Обмеження використання земельних ділянок певних категорій

Обмеження в механізмі правового регулювання відіграють роль впливового регулятора суспільних відносин [200]. Галузь земельного права не є виключенням. Причому, найчастіше застосування різного роду обмежень у відповідній галузі права, здійснюється саме для забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням. Це обумовлено тим, що об’єктом земельних правовідносин є саме земельна ділянка, а відносини щодо володіння, користування, розпорядження та, у визначених законом випадках, управління землями, як вірно зазначає О.Г. Бондар, мають здійснюватись із врахуванням встановлених законодавством обмежень та забезпечення недопущення погіршення якості земель та навколишнього природного середовища в цілому [38]. Оскільки окремі категорії земель або їх частина перебувають під особливою охороною держави та належать до виключної власності Українського народу (суспільне надбання) [38], автор вірно наголошує, що цільове призначення земельної ділянки виступає обмеженням правомочності власника (а також землекористувача – вид. Є.М.). Проте генезис цих обмежень у наукових розробках у багатьох випадках залишається поза увагою [38].

При цьому слід наголосити, що за час становлення новітнього земельного законодавства, питання обмежень в земельному праві були неодноразовим предметом наукового дослідження. Так, Д.В. Бусуйок, приділяла увагу правовому регулюванню обмежень прав на землю в об’єктивному їх розумінні [201], тоді як Н.В. Черкаська, досліджувала можливість обмеження суб’єктивних прав на земельні ділянки землевласників та землекористувачів [78], наукову цікавість І.В. Мироненко, викликали види обмеження права власності на землю [202; 88; 203]та ін. Не менший внесок в розкритті обмежень в земельному праві, внесли російські вчені, зокрема такі як: Т.Б. Станкевич [204], О.В. Ухлова [205] та ін. [206]. Крім того, серед фахівців в економічній галузі слід відзначити роботу Й.М. Дороша [207], який звернув увагу на розкриття окремих еколого-економічних аспектів формування інституту обмежень при використанні земель. Втім, не дивлячись, на багатогранність розкриття аспектів обмежень в земельному праві, залишаються такі питання, які в царині науки земельного права не з’ясовувались до теперішнього часу. Одним із них є забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням за допомогою правових обмежень, що і обумовлює наукове опрацьовування цього напряму дослідження.

При цьому можна погодитись з І.В Мироненко, що здійснення прав на земельну ділянку (власності та користування – вид. Є.М.), обмежено існуванням конкретних обставин (обмежень), які фактично в сукупності визначають межі можливої реалізації цих прав [88]. Зокрема, дослідник обґрунтував, що існують спеціальні нормативні обмеження здійснення прав (власності та користування – вид. Є.М.), що обумовлені окремими категоріями та видами земель [88]. Науковець, звертає увагу, що нормативні обмеження, безпосередньо випливають з приписів законодавства нормативного характеру і характеризуються такими ознаками як: імперативність, порядок встановлення; поширення дії на всі або достатньо широке коло відносин; відображають публічний інтерес; виникають незалежно від волі суб’єкта; та не підлягають спеціальній реєстрації. Можна також вести мову про безстроковий характер таких обмежень, оскільки вони виникають з прийняттям і діють до скасування відповідної правової норми. Якщо говорити про конкретні приклади нормативних обмежень права власності (користування - вид. Є.М.) на землю, то одним з найбільш фундаментальних з них, на думку науковця, є вимога використання земельних ділянок за цільовим призначенням [202], з чим можна погодитись.

У відповідному сенсі, слушною є думка Й.М. Дорош, який відмічає, що земельні ресурси (як сукупність земель та земельних ділянок – вид. Є.М.), має ряд властивостей і особливостей, які не залежать від системи суспільних відносин і які не притаманні іншим засобам виробництва [207]. Тому, на його думку, основна мета встановлення обмежень у використанні земель – це реалізація права людини на сприятливе для її здоров’я і добробуту довкілля через забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку, збереження якості довкілля і невиснажливе використання земельних ресурсів (формування напрямів забезпечення сталого землекористування) [207].

Отже, підтримуючи позицію, що забезпечення використання земельних ділянок за цільовим призначенням здійснюється завдяки встановленню спеціальних нормативних обмежень (І.В. Мироненко), саме на них і буде зосереджено основну увагу у подальшому. У такому аспекті корисною є класифікація обмежень, за способом їх встановлення, що запропоновано Д.В. Бусуйок, яка угруповує їх на: а) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є правотворча діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття закону; б) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є правотворча діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття підзаконного нормативно – правового акту на основі та на виконання закону; в) обмеження прав на землю, способом встановлення яких є правотворча діяльність, кінцевим результатом якої є прийняття комплексу нормативно – правових актів, що складаються з закону та прийнятого на його основі та на його виконання підзаконного нормативно-правового акта [201]. Дослідження правотворчості всіх суб’єктів, в площині, що вивчається, надасть можливість виявити ті об’єктивні правові важелі впливу на суспільні відносин (обмежувального характеру), що забезпечують поєднання особливостей використання землі (сукупності земель та земельних ділянок) як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва, незалежно від суб’єктів та форми власності земельної ділянки. Тому в даному випадку, слід погодитись із  Є.О. Мічуріним, яка однією із передумов становлення обмежень прав на землю (права власності -  вид. Є.М.), називає суспільні інтереси [208], що обумовлено саме об’єктом земельних правовідносин, на що раніш зверталась увага.

Отже, системний аналіз переважно земельного законодавства, надав можливість виявлення тих правових обмежень, наявність яких сприяє забезпеченню використання земельних ділянок певних категорій за цільовим призначенням, котрі можна впорядкувати, в залежності від мети їх встановлення, на такі групи. 

Перша група, це ті правові обмеження, які сприяють збереженню розміру площ та кількості особливо цінних земельних ділянок, що  законодавець запроваджує як, заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, та (або) ландшафту (п. «г» ч. 1 ст. 111 ЗК України). Так, ЗУ «Про мораторій на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення в містах та інших населених пунктах» [151], введено мораторій строком на п’ять років на зміну цільового призначення окремих земельних ділянок рекреаційного призначення (земельних ділянок зелених зон і зелених насаджень, об’єктів фізичної культури і спорту) незалежно від форми власності в містах та інших населених пунктах (ч. 1 ст. 1, ч.2 ст. 2). Також, до 1 січня 2012 року заборонялось змінювати цільове призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв) (пп. «б» п. 15 Перехідних положень ЗК України).

Вся работа доступна по <a href=

" http://mydisser.com/ru/catalog/view/16781.html   " target="_blank">Ссылке</a>

</p>