Стан наукового опрацювання проблеми

Багатогранність проблематики, що аналізується, свідчить про велике нагромадження історіографічної літератури, проте спеціальних робіт комплексного характеру, присвячених джерелам церковного права державного походження у визначених хронологічних межах, створено не було. Причин цього декілька. Насамперед, у дореволюційну епоху праці з церковного права повинні були відповідати синодальному імператорському режиму і розглядалися лише в контексті московської церкви. Радянський період характеризувався відсутністю наукових пошуків через політику державної влади, яка забороняла звернення до цієї проблематики або ж висвітлювала її крізь призму атеїзму. Нині в Україні існують роботи, в яких розкриваються особливості окремих джерел церковного права державного походження, однак системні дослідження у даному напрямку відсутні.

Історіографічний аналіз теми дослідження слід розпочати з класифікації залученої літератури, яку відповідно до походження умовно можна поділити на п’ять груп. До першої належать здобутки дореволюційного періоду.

Першим науковцем, який започаткував вивчення  церковного права, став митрополит Філарет. Обіймаючи посаду ректора Санкт-Петербурзької духовної академії, він у 1814 р. видав працю «Огляд богословських наук по відношенню до викладання їх у вищих духовних училищах» [238]. Не вдаючись до аналізу джерел церковного права, автор лише підкреслив необхідність їхнього вивчення та здійснення нових наукових пошуків у сфері церковного права.

Загальні питання церковного права набули значно інтенсивнішого опрацювання унаслідок імператорської освітньої реформи 1835 р., що запровадила загальнообов’язкове вивчення церковного права у вищих навчальних закладах. Невдовзі, вже через 28 років, із даної дисципліни були відкриті самостійні кафедри на юридичних факультетах. Відтак церковне право набуло широкої популярності серед науковців, які, застосовуючи різні підходи та методи до його вивчення, намагалися дати відповіді на основні фундаментальні питання. Так, Г. Розенкампф став першим ученим, що в історичному розрізі зробив спробу проаналізувати джерела церковного права [187]. Автор зосередив свою увагу на візантійських канонах та імператорському законодавстві із церковних справ, що відобразилися в Кормчих книгах.

Новий, досі невідомий системний підхід до вивчення церковного права простежується в дослідженні професора Київського національного університету ім. Св. Володимира І. Скворцова [199]. Автор поставив собі за мету впорядкувати норми та правила, що стосувалися різних сфер церковного життя. Безумовним здобутком праці було бажання дослідника наповнити поняттєвим змістом та розмежувати такі категорії, як «церковне право» та «церковне законодавство» [199]. До останнього науковець відніс «вселенські канонічні норми та державні церковно-цивільні закони» [199]. Сучасники охарактеризували роботу І. Скворцова як цілком самостійну працю, що вперше визначила зміст науки церковного права [83, с. 816]. Проте автор повністю залишив поза увагою аналіз державно-церковних джерел.

Загальні теоретичні питання церковного права розглядалися в роботах П. Лашкарьова, М. Мілаша, І. Соколова, М. Соколова, митрополита Шагуни [113; 136; 209; 210; 252]. У працях цих дослідників знаходимо авторську інтерпретацію теоретичних церковно-правових категорій та інших явищ, що випливають з означеної проблематики. Особливе місце в цьому переліку займає дослідження І. Соколова, у якому автор уперше розглянув церковне право як систему норм, визначив його предмет та метод, а також виклав основоположні церковні канони з детальним і пізнавальним коментарем [209]. Посилаючись на тлумачення середньовічних науковців, учений проаналізував важливі церковні правила, ухвалені на вселенських соборах, розкрив причини їхнього видання. Порівнюючи між собою канонічні норми, науковець намагався роз’яснити їхню суть. Сучасники високо оцінили науковий доробок І. Соколова і відзначили, що саме він сприяв появі низки нових праць означеної тематики [136].

Проблематикою церковного права цікавився й каноніст І. Бердников [26]. На початку своєї роботи науковець коротко розглянув християнські норми перших чотирьох століть, джерела церковного права Візантійської імперії, великокнязівські устави Руської держави, а також церковне законодавство синодального періоду. Позитивним у цій роботі є й те, що автор, розкриваючи зміст церковно-правових норм, постійно проводив паралелі та порівняння між православним церковним правом і правом католицьких та протестантських церков.

Зрештою церковно-правова література вийшла за межі вузьких коридорів богословської науки і стала об’єктом аналізу світських науковців, зокрема М. Заозерського, М. Красножена, М. Остроумова, А. Павлова, М. Суворова [78; 105; 147; 149; 218]. Дослідники запропонували нові авторські підходи до розуміння основних категорій з позиції юриспруденції. Саме з цими прізвищами пов’язане формування знань про церковне право як про самостійну сферу наукового пізнання.

Звичайно, існуюча у ХІХ ст. синодальна система церковного правління не могла не відбитися на наукових працях каноністів. Це яскраво простежується в роботах М. Альбова, М. Суворова, проте, незважаючи на цензурну політику імператорської влади, науковцям вдалося досягти певних позитивних результатів [8; 217; 218; 219]. Так, спираючись на загальну теорію права, перший запропонував виділити церковне право в окрему галузь права, відмінну від приватного та публічного права. Використовуючи історико-догматичний метод вивчення канонів, другий автор намагався систематизувати церковно-правовий матеріал та зосередив увагу на теоретичних проблемах, актуалізувавши питання церковного устрою, управління, зовнішньоцерковних відносин. Використовуючи західноорієнтований стиль огляду церковного права, каноніст зумів досягти значних результатів, а тому його роботи отримали визнання та багаторазово перевидавалися як у дореволюційну добу, так і нині не втрачають своєї актуальності [220].

Дореволюційна історіографічна школа істотно збагатилася у 1893 р., коли з-під пера професора імператорського Харківського університету М. Остроумова вийшла праця «Очерки православного церковного права» [147]. У ній автор значну увагу приділив теоретичним основам, вивів дефініцію церковного права, розкрив його предмет, ознаки, методологію. Учений запропонував власну триступеневу систему церковного права, що включала в себе публічне церковне право, тобто ті норми, що регулювали відносини всієї релігійної громади; приватне церковне право – приписи, що регулювали особисте життя членів церкви; загальне церковне право різних конфесійних організацій, монастирів. Окрему увагу автор приділив джерелам церковного права, проаналізувавши церковне законодавство з моменту зародження християнства до падіння Візантійської імперії. М. Остроумов – єдиний серед дореволюційних каноністів, який здійснив періодизацію розвитку науки церковного права.

Значний науковий слід залишили фундаментальні дослідження А. Павлова [151; 152]. Актуальність його монографії із церковного права настільки зрима і для сучасної доби, що видавництво Російської Федерації «Лань» перевидало її у 2002 р. [150]. Нескладна церковна та юридична термінологія, продумана система викладу матеріалу яскраво вирізняють роботу А. Павлова з-поміж інших робіт його сучасників. Говорячи про церковне право, автору вдалося зберегти його юридичну основу та закцентувати увагу на богословському змісті церковних канонів. Науковець не обмежився оглядом візантійських джерел церковного права. Запропонувавши власну систему, учений розглянув державно-церковне законодавство Русі та джерела церковного права так званого Московського періоду.

Значний історіографічний пласт займають роботи історичного спрямування. Для нашого дослідження вони дуже важливі, адже без урахування конкретно-історичних обставин проблематично з’ясувати причини та умови видання того чи іншого документа.

Давню історію церкви відтворено в роботах В. Болотова, А. Бриліантова та А. Лебедєва [30; 36; 114]. Досконале знання іноземних мов дало змогу науковцям комплексно проілюструвати церковну історію від початку зародження християнства до падіння Константинополя. У роботах досліджено питання церковного устрою та управління, взаємовідносини світської й державної влади. Розглядаючи церковну історію, вчені називали деякі джерела церковного права. Роботи двох останніх дослідників перевидані видавництвами Російської Федерації «Матріс» та «Алетейя» і не втрачають своєї актуальності й донині.

Критичні зауваження при дослідженні історії церкви зустрічаємо в роботах світських науковців Є. Голубінського та М. Карамзіна [54; 96; 97]. Проводячи текстологічні дослідження першоджерел, автори обґрунтовували ряд висновків. Їхні погляди на ті чи інші явища істотно відрізнялися від традиційної тогочасної богословської історіографії. Зокрема, М. Карамзін першим заперечив дійсність церковних уставів Руської держави, назвавши їх пам’ятками іншої, більш пізньої доби [96, с. 234].

На іншому боці наукового табору перебували історики церкви та богослови Є. Болховітінов, М. Булгаков, М. Тальберг [31; 38; 222]. Досліджуючи проблематику державно-церковних відносин Русі, вони також зупинялися на церковних уставах, наполягаючи на їхній автентичності та авторстві великих князів київських.

Свою увагу на становищі церкви у Галицько-Волинській державі акцентують у своїх розвідках А. Павлов, А. Петрушевич, М. Смирнов [151; 164; 204]. Незважаючи на скупу історіографію із даної проблематики, авторам удалося показати деякі особливості становлення Галицької митрополії, відобразити державно-церковні відносини на західноукраїнських землях.

Питанням церковної юрисдикції у Великому князівстві Литовському та в Речі Посполитій присвятив свою роботу В. Бєднов [20]. На основі першоджерел та державного законодавства автор проаналізував правове становище православної церкви. Надані висновки збіглися з політикою царської влади. Відтак робота отримала позитивні відгуки з боку Священного Синоду.

На українських землях науковим центром розвитку церковно-правової думки стала Київська Духовна Академія. Із-під пера її професорів і богословів вийшла не одна розвідка. Особливе місце посідають дослідження І. Малишевського, В. Рибінського, Ф. Терновського, присвячені історії української церкви [133; 192; 224].  Щоправда джерела церковного права в них не аналізуються, а лише згадуються в контексті становлення Київської митрополії.

Спеціально не вдаючись у вивчення церковного законодавства, тематика державно-церковних відносин все ж не стала чужорідним тілом для таких істориків права як М. Владимирський-Буданов, В. Григор’єв, А. Пресняков, В. Сергієвич, М. Ясинський та інші [44; 59; 178; 196; 263].

Дослідження проблематики церковного права в ХІХ ст. на перший погляд відбувалося швидко й успішно, однак насправді існувала велика кількість проблем, зокрема вчені повинні були працювати в режимі синодального правління й кожна їхня робота перевірялася цензурною комісією. Науковцям доводилося звертатися до зарубіжних шкіл канонічного права, але західний католицький чи протестантський досвід не міг бути використаний беззастережно.

На початку ХХ ст. розпочався новий етап суспільно-політичного життя. Його рушійною силою стала теорія свободи совісті і віросповідання. 12 грудня 1904 р. Миколою ІІ був ухвалений Указ «Про плани до удосконалення державного порядку», 6  пункт якого передбачав рівність у правах усіх віруючих різних релігійних конфесій. Услід за тим був виданий Указ «Про зміцнення основ віротерпимості» (17 квітня 1905 р.), який заклав засади свободи віросповідання в Російській імперії [77, с. 5].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html