Правове регулювання внутрішньоцерковних відносин у джерелах римського та візантійського права

Досліджуючи джерела церковного права державного походження Руської держави, варто сказати, що церковно-правові норми тієї доби не виникли стихійно, вони мають глибоке коріння і ґрунтуються на римській правовій традиції та візантійському законодавстві. Руська держава разом із християнською релігією перейняла від Візантійської імперії і норми, що регулювали внутрішньоцерковні відносини, та на їхній основі розпочала власну правотворчу діяльність у сфері церковного права. Запозичені традиції лягли на ґрунт язичницької правової культури. Як абсолютно відмінна релігія, християнство вступило у тривалу боротьбу з існуючими на Русі звичаями, яких дотримувалися, яким поклонялися і які сповідували.

З’ясовуючи правове регулювання державно-церковних відносин, необхідно простежити еволюцію церковно-правових норм у джерелах римського та візантійського права. Зважаючи на це, її можна поділити на три періоди у хронологічних межах від виникнення християнства до падіння Візантійської імперії.  Перший етап розпочався від заснування християнської церкви і тривав до Міланського едикту 313 р., правові норми якого легалізували дану релігію в Римській імперії; другий етап тривав від узаконення християнства до створення «Номоканона патріарха Фотія» у 883 р. (епоха вселенських соборів); третій період охоплював подальший розвиток церковно-правових норм до падіння Візантійської імперії у 1453 р. У цьому підрозділі ми акцентуємо увагу на нормах церковного права перших двох етапів, оскільки саме вони були рецепійовані в Кормчі книги та лягли в основу джерел церковного права державного походження Русі [93, с. 8–15].

Нагадаємо, що християнство як релігія було започатковане в І ст. н. е. на землях провінції Іудея, що знаходилася на Сході Римської імперії. Правовий статус сповідників християнства залишався впродовж перших ста років незмінним. Ніяких нормативно-правових актів, котрі б встановлювали спеціальний режим для такої категорії осіб, не було. «Державна влада не звертала особливої уваги на християн та не відрізняла їх від іудеїв», – писав дослідник історії вселенської церкви А. Дворкін [63, с. 66].

Віровчення Христа вимагало проведення зборів для спільної молитви, що отримали назву «церква» («еκκλησία», з грецької «еклесія»). Їх організація і здійснення, проповіді не могли довго залишатися непоміченими в суспільстві. Однак римське законодавство не містило жодної норми, яка б прямо забороняла християнство чи встановлювала покарання за його сповідування. Кримінальні справи проти такої категорії людей порушувалися, здебільшого, за інші різні злочини, визначені законодавством Римської імперії, зокрема: за відмову поклоніння язичницьким Богам чи імператору, за незаконні збори, відмову платити податки та інші правопорушення [25, с. 505–522]. Постійні проступки християн накладали тінь на всю релігію. Вона починає сприйматися як секта лиходіїв, що систематично порушують державне законодавство [63, с. 69].

Початок ІІ ст. ознаменувався появою першого нормативного документа щодо церкви. Це був рескрипт римського імператора Трояна 112 р. [165, с. 205]. Віфінський консул Пліній у листі до законодавця запитував: 1) за що карати християн: за належність до цієї релігії чи за злочини, скоєні внаслідок її сповідання; 2) яку міру покарання застосовувати; 3) чи є пом’якшуючою обставиною неповноліття та розкаяння [165, с. 205].

Відповідь імператора була такою. «Розшукувати християн немає необхідності, – записано у рескрипті Трояна, – проте, якщо на них надходять скарги і вони будуть викриті, то їх необхідно покарати, але тих, хто зречеться християнства та доведе це, тобто помолиться нашим богам, необхідно помилувати» [165, с. 206]. При цьому анонімні доноси брати до уваги заборонялося.

Тлумачення норм Троянівського рескрипту щодо юридичного статусу церкви у Римській імперії викликало чимало дискусій у науковій літературі. Зокрема, історики В. Болотов та А. Лебедєв надавали документу статус едикту, за яким розпочалося переслідування християн [30, с. 71–75; 114, с. 37–45]. Розглядаючи документ, А. Спаський писав про його толерантність: «Норми дійсно засуджували християн, проте не за приналежність до релігії, а за невиконання язичницьких обрядів» [212, с. 7]. Погоджуючись з думкою сучасної російської дослідниці Н. Воробйової, яка наголошує на важливості цього нормативно-правового акта [48, с. 48], зауважимо: не дивлячись на різні тлумачення рескрипту Трояна, він мав епохальне значення, адже це був перший нормативно-правовий акт римської імперії щодо християнської церкви, який встановлював її статус та виражав відношення державної влади до нової релігії.

Подальше імператорське законодавство ІІ – початку ІІІ ст. перегукувалося із положеннями рескрипту Трояна. Політика імператорів Адріана, Марка-Аврелія, Сиптилія Севера ґрунтувалася на викоріненні християнських порушень, проте не ставила собі за мету знищення релігії в цілому [48, с. 48–60].

Друга половина ІІІ – початок ІV ст. відкрила хвилю масового гоніння. Імператор Децій у 250 р. видав перший едикт, який кардинально змінив положення церкви в державі. Едикт – це один із видів імператорських конституцій, що містить загальне розпорядження, обов’язкове для всіх посадових осіб та населення держави [186, с. 36]. Хоча нормативний акт жодним словом не згадував про християн, проте його норми зобов’язували кожного жителя Римської імперії в присутності спеціальної комісії місцевої влади приносити жертву язичницьким богам та з’їдати жертвопринесене м’ясо. Після цього така особа отримувала спеціальний документ, що засвідчував проведення язичницького акту. Люди, котрі відмовлялися від жертвопринесення, каралися конфіскацією майна та смертною карою [247, с. 313–328]. Позаяк християнська традиція забороняє подібні акти, то всі сповідники релігії рано чи пізно опинялися в небезпеці. Таким чином, належність до християнства та неухильне дотримання законів Мойсея призводило до злочину, за який слідувала найвища міра покарання.

Криза римської імперії пов’язувалася безпосередньо з поширенням нової релігії, а відтак державна влада ставила собі за мету знищити її докорінно. Така політика знайшла своє віддзеркалення у наступних едиктах імператорів Валеріана, Галліена та Діоклетіана. Християнська церква переживала період найжорстокіших переслідувань [48, с. 60–76].

Незважаючи на тривалу боротьбу, послідовників апостолів не меншало, релігія поширювалося та проникала у вищі сфери суспільства. За твердженням дореволюційного вченого П. Лашкарьова, державна влада Риму зрозуміла марність такого протистояння [112, с. 44]. Ці та інші причини змусили римських правителів піти на важкий, але політично необхідний крок, який відобразився в едикті імператора Галерія від 311 р. Його норми дозволяли існування християнської релігії у державі [269]. Проаналізувавши текст імператорської конституції, знаходимо конкретно визначені причини та мету її видання. Так, занепад Римської імперії, суспільна невдоволеність змусили правителів Риму переглянути власну політику. «Для забезпечення процвітання і благополуччя держави, – записано у едикті, – щоб привести всі речі в гармонію і забезпечити громадський порядок, християни, які відступили від батьківської віри, можуть, дотримуючись своїх законів, збиратися у різних громадських місцях» [269]. Простежується і мета закону – збереження державності, в тому числі за рахунок молитов до християнського Бога: «Відтепер християни повинні молити свого Бога для забезпечення державної безпеки» [269].

Християнська церква вперше отримала такі права: по-перше, право безперешкодно збиратися у будь-яких громадських місцях; по-друге, право проводити власні молитви; по-третє, майнові права (безперешкодно користуватися власним майном та вільно проживати у своїх будинках). Лише одне застереження залишив імператор: «Вони не повинні нічого робити всупереч громадському порядку» [269].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html