омбудсман користується значно широкими повноваженнями у сфері кримінального судочинства.

Так, наприклад, у главі 14 КПК Естонської Республіки встановлено, що відносно Президента Республіки, члена Уряду Республіки, члена парламенту, державного контролера, голови Державного суду або державного судді обвинувальний акт може бути складений тільки за пропозицією Канцлера юстиції  та згодою більшості складу парламенту [59].

У Фінляндії лише омбудсман може ініціювати кримінальне переслідування Голів Верховного та Вищого адміністративного судів, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та Канцлера юстиції.  Шведський омбудсман має право розпочати судове переслідування посадових осіб за неналежне виконання своїх обов’язків [148, с. 9]. Як зазначають Ю. Тодика та О. Марцеляк, йому належить право «…ставити питання про відповідальність суддів у випадку їх зловживання своїми правами і порушувати перед Верховним Судом справи щодо обвинувачення у вчиненні злочинів суддями Верховного і Верховного адміністративного судів» [149, с. 63].

Значні повноваження має омбудсман Польщі, на що звертається увага в юридичній літературі. Так, Є.А. Лохмаков зауважує, що польський омбудсман має повний спектр повноважень, у тому числі на порушення справ усіх видів судового процесу, участь у їх розгляді на правах прокурора, оскарження рішень суду, що підвищує ефективність захисту прав громадян [150, с. 5].

Очевидно, перебуваючи під впливом такої правової регламентації, В.М. Тертишник висловив пропозицію, що для «…більш активної протидії свавіллю чиновників різного рівня та ігнорування ними прав і свобод людини доцільно змінити статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а саме, йому можуть бути надані повноваження органу дізнання, а то і слідчого, за аналогією зі статутом омбудсмана в Швеції» [151, с. 45].

Ця пропозиція викликає заперечення. По-перше, у цьому разі не йдеться про аналогію. Омбудсман Швеції на правах надзвичайного прокурора може розпочати судове переслідування посадових осіб за недбале виконання своїх обов’язків. Водночас науковець пропонує надати Уповноваженому повноваження органу дізнання, слідчого. По-друге, наявність такого права в омбудсмана Швеції зумовлено особливостями політичної системи цієї країни. Щоб реалізувати висловлену В.М. Тертишник пропозицію, необхідно внести суттєві зміни до Конституції України, КПК та низки інших законів, що не є виправданим. По-третє, якщо надати Уповноваженому повноваження органу досудового розслідування, то це означатиме, що він виконуватиме функцію кримінального переслідування, яка не є сумісною з його основною функцією – здійснення парламентського контролю за отриманням прав людини.

Під час дії КПК 1960 року деякі автори звертали увагу на необхідність регламентації у КПК питання про права Уповноваженого.

Так, наприклад, Н.С. Наулік констатувала таке: «В Україні відповідно до чинного законодавства, передбачено створення «сильної» моделі омбудсмана, який є класичним взірцем парламентського омбудсмана, що наділений додатковими гарантіями незалежності, має досить широку сферу компетенції та наділений широким комплексом прав. Але порівнюючи статус та компетенцію Уповноваженого з омбудсманами інших держав, у яких модель цього інституту вважається «сильною», виникає необхідність розширення можливостей Уповноваженого щодо захисту прав людини в цивільному, адміністративному, кримінальному процесах тощо» (виділено мною – О.С.) [152, с. 111].

Науковець висловила слушну пропозицію «у КПК визначити можливість звернення до омбудсмана за захистом порушених прав на будь-якій стадії процесу; право Уповноваженого на здійснення контролю за дотриманням прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного; право подання касаційної скарги і в які терміни; право вступу Уповноваженого у процес на будь-якій стадії процесу та на правах учасника процесу» [153, с. 176].

О.В. Марцеляк запропонував внести зміни і доповнення до процесуального закону, які б надавали право Уповноваженому захищати права людини в кримінальному судочинстві [47, с. 400–401].

Під час перебування на посаді Уповноваженого, Н.І. Карпачова вважала, що наданих Законом прав явно недостатньо, щоб ефективно здійснювати парламентський контроль за дотриманням прав учасників кримінального провадження. Саме цим можна пояснити внесення нею у 2006 році в порядку законодавчої ініціативи на розгляд парламенту проекту Закону «Про внесення змін та доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України», який було зареєстровано у Верховній Раді України 5 жовтня 2006 року під
№ 2283 [154].

Проектом пропонувалося доповнити КПК України новою ст. 48-1 та внести зміни до інших статей КПК з метою, як зазначено в пояснювальній записці, на законодавчому рівні забезпечити можливість Уповноваженому або його представнику брати участь у судовому розгляді кримінальних справ з метою здійснення парламентського контролю за дотриманням конституційних прав і свобод у сфері кримінального судочинства.

Зазначений законопроект було підготовлено з урахуванням практики діяльності Уповноваженого з реалізації своїх конституційних повноважень щодо захисту прав громадян. Щодо цього Секретаріатом Уповноваженого було розповсюджено заяву, у якій містилися такі пояснення стосовно внесення цього законопроекту до парламенту:

«Річ у тому, що діючі норми процесуального законодавства України, у тому числі кримінально-процесуального, не передбачають здійснення Уповноваженим з прав людини функції парламентського контролю за дотриманням прав і свобод громадян, які є учасниками процесу, на досудовій його стадії і в судовому засіданні.

Проте відсутність у процесуальному законодавстві норми, яка б забезпечувала право омбудсмана на участь у судовому процесі, звужує зміст та обсяг його повноважень стосовно здійснення парламентського контролю, визначених на конституційному рівні, що є неприпустимими в будь-якій правовій державі. Саме на цьому Ніна Карпачова акцентує увагу при обґрунтуванні необхідності створення механізму процесуальної правосуб’єктності Уповноваженого.

Йдеться про юридичні підстави для участі Уповноваженого в судовому процесі, з правом самостійного оскарження незаконних та необґрунтованих судових рішень. Таким чином, Уповноважений отримає право долучитися до судового розгляду кримінальної справи на будь-якій його стадії на надавати висновок про стан дотримання конституційних прав і свобод у конкретній справі.

Заслуговує на увагу й пропозиція про визначення за Уповноваженим обов’язку на внесення Президентові України як гаранту додержання конституційних прав і свобод людини подання з приводу порушень, допущених правоохоронними та судовими органами. Така норма сприятиме реальному наповненню конституційних повноважень Президента України в забезпеченні гарантій додержання Конституції України, прав і свобод людини.

Ніна Карпачова підкреслює, що кожне третє звернення до Уповноваженого з прав людини стосується порушень прав, пов’язаних з розслідуванням та розглядом кримінальних справ, розглядом адміністративних та цивільних справ у судах. Зважаючи на те, що щороку в провадженні судів перебувають мільйони справ різних категорій, публічно-правові відносини, пов’язані з їх розглядом, не повинні перебувати поза межами парламентського контролю, оскільки це й шлях до корпоративних зловживань з боку окремих представників судової гілки влади або правоохоронних структур.

Адже поки триває боротьба за відновлення справедливості, принижується честь і гідність, нехтується недоторканність і безпека людей, які потерпіли від злочину чи були засуджені помилково, ціна таких судових помилок – марно втрачені місяці й роки життя та понівечені долі людей» [155, с. 39].

Вказаний законопроект був розглянутий фахівцями Головного науково-експертного управління Верховної Ради України. У висновку цього управління від 24 жовтня 2006 року пропонувалось даний проект закону повернути на доопрацювання. Щоб з’ясувати причини такого рішення, ознайомимося з даним висновком:

1. Визначене в назві законопроекту і в ч. 1 ст. 48-1 завдання Уповноваженого у сфері кримінального судочинства – здійснення парламентського контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина – на погляд зазначених фахівців, суперечить вимогам Конституції України і не узгоджується із завданням, яке визначено ст. 2 та іншими нормами КПК для кримінального судочинства, оскільки, згідно з КПК і Законом України «Про судоустрій України», кримінальне судочинство здійснюють суди в порядку, передбаченому КПК. Жодна норма КПК не передбачає здійснення контрольних функцій над кримінальним судочинством будь-якими органами державної влади чи їх посадовими особами.

До того ж проектом, усупереч нормам КПК України, Уповноваженому надається право безпосередньо в судовому процесі здійснювати парламентський контроль за судами загальної юрисдикції при здійсненні правосуддя у кримінальних справах. Такий підхід, на думку фахівців Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, суперечить ст. 124, 126 і 129 Конституції України, якими гарантується незалежність і недоторканість суддів і забороняється вплив на них та встановлюється, що при здійснені правосуддя судді незалежні і підкоряються лише закону.

2. У проекті мали б бути визначені підстави, за наявності яких Уповноважений приймає рішення про свою участь у судовому процесі з розгляду кримінальної справи. Адже відсутність такої норми робить цей процес фактично не врегульованим і безвідповідальним. У такій ситуації участь Уповноваженого в судовому процесі може набути вибіркового й суб’єктивного характеру.

 

 

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16775.html "