Еволюція системи «світове господарство – національна економіка – суб’єкти господарювання» та передумови формування інноваційної діяльності держави

Друга половина XX століття та початок XXI століття насичені трансформаціями, що радикально змінили економічні та соціальні відносини. Намагаючись вивчити ці масштабні зміни і дійти витоків процесу глобалізації, ряд економістів утворили наукові концепції, що відображують внутрішню логіку суспільного прогресу та визначають його найближчі перспективи. Ті з них, які отримали в останні десятиліття найбільше визнання й найбільш пов’язані з процесами розвитку інновацій в суспільстві, розглянемо. 

До таких найбільш відомих концепцій ми відносимо теорію постіндустріального суспільства, теорію інноваційного суспільства та концепцію нової економіки. Що стосується концепції постіндустріального суспільства, то найважливіші методологічні принципи у неї почерпнуто з позитивістської філософії й економічних досліджень XIX століття. Вона позначила ознаки індустріальної цивілізації, що означає покладення в основу періодизації соціального розвитку технологічну організацію виробництва, обмін та розподіл суспільного продукту. 

В роботах представників інституціонального напрямку в економічній теорії пізніше була доповнена абстрактна ідея вичленовування стадій технологічного прогресу, яка утворила концепцію структуризації секторів громадського виробництва й дозволила знайти внутрішні закономірності господарського розвитку, які не залежать від економічної, соціальної та політичної системи будь-якої країни. Таким чином, міцною основою постіндустріальної доктрини стали праці економістів XVIII, XIX й початку XX століть.

Особливе місце в теорії постіндустріального суспільства належить положенням, які зазначені у економічних, соціальних й політологічних концепцій ХХ сторіччя. Насамперед, це трисекторна модель суспільного виробництва (40-і та 50-і роки), яка розмежовує всю національну економіку на первинний (сільське господарство і видобувні галузі), вторинний (обробна промисловість) і третинний (сфера послуг) сектори; про стадії економічного росту (50-і і початок 60-х років), які часто ототожнювалися з етапами розвитку цивілізації; можливість формування «єдиного індустріального суспільства», представлення про яке було надзвичайно популярне серед технократів у 60-і роки, а також деякі положення теорії конвергенції, що дозволяли розглядати капіталістичний та соціалістичний блоки з відносно уніфікованих позицій.

Синтез різноманітних підходів до аналізу сучасної економіки надав поштовх розвитку теорії постіндустріального суспільства, що відноситься до 60-х років. При цьому сформувалися найважливіші методологічні основи, що дозволили розглядати становлення нового економічного  стану з позицій прогресу науки й досліджувати якісну зміну місця і ролі знань і інформації в суспільному виробництві.

Але, формування системи уявлень про характеристики сучасного виробництва супроводжувалося активними науковими дискусіями й суперечками щодо адекватного позначення суспільного стану, що формується.

До середини 70-х років ХХ сторіччя перевага віддавалася поняттям, у яких використовувався префікс «пост-». Наприклад, це такі визначення  західного суспільства,  як «пост буржуазний», «пост капіталістичний», «пост підприємницький» чи «пост ринковий», а також більш загальні поняття, такі, що будувалися на визнанні за сучасним суспільним станом характеру посттрадиційного, постцивілізаційного чи навіть постісторичного [27]. Причому, деякі з цих термінів використовуються навіть нині, та у даний час існують  прихильники відповідних концепцій.

Джерела економічної категорії «постіндустріальне суспільство» встановити з достатньою точністю досить складно. Можна стверджувати, що термін «постіндустріалізм» був введений у науковий оборот А. Кумарасвами, що є автором декількох  робіт з доіндустріального розвитку азіатських країн [28].  Його праці досить активно використовувалися з 1916 року теоретиком англійського ліберального соціалізму А. Пенті, який навіть виносив його в заголовок своїх книг [29] позначаючи в такий спосіб ідеальне суспільство, у котрому принципи автономного та напівкустарного виробництва є відродженими заради подолання конфліктів, що на практиці властиві індустріальній системі. У 1958 році американський соціолог Д. Рисман знов залучає термін «постіндустріальне суспільство» та  використовує його в заголовку однієї зі статей, яка стала завдяки цьому широко популярною, але мала відносно приватний характер [30].

У 1959 році професор Гарвардського університету Д. Белл, під час виступу на міжнародному соціологічному семінарі в Зальцбурзі (Австрія), ужив вперше поняття постіндустріального суспільства у широко визнаному у сучасності  значенні – для позначення соціуму, в якому індустріальний сектор утрачає провідну роль внаслідок зростаючої технологізації, а основною продуктивною силою стає наука. Потенціал розвитку такого суспільства в подальшому в усе зростаючому ступені визначається масштабами знань та інформації [31 – 33].

З середини 70-х років акценти змістилися на більш приватні терміни, що визначали певні  найважливіші тенденції у соціально-економічному розвитку. Так, широке визнання набуло поняття інноваційного суспільства; були також спроби визначити суспільство, що формується, застосуванням термінів «організованого», «програмувального» чи «конвенціонального» суспільства. Були також й деякі інші поняття, що, як стверджувалось, ґрунтувалися на окремих фундаментальних ознаках сучасного суспільства, але, при уважному аналізі, вони виявляються несуттєвими та дуже поверхневими. 

Так, про наукову неспроможність пошуку тих основних принципів й відносин, що здатні повно й комплексно визначити характер нового суспільства, наочно свідчить  усе більш загальний характер пропонованих понять. Наприклад, відзначалися спроби розмовляти про «активне» чи «справедливе» суспільство: показовим є зауваження відомого популяризатора сучасних економічних теорій О. Тоффлера, що усі раніше запропоновані визначення майбутнього соціуму, не є вдалими [34].

На наш погляд, на тлі усіх відомих визначень поняття постіндустріального суспільства виявляється найбільш поширеним. Воно акцентує увагу на індустріальній природі способу виробництва. Крім того, використання цього поняття припускає, нехай у неявному виді, що визначальні ознаки нового ладу неможливо чітко назвати і досить повно описати, поки цей економічний устрій не досягне відомої зрілості. Саме тому, на наш погляд, даний термін став із середини 70-х років уживатися набагато частіше інших. У чималому ступені його широкому визнанню сприяла публікація в 1973 році книги Д. Белла «Прийдешнє постіндустріальне суспільство» [31], що і донині служить глобальним обґрунтуванням методологічної парадигми цієї теорії. 

Ідея розгляду суспільства, що формується, як постіндустріального, була підхоплена в цей період представниками самих різних наукових шкіл.

У 60-і і 70-і роки ХХ сторіччя дослідження Д. Белла, Г. Кана,                К. Томинаги, Р. Дарендорфа і багатьох інших авторів привели до глибокого усвідомлення радикальних змін характеру сучасного суспільства. Основу цих змін дослідники бачили в підвищенні ролі науки і безпрецедентних технологічних зрушеннях. Згодом акценти неодноразово зміщувалися, і в центрі уваги виявлялися інші, як правило,  частіші, аспекти сучасної трансформації. Так, можна помітити, що 80-і роки пройшли під знаком осмислення соціальних наслідків постіндустріалізму; у цей час у центрі уваги знаходилися питання класового конфлікту й аналіз екологічних проблем. 

У 90-і роки з’явилася безліч робіт, присвячених організації корпорації в постіндустріальному суспільстві, інвестиційним процесам і взаємодії розвинутих країн з «третім світом». Сьогодні розширюється спектр проблем, розглянутих з позицій постіндустріальної теорії, зокрема інформаційно-світогосподарського розвитку. Таким чином, концепція постіндустріального суспільства залишається в центрі уваги економістів-теоретиків.

В результаті всебічного аналізу якісно новітньої ситуації, що склалася в 60-і й 70-і роки ХХ сторіччя в розвинутих індустріальних країнах виникла теорія постіндустріального суспільства. На виявлення нових характерних рис нового суспільства, що народжується, і були спрямовані наукові зусилля основоположників цієї теорії.

Переважна більшість науковців називала в якості головних ознак постіндустріального суспільства зниження ролі матеріального виробництва та радикальне прискорення науково-технічного прогресу, що виражалося, зокрема, у зменшенні частки матеріального виробництва в сукупному суспільному продукті, зміні мотивів і характеру людської діяльності, розвитку сектора послуг і інформації, появі нового типу ресурсів, що втягуються у виробництво та  істотній модифікації соціальної структури суспільства на базі інформатизації. Д. Беллом надане одне з найбільш розгорнутих визначень постіндустріального суспільства: «Постіндустріальне суспільство − це суспільство, в економіці якого пріоритет перейшов від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведенню досліджень, організації системи утворення і підвищенню якості життя; у який клас технічних фахівців став основною професійною групою і, що найважливіше, у якому впровадження нововведень... в усе більшому ступені залежить від досягнень теоретичного знання... Постіндустріальне суспільство... припускає виникнення інтелектуального класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти, чи експерти технократів» [31, с. 102].

При аналізі логіки розвитку суспільної цивілізації, в якій вона представлена в рамках постіндустріальної теорії, розуміння того, що сучасне суспільство може й повинне розглядатися саме як постіндустріальне, зміцнюється. Відповідно до думки її прихильників, в історії досить строго просліджуються три великі епохи, що утворюють тріаду «доіндустріальне – індустріальне – постіндустріальне суспільство». 

Подібна періодизація соціального прогресу заснована на декількох критеріях, проте постіндустріальне суспільство протиставляється індустріальному і доіндустріальному по трьох найважливіших параметрах:

<>––– характеру базових технологій (що визначаються в постіндустріальному суспільстві як наукомісткі, в епоху індустріалізму − як капіталомісткі й у доіндустріальний період − як трудомісткі).

Наведена схема дозволяє висловити відоме положення про три суспільства, відповідно до якого доіндустріальне суспільство базується на взаємодії людини з природою, індустріальне − на взаємодії з перетвореною ним природою, а постіндустріальне суспільство − на взаємодії між людьми та на обміні інформацією.

Відзначаючи, що в межах перелічених трьох епох складаються та діють переважно природні, технологічні і соціальні за формою співтовариства людей, постіндустріалісти обертають увагу також на характер особистісних взаємин, що є типовими для кожного з цих періодів. Наприклад, у доіндустріальних суспільствах найважливішим питанням соціального зв’язку була імітація поведінки інших людей, проте в індустріальному − засвоєння знань і потенціалу минулих поколінь, а у постіндустріальному суспільстві – інтернаціональні особисті взаємодії є комплексними, що взагалі і визначає новітні властивості усіх елементів соціальної структури.

Вся работа доступна по <a href=

"   http://mydisser.com/ru/catalog/view/15061.html  " target="_blank">Ссылке</a>