Устави великих князів київських, церковно-уставні та дарувальні грамоти удільних князів

Простеживши еволюцію церковно-правових норм у джерелах римського і візантійського права та з’ясувавши правове регулювання внутрішньоцерковних відносин у вселенській константинопольській церкві, вважаємо за доцільне прослідкувати за становленням норм церковного права у джерелах, виданих великокнязівською владою Руської держави.

Християнство на руських землях почало утверджуватися за часів правління князя Аскольда [34, с. 43]. За свідченням вітчизняних, мусульманських та візантійських джерел, у 862 р. була заснована Київська митрополія, що об’єднувала декілька єпископій. Її відкриття підтверджується посланням Константинопольського патріарха Фотія східним церквам, яке написане в 60-х рр. ІХ ст., де екзарх говорив про християнізацію болгар та русинів, котрі «обаче ныне христианскую чистую непорочную веру восприяша, вместо язычискаго безбожнаго идолобесия» [100, с. 82; 193, с. 59–60].

Прийняття християнства Великим князем Київським Аскольдом у 60-х рр. ІХ ст. та створення церковно-адміністративної одиниці – митрополії із власним першим архієреєм Михайлом також підтверджується записом у Візантійському церковному статуті Лева ХІ. У списку кафедр, підвідомчих Константинопольському патріарху, Київська митрополія значилася під номером 61 [34, с. 57–69; 40, с. 261– 290; 80, с. 29; 87, с. 20; 91, с. 5; 115, с. 80]. Відтак утворення нової церковної організації потребувало юридичного закріплення її статусу в державі, визначення джерел утримання єпископів, пресвітерів, кліриків та церковного майна, урегулювання державно-церковних відносин та створення повноцінних умов для існування візантійської релігії в язичницькій державі. Усі ці обставини сприяли виникненню першого джерела церковного права державного походження на Русі.

На думку відомого українського дослідника М. Брайчевського, саме перу князя Аскольда міг належати перший церковний Устав, який у той час був надзвичайно своєчасним та політично необхідним для першої спроби християнізації Русі в ІХ ст. [34, с. 71–72]. Свою позицію він обґрунтував, посилаючись на другу статтю церковного Уставу князя Володимира Оленінської редакції, текст якої, на переконання радянського історика Я. Щапова [257, с. 115], є близьким до оригіналу: «Се аз, князь великий Василей, нарицаемый Володимер, сын Святославль, внук Игорев и блаженныя Ольгы, восприях есмь крещение святое от греческых царей Костянтина и Василия и Фотия патриарха, взях перваго митрополита Михаила на Киев и на всю Русь, иже крести всю землю Рускую» [188, с. 139–140]. Як бачимо, поряд із князем Володимиром згадується патріарх Фотій та призначений ним митрополит Михайло. Обидві постаті пішли з життя за сто років до Володимирового хрещення. Під час князювання Володимира константинопольський патріарший престол очолював Микола Хрисоверг, а не патріарх Фотій. Такий анахронізм історики та каноністи пояснюють по-різному: помилкою переписувачів Уставу, широким його використанням, пізнішою вставкою (К. Неволін [140, с. 294–295], О. Лотоцький [125, с. 13]), символічним значенням (Є. Болховітінов [31, с. 6], митрополит Макарій [38, с. 83–100]), фальсифікатом для підняття церковного авторитету, а також недійсністю Уставу (М. Карамзін [96, с. 234], Є. Голубінський [54, с. 618–619], М. Суворов [217, с. 175; 218, с. 174]). Основна версія походження Уставу, яка отримала загальне визнання у сучасній науці, викладена радянським істориком С. Юшковим [261, с. 211–216]. Учений, досліджуючи різні редакції Уставу, спробував реконструювати типовий текст, де повністю відкинув компрометуючі імена патріарха та рукопокладеного ним архієрея.

Гіпотеза, висунута М. Брайчевським, про існування першого церковного Уставу князя Аскольда, має право на існування. Він вважав, що окремі приписи саме цього джерела церковного права лягли в основу Уставу князя Володимира і в міжкнязівський період, від Аскольда до Володимира, залишалися чинними нормами державно-церковного права [34, с. 71–72].

Однак процедура прийняття християнства, бажання князя навернути до нової релігії всю державу виявилися складним та тривалим процесом. «Дії Аскольда були для Києва передчасні, – пише дореволюційний історик В. Пархоменко, – прибічників старої релігії було ще дуже багато, а влада князя не була настільки сильна, щоб зробити такі рішучі кроки» [159, с. 78].

Як відомо, офіційний акт проголошення християнства державною релігією на Русі відбувся в 988 р. Ця подія є центральним епізодом редакції «Повісті минулих літ» під назвою «Сказание о Владимеровом крещении» [168, с. 71–106]. Існування церковної організації потребувало правового регулювання діяльності церкви. Насамперед, такі правила запозичувалися з візантійської правової традиції, але цілком зрозуміло, що рецепійовані норми та джерела не відповідали національним умовам суспільного життя. Загальнообов’язковий державний статус релігії вимагав законодавчого закріплення та визначення її місця в існуючих правовідносинах. Відтак постає Церковний Устав князя Володимира, котрий закріпив статус християнської організації в державі, джерело її матеріального забезпечення та сферу юрисдикції [34, с. 190]. Він став головним базисом для вітчизняного церковного права, на якому формувалися всі наступні джерела церковного права державного походження.

Особливістю церковного законодавства Руської держави та відмінністю від візантійської традиції було те, що нормотворчу діяльність здійснювали різноманітні інстанції: великокнязівська влада та удільні князі в часи феодальної роздробленості. Взявши за основу суб’єкт правотворчості, маємо підстави поділити джерела церковного права державного походження Русі на дві групи: джерела церковного права, видані великокнязівською владою, та джерела церковного права, видані удільними князями в період феодальної роздробленості.

Наразі детальніше зупинимося на правовій характеристиці джерел церковного права державного походження першої групи, до якої належать «Устав князя Володимира Святославовича про десятини, суди і людей церковних» та «Устав Ярослава Володимировича про церковні суди».

Законодавством руських князів цікавилася велика кількість істориків, юристів, богословів. У науці розгорнулася жорстка суперечка щодо часу написання Уставів, авторства великих князів київських, змісту їхніх норм. Одні вчені, зокрема М. Карамзін [96, с. 234], Є. Голубінський [54, с. 618–619], М. Суворов [217, с. 175; 218, с. 174], П. Гайденко [51, с. 112–119], Т. Фоміна [51, с. 112–119], через невідповідність змісту документа історичним подіям у ньому зафіксованим, заперечували дійсність Уставу та піддавали сумніву авторство князя Володимира. Другі, на кшталт: Є. Болховітінов [31, с. 6], К. Неволін [140, с. 294–295], М. Булгаков [38, с. 94] – відстоювали думку про автентичність закону. Інші науковці – М. Владимирський-Буданов [44, с. ІV], А. Павлов [150, с. 134–135] та М. Ясинський [263, с. 88] висловлювали компромісні точки зору.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html