Теоретичні домінанти та інституційна структура банківського нагляду

Загальновідомо, що банківська система в економіці держави відіграє якщо не вирішальну, то аж ніяк не другорядну роль. Стабільність і стан банківської системи країни зумовлюють подальші перспективи та пропорції  розвитку економічних процесів у господарстві будь-якої країни. А тому визнаємо, що банківська сфера держави вимагає пильної уваги з боку її регулюючих органiв, які покликані, насамперед, наглядати за станом і стабільністю банківських установ, які утворюють банківську систему країни, а також регулювати у разі необхідності різноманітні аспекти банківської діяльності, що мають реальний вплив на функціонування банківської системи країни в цілому.

Теоретичні аспекти банківського нагляду розглядаються в працях багатьох зарубіжних і вітчизняних науковців. Зокрема, найбільш фундаментальними серед них можна назвати праці О. Любуня, В. Міщенка, А. Мороза, О. Качана,                  В. Кротюка, К. Раєвського, М. Суржинського, О. Хаб’юка та ін. Серед зарубіжних – З. Боді, Д. Даймонда, С. Мертона та ін. З широкого спектра названих та інших наукових праць хотілось би виокремити найбільш дискусійні питання та сформувати власні погляди щодо теоретичних домінантів банківського нагляду в умовах стрімкого зростання видів і обсягів ризиків банківської діяльності у світі та в Україні, зокрема.

Зважаючи на останні доробки науковців в напрямку досліджень теоретичних засад банківського нагляду, а також необхідність подальших наукових розвідок у цьому напрямку, до теоретичних домiнантів, дослідження яких є завданням даного параграфу, відносимо:

• необхідність виникнення та здійснення нагляду за банківською діяльністю;
• досвід організації системи банківського нагляду у світі;
• iнститути банківського нагляду;
• організація вітчизняної системи банківського нагляду;
• міжнародна координація діяльності органів нагляду.

Отож, в умовах ринкової економіки банки забезпечують акумулювання тимчасово вільних коштів господарств, трансформуючи їх у реально діючий капітал, який згодом банківські установи використовують для здійснення власних активних і посередницьких операцій, що приносять дохід. А дані банківські операції спрямовані на тих суб’єктів економіки країни, які тимчасово потребують додаткових коштів, нестача яких формується в силу об’єктивних і суб’єктивних причин. У цій якості банки виконують функцію фінансових посередників і можуть розглядатися як учасники:

• трансформацій обсягiв фінансових ресурсів, коли незначні внески окремих суб’єктів господарювання стають складовою частиною великих кредитів;
• трансформацій строків погашення того чи іншого фінансового інструмента, коли короткотермінові вклади трансформуються в довгострокові кредити та інвестиції;
• трансформацій ліквідності, оскільки банки перетворюють ліквідні вклади в менш ліквідні кредити та інвестиції;
• трансформацій ризиків, коли вимога вкладників забезпечити повернення своїх вкладів перетворюється в потенційний для банку ризик непогашення позичальником одержаного від банку кредиту;
• регіональних трансформацій, коли великі грошові нагромадження в одному регіоні або країні трансформуються в можливості широкого кредитування в іншому регіоні або країні [16;31].

Суть фінансового посередництва полягає у наступному: поряд з двома базовими суб’єктами сектору непрямого фінансування (позичальником-заощаджувальником і кредитором-витрачальником) з’являється третій повноправний учасник грошового ринку. Він, так як і базові суб’єкти, формує власні зобов’язання та вимоги, на основі чого емітує власні фінансові інструменти, які і продає на грошовому ринку. Такий економічний суб’єкт визначається як  фінансовий посередник, а його діяльність з акумулювання та розміщення грошового капіталу – як фiнансове посередництво.

Еволюція поглядів науковців на роль фінансового посередництва в економічному розвитку пройшла кілька етапів. З 20-х років ХХ ст.  обґрунтування теорії фінансового посередництва лежало в площині теорії добробуту А.Пігу, згідно з якою розподіл ризиків інвестування між індивідуальними інвесторами та фінансовими посередниками сприяє ефективнішому розміщенню, а також концепції інноваційного фінансування Й.Шумпетера, згідно якої перерозподіл капіталів відбувається через фінансових посередників з традиційних галузей з метою їх ефективнішого використання в нових видах.

З середини ХХ ст. значний внесок в еволюцію поглядів на роль фінансового посередництва вклали такі учені як Р.Голдсміт, Дж.Герлі та Р.Левін. Зокрема, теорія поглиблення Р.Голдсміта розвивала ідеї про переваги інвестицій у «вторинні зобов’язання», концепція фінансових iнновацій Дж.Герлі пояснювала зростання схильності інвесторів до непрямих інвестицій, а праця Р.Левіна «Фінанси та розвиток» визначала фінансове посередництво як фактор структурних зрушень в економіці (тобто мета фінансового посередництва полягає у фінансуванні нових видів економічної діяльності).

З 80-х років ХХ ст. в теорії фінансового посередництва з’явилась ідея про необхідність захисту інтересів інвесторів на державному рівні, зумовлена існуванням «морального ризику» та «асиметричної інформації», проголошена «Новою теорією фінансів» Дж.Стігліца [266].

Подальший розвиток ідей щодо ролі фінансових посередників в економічному розвитку до формування теорії фінансового посередництва як делегованого моніторингу. Згідно цієї теорії фінансові посередники одержують вигоду від так званого ефекту масштабу, одержуючи інформацію вiд великої кількості вкладників, позичальників та інших учасників фінансового ринку, яка фактично недоступна окремим вкладникам, або збір якої вимагав би значних витрат для вкладника. Фінансові посередники, в числі яких є і банківські установи, в процесі здійснення своєї діяльності обробляють значні обсяги доступної їм інформації, у тому числі в інтересах своїх вкладників [87; 393-414].

За теорією делегованого моніторингу (модель якої розробив у 1984 році американський учений Даймонд Д.), по-перше, чим більше кредитів може надати банк, тим нижчою буде ймовірність банкрутства банку. По-друге, існування малих банків суперечить результатам моделі Даймонда Д., що породжує вимогу держави до банків щодо мінімального рівня власного капіталу банків. І, по-третє, делегований моніторинг може призвести до  відсутності контролю банків з боку вкладників, а тому держава повинна захищати інтереси вкладників [352; 49-61].

При цьому банківські установи одержують вигоду від так званих «довготривалих стосунків у банківській сфері». Згідно з моделлю П. Болтона та       Д. Шарфстайна, в кожній країні необхідно створити оптимальні законодавчі умови з метою сприяння виникнення довготривалих відносин між банками, як фінансовими посередниками, та вкладниками або інвесторами [352;46-49].

Загалом можна сказати, що банківські установи в сукупності являють собою  «кровоносну систему», яка забезпечує життєздатність будь якої реальної економіки. Вони перерозподіляють грошові потоки, що надходять від вкладників, і беруть на себе ризики у зв'язку зі здійсненням посередницьких функцій. Якщо фiнансовий ринок працює за класичними правилами та нормами, банки вкладають капітал, виходячи зі співвідношення «ризики / доходи», і в такий спосіб підтримують економіку, надаючи позики на взаємовигідних умовах.

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/19161.html  " target="_blank">Ссылке</a>

</p>