Поняття та види джерел церковного права

Для з’ясування поняття «джерело церковного права» вважаємо за доцільне визначитися з розумінням категорії «джерело права». Даній проблематиці завжди приділялася значна увага як у вітчизняній, так і в зарубіжній теоретичній літературі. Кожен з авторів, що так чи інакше зачіпав дане питання, підкреслював її актуальність та багатогранність. Загалом, це правове поняття настільки активно досліджувалося, що вміщує широкий спектр знань і становить самостійну теоретичну науку у складі загальної теорії держави та права [85, с. 5].

Незважаючи на тривалу історію розроблення проблем, спостерігаються серйозні розбіжності з широкого кола питань. Суперечки між теоретиками та галузевими фахівцями не припиняються й нині [85, с. 5]. Єдиною позицією, на якій зійшлися всі науковці, є визнання багатозначності поняття «джерело права», зарахування його до фундаментальних юридичних категорій [148, с. 11 – 14; 160, с. 38]. У даному дисертаційному дослідженні ми під джерелом права розуміємо зовнішню форму встановлення та вираження права й послуговуємося формалізованим підходом до розуміння джерела права, розробленим відомими вітчизняними і зарубіжними теоретиками [75, с. 162; 161, с. 23].

З метою з’ясування категорії «джерело церковного права» необхідно звернутися до теоретичних здобутків каноністики. Аналіз та теоретичне осмислення церковно-правової літератури засвідчили, що вчені, акцентуючи увагу на висвітленні видів джерел церковного права, переважно уникають тлумачення самої категорії або послуговуються вже розробленими світськими теоретиками загальними підходами до розуміння джерела права [54, с. 27]. Лише поодинокі дефініції трапляються в роботах каноністів минулої епохи, що, на нашу думку, мало чим відрізняються від загальнотеоретичних дефініцій. Так, учений ХІХ ст. М. Остроумов під джерелом церковного права розумів свідому правотворчу волю, яка створеним нормам права надає об’єктивного виразу, обов’язковості чи дійсності [147, с. 132]. Ще один дореволюційний науковець І. Попов під джерелами церковного права вбачав правостворюючу волю, що виражається або в законі, або в звичаї [171, с. 34].

Як бачимо, наведені вище визначення джерела церковного права перегукуються із загальним підходом до розуміння поняття «джерело права», котре відомі теоретики минулого визначали як форми вираження права, що мають загальнообов’язковий характер і відображаються в законі або звичаї [253, с. 95].

Розглядаючи проблему джерел церковного права, сучасний український дослідник С. Місевич писав про широке тлумачення категорії та про неможливість створення узагальнюючого визначення через існування багатьох концепцій права та різних варіантів праворозумінь. Учений навіть поставив під сумнів доцільність надання такої універсальної позаконцепційної дефініції [137, с. 15].

Відсутність ґрунтовних досліджень, присвячених теоретичному аналізу категорії «джерело церковного права», не завадила каноністам зосередити свою увагу на питанні класифікації. Різні авторські підходи до розподілу гостро пронизують церковно-правову літературу. Єдиною позицією, на якій зійшлися усі науковці, став поділ джерел церковного права на матеріальні та формальні. Проте на цій спільній ноті і закінчується одностайність їхніх думок, адже в основу класифікації кожен із каноністів закладав власні критерії поділу, пропонуючи громадськості свій перелік видів джерел церковного права. Так, М. Остроумов, поклавши в основу розмежування правотворчу волю влади, виділив такі чотири джерела церковного права: Божу волю, церковне законодавство, церковний звичай, світське законодавство із церковних справ [147, с. 132]. Натомість І. Бердников, не розкриваючи власних критеріїв поділу, виокремив із джерел церковного права закони Божі, Правила святих апостолів, постанови Святого всеросійського правлячого Синоду та державні закони [26, с. 12].

Продовжуючи традиції своїх попередників, їхній сучасник М. Горчаков визначив джерела церковного права як правотворчу силу та класифікував їх за такими видами: Святе Письмо, церковна практика, церковне законодавство, державне законодавство, наукові трактати юристів та каноністів, а також судовий прецедент [56, с. 34]. Даний науковець першим запропонував визнати судовий прецедент джерелом церковного права, а тому йому слід віддати належне, адже в системі синодального правління рішення вищої церковно-судової інстанції – Св. Синоду були загальнообов’язкові. Вони навіть містили вказівку «примірні», тобто при виникненні аналогічних суперечок потрібно було посилатися на відповідне попереднє рішення Синоду.

Дещо інший розподіл демонстрував його сучасник М. Заозерський, за теорією якого матеріальними джерелами канонічного права є всі джерела діючого права, а формальними – джерела пізнання права [78, с. 1–2]. Разом з тим існує багато робіт дореволюційних науковців, зокрема П. Лашкарьова та І. Скворцова, в яких взагалі не простежуються питання теоретичного аналізу і класифікації джерел церковного права [113; 199].

Якщо дана проблематика не стала об’єктом наукового інтересу відомих каноністів ХІХ ст., то питання розподілу джерел церковного права все ж не стало чужорідним тілом для радянського дослідника історії права А. Ткача. Працюючи над кодифікацією дореволюційного права, учений класифікував джерела церковного права за своїм походженням, формою, змістом і призначенням на дві групи: правові акти, норми яких регулювали загальне становище церкви в суспільстві й державі, та правові акти, нормами яких закріплювалися догми християнської православної церкви. У той же час правник підкреслював недолік такого розмежування, який полягав у тому, що більшість джерел церковного права містять як норми, що регулюють загальне становище церкви, так і догми православної віри [226, с. 60]. Відтак, на нашу думку, наведена систематизація не є правильною, адже вона не вирішує головного завдання – розподілу джерел церковного права на окремі самостійні групи.

Тон науковому обґрунтуванню поділу джерел церковного права задав сучасний російський каноніст В. Ципін. Учений поділив їх залежно від походження на такі види: 1) божественне право; 2) церква як джерело свого права; 3) церковні канони; 4) приватне церковне законодавство (статуарне право); 5) звичай; 6) думки авторитетних каноністів; 7) державне законодавство з церковних справ [248, с. 28]. Безсумнівною заслугою автора є спроба ретельного висвітлення змісту кожного джерела церковного права.

Сучасний український науковець С. Місевич, підтримуючи позицію доцільності поділу джерел церковного права на матеріальні і формальні, запропонував власну стратифікацію джерел церковного права, згідно з якою під матеріальними джерелами дослідник розумів нормотворчу волю релігійного об’єднання та виділив три матеріальні джерела: 1) воля Божа; 2) воля Церкви; 3) воля державної влади. Формальні джерела церковного права вчений визначав як зовнішню форму вираження канонічно-правових приписів [137, с. 12–13].

Попри те, що дослідники церковного права так і не виробили спільних підходів до критеріїв поділу як, зрештою, і не спромоглися дійти згоди щодо класифікації джерел церковного права, маємо намір у межах даного підрозділу, спираючись на широкий спектр церковно-правової літератури минувшини і сучасності, виокремити та запропонувати власну класифікацію джерел церковного права з точки зору юриспруденції, поділивши їх на три самостійні групи: власне церковні джерела, джерела церковного права державного походження та джерела права, створені спільною правотворчістю церковної і державної влади.

До першої групи джерел церковного права належать власне церковні джерела (воля Божа, церковні приписи, церковний звичай та церковно-догматична доктрина). Називаючи дані джерела, залишаємо їх поза увагою, оскільки вони не є об’єктом нашого дослідження.

До другої групи належать джерела церковного права державного походження. Це нормативно-правові акти, ухвалені органами державної влади, що регулюють державно-церковні відносини та внутрішньоцерковне життя. Перша позиція є цілком зрозумілою, адже воля держави – це суверенне законодавче джерело, правомочне встановлювати та регулювати відносини церкви і держави. «Церква як зовнішній, видимий союз перебуває всередині державно-правового порядку, – пише дослідник церковного права ХІХ ст. А. Павлов, – її члени одночасно є громадянами держави, тому правові норми, що діють у даній державі, розповсюджуються і на церковну організацію, визначають її правоздатність у сфері громадського порядку» [150, с. 11]. Однак держава, закріплюючи правове становище і юридичний статус церкви, визначаючи порядок взаємодії церкви з державними органами та іншими громадськими організаціями, не повинна порушувати кордонів внутрішнього церковного права, а церква, у свою чергу, впускаючи державу у власне нормотворення, не повинна впливати на державотворчі процеси. Як ми знаємо з історії, ці кордони найчастіше носили умовний характер, що сприяло впливу держави на внутрішнє церковне право і навпаки. Причому такий вплив мав різні наслідки: як позитивні, так і негативні. Зокрема, негативний вплив відбивався не тільки на церковному праві, а й на структурі та діяльності самої церковної організації, знижуючи ефективність виконання її основного призначення: нести світло та добро, не стаючи заручником світської системи та не перетворюючись в інструмент контролю над життям суспільства.

Джерела права, створені спільною правотворчістю церковної і державної влади, належать до третьої групи джерел церковного права. Сюди відносяться церковні канони. Варто зазначити, що слово «канон» походить від грец. κανών – правило, незмінна (консервативна), традиційна. У Стародавній Греції композитори, граматики, філософи, медики так називали звід основних положень чи правил зі своєї спеціальності, що мали аксіоматичний або догматичний характер. Римські юристи, говорячи про «канон», використовували його як положення, тезу, схему для вирішення того чи іншого приватного юридичного питання. Церковного значення термін «канон» набув у соборну епоху. Спочатку так називали правила та закони, ухвалені на Вселенських, а згодом і на Помісних Соборах [170, с. 244; 259, с. 32]. Богослови у власних догматичних роботах характеризують та визначають канони як святі догмати віри, що застосовуються у звичайному житті християнина та використовуються членами церкви повсякденно [264, с. 257]. Увесь канонічний кодекс християнської церкви, який визнається усіма помісними церквами, був ухвалений у соборну епоху на Вселенських Соборах та включає Правила святих апостолів, канони семи Вселенських і десяти Помісних Соборів та правила тринадцяти святих отців. На нашу думку, сукупність вищенаведених норм становить канонічне право, що є частиною церковного права.

Вселенський Собор – це вищий орган церковної влади, збори всіх ієрархів християнської церкви, на яких обговорювалися важливі догматичні питання, виносилися церковно-політичні та судово-дисциплінарні рішення, вирішувалися гострі релігійні, дискусійні суперечки, ухвалювалися норми, котрі регулювали внутрішньоцерковне життя. В історії християнства відбулося сім Вселенських Соборів, що видали 102 правила та 189 церковних канонів. Авторитетність таких правил не потребує доведення, адже вони прийняті носіями вищої церковної влади. Соборна діяльність охоплює період із IV ст. до першої половини ХІ ст. Окрім Вселенських Соборів, християнській церкві відома практика проведення Помісних Соборів, у яких брали участь єпископи декількох місцевих церков чи однієї автокефальної церкви. Вони видали велику кількість правил. Деякі з них в подальшому затверджувалися вищим органом церковної влади [52, с. 389].

Усі рішення Вселенських Соборів були загальнообов’язкові. Такий статус надавався державною владою, яка брала безпосередню участь у соборній діяльності. Засідання Собору скликалося та проводилося під головуванням візантійського імператора. Рішення, ухвалені найвищим законодавчим органом церкви, обов’язково скріплювалося підписом монарха, тим самим набувало силу закону.

Ведучи мову про державне законодавство як джерело церковного права, слід згадати не лише про існування сукупної правотворчості церковної та державної влади, а й про спільні кодифіковані збірники правових норм – Номоканони (на Русі – Кормчі книги). Вони складалися з двох частин: державного та церковного законодавства, тим самим утворювали цілісний кодекс, що врегульовував усі відносини церковної організації. Саме українська церква першою на Сході рецепіювала їх із візантійського законодавства. До складу українських Кормчих книг входили не тільки канони вселенської церкви, але й правила, видані на місцевих соборах, листи східних патріархів канонічного змісту та церковні трактати. Це свідчить про наочне поєднання і взаємозалежність двох елементів загального та місцевого церковного права.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html