Удосконалення інструментів реалізації бюджетної політики на місцевому рівні

Бюджетна політика реалізується через систему заходів, дій, рішень, інструментів, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Ці заходи визначаються пріоритетами бюджетної політики і можуть охоплювати широкий спектр модернізації – від зміни інституційного середовища до удосконалення інструментів бюджетної політики. Недосконалість інституційного середовища проведення бюджетної політики на місцевому рівні вимагає внесення певних коректив, які б забезпечили об’єктивність формування бюджетної політики та створили умови для забезпечення сталого розвитку територіальних громад. Тому в межах механізму реалізації бюджетної політики необхідно удосконалити нормативно-правове, організаційне, інформаційне забезпечення та її інструменти. Удосконалення механізму реалізації бюджетної політики включатиме вирішення загальних та спеціальних завдань.

Загальними завданнями ми вважаємо ті, що потребують законодавчого врегулювання, а саме через удосконалення:

• механізму фінансування делегованих повноважень місцевих органів влади, правил та процедур відкликання делегованих повноважень;
• механізму розподілу обсягів фінансування на проведення державної та власної бюджетної політики органами місцевого самоврядування, необхідного для реалізації делегованих і власних повноважень;
• реформування адміністративно-територіального устрою України;забезпечення відкритості та прозорості бюджетного процесу на місцевому рівні.

Важливим завданням бюджетної політики є підвищення фінансової спроможності органів місцевого самоврядування через удосконалення повноважень між рівнями влади. Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування мають визначатися, відповідно до повноважень та функцій, якими вони наділені. Бюджетні повноваження Автономної Республіки Крим мають відображати особливості повноважень представницьких та виконавчих органів влади АРК, визначених Конституцією України. З огляду на недостатність фінансування делегованих повноважень місцеві ради часто на їх виконання спрямовують власні надходження, тим самим позбавляючи ресурсів житлово-комунальне господарство, місцеві соціально-економічні та культурні програми та ін. Причиною такого становища є нечіткість визначення делегованих повноважень та можливість віднесення до них різних державних повноважень, що спотворює структуру витрат місцевих бюджетів. Тому на законодавчому рівні слід здійснити обгрунтований розподіл повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади, а також органами місцевого самоврядування різного рівня на засадах децентралізації публічного управління та субсидіарності.

У законі «Про місцеве самоврядування в Україні» необхідно передбачити  розподіл повноважень органів місцевого самоврядування з такою самою деталізацією, як у Бюджетному кодексі України при розподілі видатків між бюджетами. Крім того, у Бюджетному кодексі має бути  визначений порядок фінансування делегованих повноважень та порядок відмови від виконання делегованих повноважень у разі їх недостатнього фінансування, перелік повноважень, які можуть бути делеговані, і тих, які взагалі не можуть бути делегованими (повноваження загальнодержавного значення); повинна бути наведена типологізації бюджетів місцевого самоврядування, районів та регіонів за видами здійснюваних ними видатків для підвищення коректності обчислення показників і нормативів таких видатків.

В Україні можливим є делегування не тільки повноважень органів державної влади органам місцевого самоврядування, а й навпаки – повноважень органів місцевого самоврядування (через посередництво районних і обласних рад) місцевим державним адміністраціям. Проте передання повноважень передбачає ієрархічну залежність того, кому їх передають, від того, хто їх передає. Відповідно до теоретичних основ функціонування таких інститутів, орган влади, який є джерелом делегованих повноважень, може скасувати рішення того суб’єкта, кому ці повноваження передаються. Отже, щодо делегованих повноважень (наприклад з управління об’єктами спільної власності сіл, селищ і міст) обласна державна адміністрація повинна перебувати в ієрархічній залежності від міських і сільських рад, які, в свою чергу, можуть скасовувати рішення, що приймаються «підпорядкованим» їм органом (отже, сільська рада повинна мати можливість скасувати рішення обласної адміністрації). Тим часом така законодавча суперечність означає, по суті, невизначеність прав і функцій органів місцевого самоврядування в Україні, а на практиці веде до зіткнення інтересів місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування [127, с. 360]. У зв’язку з цим, ми підтримуємо пропозицію А. Ф. Мельник, що для вирішення проблеми взаємовідносин органів державної влади та органів місцевого самоврядування у процесі реалізації делегованих повноважень необхідно прийняти закон «Про делегування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування», яким закріпити загальні стандарти системи контролю за їх виконанням [136, с. 375].

Проблемою є визначення балансу між повноваженнями органів місцевого самоврядування областей і районів, та обласними і районними державними адміністраціями. Тому вважаємо за необхідне надати районним та обласним радам право створювати виконавчі комітети для реалізації їхніх повноважень,  самостійно розпоряджатися фінансовими та матеріальними ресурсами, вирішувати проблеми місцевого розвитку в інтересах територіальних громад, а місцеві державні адміністрації мають виконувати, переважно, наглядові функції. Такі зміни можуть суттєво посилити значимість кожної громади, кожного регіону, підвищити рівень прогнозованості та керованості соціально-економічного розвитку території, надати йому цілеспрямованості.

Розподіл фінансових ресурсів та їх джерел повинен бути здійснений після розподілу повноважень, проведення змін у системі державного управління і створення на базовому рівні місцевого самоврядування громад, які матимуть змогу формувати достатній обсяг бюджетних ресурсів. Для реалізації бюджетної політики на місцевому рівні фінансові ресурси органів місцевого самоврядування акумулюються у два «кошики», в подальшому вони потрапляють на спільний видатковий рахунок для фінансування повноважень. Таким чином, простежити, за рахунок яких джерел були профінансовані власні чи делеговані повноваження, практично неможливо. Це зумовлено неузгодженістю законодавчо-нормативної бази, а саме Бюджетного кодексу, бюджетної класифікації, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Поділ доходів та видатків на ті, що враховуються та ті, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, використовується тільки при плануванні бюджетів та розрахунку дотації вирівнювання. Проте, якщо при затвердженні бюджету сума видатків, що враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів відповідного бюджету затверджується в розмірі більшому, ніж розрахункові показники Міністерства фінансів України (за умови погодження з ним), то це означає, що різницю необхідно профінансувати за рахунок власних надходжень [195, с. 199]. Відповідно, прийняття управлінських рішень в умовах неповної інформації щодо ступеня задоволення потреб регіону і реального їх фінансування та ефективності й результативності використання бюджетних коштів створює проблеми вже не фінансового характеру, а таких, що пов’язані з неадекватним управлінським впливом.

Ми погоджуємось із думкою І. Сторонянської, яка вважає, що для спрощення системи фінансування державних гарантій «при реформуванні бюджетної системи доцільним є розгляд питання формування місцевих бюджетів виключно із власних повноважень, з елементами фінансування у вигляді субвенцій окремої частини повноважень за принципом єдиної каси [205, с. 215]. Наприклад, за рахунок цільових субвенцій доцільно фінансувати витрати на оплату праці,  оплату окремих товарів та послуг.

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16993.html      " target="_blank">Ссылке</a>

</p>