Підходи до державного регулювання інноваційної діяльності підприємств

Формування інноваційної системи України в сучасних умовах є важливим і актуальним завданням. Це - перехід у новий вимір суспільних цінностей, коли знання стають матеріальною основою існування людини, а технології їхнього застосування створюють якісно новий вимір добробуту цілого суспільства. Головна мета таких перетворень - підвищення конкурентоспроможності економіки і поліпшення життя людей.

Головним чинником економічної політики всіх розвинених держав є інноваційна політика, сприяння діяльності підприємців-інноваторів, які визначають здатність національної економіки до інноваційного розвитку, ефективного використання найновітніших технологій [94]. Реалізація наукових і технічних досягнень забезпечує близько 75 % приросту продуктивності праці, більше 50 % приросту НД, зниження удвічі собівартості промислової продукції [61]. Головними чинниками, які стримують інноваційну діяльність в Україні, є відсутність достатніх джерел фінансування, недосконалість законодавчої бази у сфері інновацій та податкової системи, відсутність пільгового режиму для здійснення інноваційної діяльності [33].

Труднощі й протиріччя впровадження інновацій і тривалість повернення вкладених коштів пов’язані також з непевністю в одержанні позитивного результату [25]. Існує ризик, пов’язаний з технічними труднощами у виконанні інноваційних проектів, з невизначеністю розмірів необхідних ресурсів, з можливістю істотної зміни загальноекономічного і політичного середовища під час реалізації проекту.

Як свідчить світовий досвід, формування інноваційної системи неможливо без активної участі держави. Варто враховувати, що роль держави в становленні інноваційної економіки є значно більшою, ніж при регулюванні звичайної економічної політики, і це має передбачувати розробку стратегії переходу до інноваційної моделі розвитку на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління [164] (питання системного аналізу, прогнозування, оптимізації, програмно-цільових методів управління), підвищення рівня інноваційної культури.

Про інноваційний розвиток економіки України йдеться в багатьох державних документах. Так, в 2002 р. розроблені Концептуальні принципи стратегії економічного й соціального розвитку України на 2002-2011 рр.; 28 квітня 2004 р. Указом Президента України № 493 затверджена Стратегія економічного й соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004-2015 рр. Курс на інноваційний розвиток був задекларований програмою уряду України на 2007 р. і визначений Бюджетною декларацією цілей і завдань бюджету на 2008 р. В 2003 р. за участі Президента України із залученням представників уряду, народних депутатів України, підприємців, науковців, представників різних галузей виробництва проведено науково-практичну конференцію «Затвердження інноваційної моделі розвитку економіки України». В 2004 р. за замовленням Міністерства економіки установами НАН України було розроблено проект інноваційної моделі структурної перебудови економіки України й підготовлено його наукове обґрунтування [147]. У 2009 р. розроблено Стратегію інноваційного розвитку України на 2010-2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів.

Для формування національної інноваційної системи України важливого значення набуває нормативно-правова база регулювання інноваційної діяльності. На законодавчому рівні інноваційна діяльність України визначена «Концепцією науково-технологічного й  інноваційного розвитку України», Законом України «Про інноваційну діяльність», Законом України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» та ін.

Законодавча робота в інноваційній діяльності скоординована і спрямована на підвищення контрольної функції реалізації законів. Аналіз виконання законів дозволяє найбільш правильно й глибоко розуміти сутність процесу і відповідним чином реагувати на позитивність результату.

Створення інноваційної системи в державі є системним багаторівневим завданням, вирішення якого вимагає постійної й наполегливої роботи [188]. Інноваційна система не формується спонтанно на основі механізмів саморегуляції, а потребує активного втручання та управління цим процесом з боку держави. Інноваційна політика поєднується із загальною економічною політикою держави й формується на базі законів з відповідним матеріально-технічним і фінансовим забезпеченням. Необхідність державного регулювання інноваційних процесів викликана, насамперед, їх зростаючим значенням для економіки і суспільства в цілому.

Разом з тим в Україні останнім часом склалася тенденція зниження інвестування інноваційних процесів, що характерно також для промислового сектора національної економіки.

Регулююча економічна і соціальна роль держави в сучасному суспільстві акумулює функції державних органів по регулюванню інновацій. Ю.В. Каракай у роботі [65] визначає ці функції:

1. Акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації. Необхідної концентрації ресурсів можна досягти за рахунок дії механізмів перерозподілу через бюджет, а також за рахунок формування спеціальних фондів. Ця функція може здійснюватися як за допомогою безпосереднього фінансування інноваційних процесів з державних коштів, так і шляхом сприяння акумулюванню ресурсів в приватних, змішаних, акціонерних, суспільних і міжнародних структурах. У ряді випадків держава концентрує фінансові засоби і необхідні для здійснення інновацій інтелектуальні та матеріально-технічні ресурси.

2. Координація інноваційної діяльності. Перед державою постає завдання визначати загальні стратегічні орієнтири інноваційних процесів, і з метою їхнього досягнення вона сприяє кооперації та взаємодії різних інститутів у здійсненні інновацій. Державні структури формують єдиний технологічний простір, що забезпечує сумісність нововведень. Актуальними завданнями можна вважати координацію в тимчасовому аспекті, яка б синхронізувала нововведення за технологічними ланцюгами і стадіями науково-інноваційного циклу, а також пом’якшення циклічності інноваційних та інвестиційних процесів.

3. Стимулювання інновацій. Визначальне місце тут має заохочення конкуренції, пільги учасникам інноваційних процесів і фінансові субсидії. Великого значення набуває часткове або повне державне страхування інноваційних ризиків. Держава може здійснювати «інноваційний тиск» на суб’єкти господарювання введенням санкцій за випуск застарілої продукції або використання застарілих технологій. Інвестиційна політика держави є складовою економічної політики щодо забезпечення довгоcтрокового розвитку економіки і представляє собою систему заходів, спрямованих на формування централізованих та децентралізованих фондів фінансових ресурсів, у результаті цільового використання яких забезпечується висока ефективність процесів розширеного відтворення економіки. Активне протікання інноваційно-інвестиційного процесу є запорукою сталого розвитку економіки.

4. Створення правової бази для інноваційних процесів. Важливим при створенні цієї бази є формування необхідного законодавства, що поєднує його стабільність і своєчасне коригування, відповідно до суспільних і технологічних змін, і створення реально діючих механізмів, які забезпечують його дотримання.

5. Кадрове забезпечення інновацій. Зміст освітніх програм в державних навчальних закладах має сприяти розвитку творчого потенціалу генераторів інновацій та сприйнятливості фахівців до нововведень. Необхідним є досягнення збалансованості універсальних і спеціальних знань, уявлень про комерціалізацію інновацій, формування навичок до постійної самоосвіти протягом всього активного життя.

6. Формування науково-інноваційної інфраструктури. Держава забезпечує створення відповідного законодавчого поля і формування інфраструктури ринку інновацій.

7. Інституціональне забезпечення інноваційних процесів. Створення державних організацій і підрозділів, що виконують науково-дослідні роботи і здійснюють нововведення в таких галузях державного сектора економіки, як оборона, охорона здоров’я, освіта та ін. Держава також сприяє поширенню в економіці організаційних структур, найбільш ефективних з погляду продукування і впровадження інновацій (великих корпорацій, малого бізнесу і т. п.).

8. Регулювання соціального та екологічного напряму інновацій. З одного боку, держава покликана надавати підтримку нововведенням, які забезпечують соціальну стабільність і підтримку екологічної рівноваги, а з іншого - тільки на державному рівні можливо запобігти негативним впливам, пов’язаним з НТП, і нейтралізувати їхні наслідки.

9. Підвищення суспільного статусу інноваційної діяльності. Держава організовує пропаганду науково-технічних досягнень і нововведень, моральне заохочення новаторів, а також забезпечує їхній соціальний захист.

10. Регіональне регулювання інноваційних процесів. Центральна і місцева влади сприяють найбільш повній реалізації інноваційних ресурсів регіонів, в тому числі шляхом різного роду регіональних преференцій (податкових пільг). Так, центральні державні структури займаються раціональним розміщенням науково-технічного та інноваційного потенціалів і, як правило, прагнуть до вирівнювання умов для поширення інновацій по території країни.

11. Регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів. Держава в рамках обраних загальноекономічної та інноваційної стратегій стимулює міжнародну науково-технічну й інноваційну кооперацію, а також регулює міжнародний трансферт нововведень.

Зарубіжний досвід та існуюча практика свідчать, що під впливом інноваційних процесів змінюється також структура економіки. За рахунок росту ефективності використання ресурсів частина їх вивільняється і перерозподіляється в інші сфери діяльності. До того ж інновації виступають безпосередньою основою виникнення одних виробництв і галузей та поступового відмирання й зникнення інших. Інновації змінюють економічну організацію суспільства: з’являються нові елементи в системі основних господарських структур (наприклад, венчурні фірми), змінюється зміст їхніх взаємозв’язків, відбуваються зрушення в структурі та реалізації форм власності, розвиваються технології управління.

Відповідно змінюється й зміст державного регулювання економіки, який відбувається за рахунок істотного впливу інституціональних механізмів [65]. Варто також враховувати, що державний сектор економіки більше реагує на залучення до економічного розвитку її інноваційного сектора, який поки що перебуває переважно в державній власності. Вплив інноваційних процесів позначається не тільки на виробництві, але й практично на всіх аспектах громадського життя. Удосконалюється структура споживання як матеріальних благ, так і послуг. Розвивається політична культура. Динамічно змінюються правові, етичні та естетичні норми. Інноваційні процеси набувають загальнодержавного значення в силу тотожності здатності нації до прогресу та її здатності виробляти і впроваджувати нововведення.

Вся работа доступна по <a href=

"  http://mydisser.com/ru/catalog/view/16988.html  " target="_blank">Ссылке</a>