Інституційно-правове забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням

Забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням є не лише обов’язком власників та користувачів земельних ділянок (п. «а» ст. 91, п. «а» ст. 96 ЗК України), а і складовою повноважень певного кола суб’єктів (уповноважених державою органів), діяльність яких має бути спрямована на: по-перше, унеможливлення використання земельних ділянок не за цільовим призначенням; по-друге, запобігання необґрунтованої (безпідставної) зміни їх цільового призначення задля збереження природних якостей земель, зменшення на них антропогенного впливу, а також раціонального їх використання та охорони.

Однак аналіз компетенції органів щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням свідчить, що така компетенція  міститься в різних нормативно-правових актах та в більшості випадках не закріплюється як обов’язок таких суб’єктів. Тому, слід погодитись зі А.М. Школиком, який вважає, що за таких умов чимала кількість зазначених повноважень недобросовісними державними службовцями може тлумачитись лише як право, а не як обов`язок [135], що може привести до порушень земельного законодавства в сфері що досліджується.

З урахуванням наведеного з’ясування питань стосовно системи таких органів та виявлення сфери їх впливу на відносини ефективного управління використанням земельних ділянок за цільовим призначенням через дослідження системи та повноважень таких органів має як теоретичне, так і практичне значення.

В науковій літературі систему органів та їх повноваження переважно досліджували в сфері екологічних та земельних відносин, і лише частково згадувались щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням. До таких авторів належать: В.І. Андрейцев [136], Л.П. Коваленко [137; 138], О.М. Ковтун [139; 140] В.П. Мельник [141], А.І. Ріпенко [142] та ін. Причому, незалежно від галузі права, розглядають систему органів в залежності від обсягу їх повноважень, території дії прав та сфери впливу на суспільні відносини, що є фактично традиційним в теорії права (В.І. Андрейцев [136; 143], О.П. Анісімов [6], В.І. Сіряк [144], Д.В. Сидор [145], А.М. Мірошниченко [146], С.І. Хом’яченко [147], Ю.Г. Жаріков та В.Х. Улюкаєв та В.Е. Чуркін [148]). Такий підхід можна вважати найбільш вдалим, а тому його взято за основу задля з’ясування системи органів та їх повноважень щодо забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням.

Отже, у відносинах, що досліджуються, таку систему органів можна представити у вигляді таких традиційних груп як: а) загальні органи державної влади та органи місцевого самоврядування із забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням; б) спеціально уповноважені органи із забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Кожна із цих груп охоплює певне коло суб’єктів із визначеними повноваженнями та сферою впливу.

Аналіз норм законодавства, дає можливість побудувати систему загальних органів державної влади та органів місцевого самоврядування із забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Але ніж перейти до їх розгляду слід наголосити, що усі органи цієї групи, у відносинах, що досліджуються, виступають як суб’єкти владних повноважень оскільки виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, контрольну, організаційну та дозвільну тощо. Найвищим органом серед зазначених є Верховна Рада України, повноваження якої можна окреслити як визначення загальних засад забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Зокрема, Верховна Рада України: а) визначає коло та повноваження суб’єктів, які забезпечують використання земельних ділянок за цільовим призначенням (п. «є» ст. 7; п. «і» ст. 9; п. «є» ст. 12; п. «д» 13; п. «ґ» ст. 15; п. «в» ст. 16; ст. 20, п. «г» ч. 1 ст. 111; абз. 2 ч.1 ст. 123; п. «ґ» ч. 1 ст. 123; п. «а» ст. 143; ч. 3 ст. 186-1; п. 12 Перехідних положень ЗК України; п. 17 ст. 5, п. 5 ч. 1 ст. 6, п. 4 ст. 6, ст. 31 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» [149], 53 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» [150] та ін.); б) встановлює види та міри відповідальності за використання земельних ділянок не за цільовим призначенням (ст. 141, ст. 143 ЗК України, ст. 53 Кодексу України про адміністративні правопорушення [105] (далі – КпАП України), 254 КК України [106], ст. 45-47 ЗУ «Про охорону культурної спадщини» та ін.); в) встановлює заходи запобігання масовим проявам зміни цільового призначення земель шляхом ведення мораторію або встановлення заборони на зміну цільового призначення земель (п. «г» ст. 111, п. «б» п. 15 Перехідних положень ЗК України, ЗУ «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» [151], ч. 4 ст. 24 ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» [152] та ін. ); г) визначає основні засади правових режимів земель різного цільового призначення (ст. 48, ст. 52, ч. 2 ст. 54, ч. 2 ст. 58, ст. ст. 61-63, ч. 2 ст.72, ст. ст. 112-115, ст. 167, ст. 169 ЗК України, ст. 11 ЗУ «Про музеї та музейну справу» [153], ст. 24, ст. 32, ст. 33 ЗУ «Про охорону культурної спадщини», ЗУ « Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» [154], ст. ст. 16, 23, 25, 26, 28, 30, 33, 35, 37, 38, 53 ЗУ «Про природно-заповідний фонд України» та ін.); ґ) погоджує зміну цільового призначення особливо цінних земель (п. 11 Порядку зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб [95; 155; 156] та ін.); д) затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель (п. «в» ст. 9 ЗУ «Про землеустрій» [42]).

Наступний орган, що входить до системи загальних органів державної влади із забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням є Кабінет Міністрів України. Системний аналіз законодавства надав можливість виокремити сфери розповсюдження повноважень зазначеного органу, у відносинах що досліджуються, за такими групами як: а) розробка та забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель (однак, розробка такої програми лише планується [157], п. «в» ст. 10 ЗУ «Про землеустрій»), порядку зміни цільового призначення земель (постанова Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2002 р. N 502), методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок використання земельних ділянок не за цільовим призначенням [97] тощо); б) надання дозволу (згоди) на зміну цільового призначення земельних ділянок [158; 159; 67] (ст. ст. 20, 122-124, 134, 207 та п. 1 розділу X «Перехідні положення» ЗК України та ін.); погодження місць та площ розташування (створення) об’єктів, що унеможливлює використання земельної ділянки за попереднім цільовим призначенням [72] (ст. ст. 20, 122, 149-151 ЗК України та ін.); в) організація державного контролю за використанням і охороною земель та здійсненням землеустрою (п. «д» ст. 13 ЗК України, п. «д» ст. 10 ЗУ «Про землеустрій»).

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16781.html   " target="_blank">Ссылке</a>

</p>