Правова основа забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням

Земельні правовідносини поділяються на кілька видів, які регулюються окремими нормативно-правовими актами, сукупністю нормативно-правових актів чи окремими нормами права. Саме до останніх належать правовідносини, що складаються при забезпеченні використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Це пов’язано з тим, що земельні відносини (які є об’єктом цього дослідження) тісно пов’язані з екологічними, господарськими, цивільними, адміністративними та іншими відносинами, які регулюються окремими нормами різних галузей права.

Відповідна «розпорошеність» нормативно-правового регулювання цих відносин ускладнює застосування такого законодавства на практиці. Зокрема, приводить до допущення помилок при визначенні правових підстав притягнення суб’єктів до відповідальності у разі порушення законодавства щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням; визначення обсягу прав та обов’язків землевласників та землекористувачів; здійснення встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок; закріплення компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням тощо.

В науковій літературі приділялась увага систематизації правової основи відносин щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням частково (фрагментарно), переважно лише при дослідженні правового режиму окремих категорій земель (або земельних ділянок до яких вони належать). В цьому аспекті представляють інтерес роботи таких авторів як: Г.М. Беженар [107], В.В. Бондар [108], Т.М. Гапотченко [109], А.Й. Годованюк  [110], Є.О. Іванова [77], Н.В. Ільницька [82], Х.М. Марич [111], Ю.С. Петлюк [112] та ін. Однак комплексного узагальнюючого дослідження правової основи забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням (незалежно від того, до якої категорії земель належать земельні ділянки) не проводилося, хоча практика застосування законодавства вказує на необхідність його здійснення, що обумовлює доцільність розгляду таких питань.

Перш ніж перейти до аналізу сучасного законодавства, доречно зазначити, що формування окремих положень в регулюванні відносин, які досліджуються, розпочато в 1970 році, коли був прийнятий Земельний кодекс УРСР [37]. Відповідно до його норм започатковано розподіл земельних ділянок на категорії відповідно до основного цільового призначення (ст. 4); закріплено окремі елементи порядку віднесення земель до категорій за основним цільовим призначенням та переведення з однієї категорії до іншої (ст. 5); встановлено обов’язок землекористувачів із забезпечення використання земель за цільовим призначенням (ст. ст. 23, 33). Проте відповідні норми не набули конкретизації в інших нормативно-правових актах.

Характеризуючи законодавство того часу щодо регулювання відносин, можна зазначити, що воно мало фрагментарний характер, а його дотримання належно не забезпечувалось державним примусом.

Новий етап розвитку законодавства щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням розпочався з прийняттям в 1990 році Земельного кодексу УРСР, який в 1992 році набув нової редакції і став першим Земельним кодексом України [113]. Згідно з його положеннями продовжився розподіл земель України на категорії відповідно до основного цільового призначення та частково визначалась компетенція органів, що здійснюють віднесення земель до категорій (ст. 2); встановлено обов’язок землевласників та землекористувачів щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням (п. 1 ст. 40); передбачена відповідальність зазначених суб’єктів за неналежне виконання такого обов’язку у вигляді припинення прав та відшкодування збитків (п. 7 ст. 27, ч. 2 ст. 29, ст. 88); закріплено загальні вимоги щодо використання окремих земель для забезпечення використання їх за цільовим призначенням (ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 73, ч. 3 ст. 74, ч. 2 ст. 75, ст. 77, ч. 1 ст. 79).

Однак зазначених норм було не достатньо аби забезпечити належне дотримання власниками земельних ділянок та землекористувачами відповідного законодавства. З моменту прийняття зазначеного Земельного кодексу до 25 жовтня 2001 року (прийняття останнього Земельного кодексу України) указані норми були основними.

Прийняття нині чинного ЗК України дало поштовх до значного розвитку законодавства в цій сфері та сприяло формуванню положень щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням серед різних галузей права.

Загальними нормами в зазначеній сфері є норми ЗК України, прийнятого 25 жовтня 2001 р. (з наступними змінами та доповненнями), яким остаточно було затверджено розподіл всіх земель України на дев’ять категорій відповідно до їх основного цільового призначення (ч. 1 ст. 18, ч. 1 ст. 19), кожна з яких має особливий правовий режим. Що стало початком наступного етапу формування відповідної правової основи забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням з метою задоволення приватних та публічних інтересів у процесі використання такого природного ресурсу, як земельна ділянка.

Окрема група норм представлена нормами, які регулюють загальні питання, пов’язані із визначенням цільового призначення земельних ділянок, серед яких: ст. ст. 23, 31, 33-37, 38, 40, 41, 42, 44, 47, 50, 53, 54, 55, 58, 60, 61, 63, 64, 68, 69-77 ЗК України; п. «д» ст. 28, 35, п. «а» ч. 3 ст. 53 ЗУ «Про землеустрій» та ін. Проте вони характеризуються не чіткістю, що надає можливість їх неоднозначного тлумачення.

Наступну групу норм, складають ті, що визначають компетенцію суб’єктів (встановлюють їх обсяг прав у відповідних відносинах) стосовно віднесення земель до тієї чи іншої категорії, зокрема це: ст. 7-10; ст. 12-13; ст. 16-17; ч. 1, 4 ст. 20; ч. 3 ст. 24; ч. 10 ст.25; ч. 6 ст. 118, ст. 123, ст. 186-1 ЗК України. Однак в окремих випадках повноваження суб’єктів збігаються або недостатньо визначено, що надає можливість зловживати своїми повноваженнями деяким суб’єктам.

Ще група норм закріплює окремі положення порядку встановлення та зміни цільового призначення земельних ділянок. До них слід віднести: ч. 2, 3 ст. 20, 186, 186-1 ЗК України; п. 2, 4, 6, 8-12 Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб. Однак відповідна група норм потребує удосконалення, зокрема, щодо порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають в державній та комунальній власності, так як на теперішній час вони відсутні. Крім того, залишились поза увагою законодавця підстави, умови та окремі стадії встановлення зміни цільового призначення земельних ділянок.

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16781.html   " target="_blank">Ссылке</a>

</p>