Джерела церковного права державного походження Галицько-Волинського князівства

Починаючи з ХІІ ст., Руська централізована держава поступово розпадається на окремі уділи. Частина земель, через політичні та економічні причини, занепала, а окремі князівства зміцнилися. Так, у 1199 р. Волинський князь Роман Мстиславович, об’єднавши Галичину та Волинь, утворив нову державу – Галицько-Волинське князівство [107, с. 112]. Оволодівши Києвом, він став «самодержавцем усієї Русі» та «царем на Руській землі» [168, с. 479, 536], – саме так називає його літопис.

«Галицько-Волинське князівство було першою безпосередньо українською державою», – відзначав історик, політичний діяч Західноукраїнської республіки С. Томашівський [189, с. 3; 231, с. 17]. «Отримавши в спадок політичні та культурні традиції Русі, князівство продовжило руське державницьке життя ще на сто років», – зауважив видатний український історик М. Грушевський [60, с. 106–107]. Означені тези нині ні в кого не викликають сумнівів, а лише засвідчують існування тогочасної самостійної державності.

Центром держави князь Роман Мстиславович обрав місто Галич [29, с. 89], а неподалік від столиці побудував церкву [244]. Оскільки для будівництва та відкриття нового храму потрібно було передати у дар церкві земельну ділянку, фінансувати її, то мали би бути якісь письмові князівські розпорядження із цього приводу. Однак жодної дарувальної грамоти, яка б засвідчувала ці події, не збереглося. Утім нам вдалося знайти згадки про існування іншого джерела церковного права, виданого князем Романом Мстиславовичем. Наявність такого документа засвідчує «Грамота Великого князя Литовського Свидригайла Ольгердовича, у якій він підтверджує давній фундуш (майно, передане в дар. – Авт.) на церкву Успіння Богородиці в м. Володимир, а саме: грамоту князя Романа Мстиславовича на с. Купичів та грамоту Великого князя Литовського Любарта Гедеміновича на с. Сусично» від 1444 р. [15, с. 7–9]. У документі йдеться про схвалення Великим князем Литовським попередніх дарувальних грамот: «Мы…подтвердили запись Романа Мстиславовича на с. Купечовь та инные села наданье святой пречистой Володимерское епископии… и на веки» [15, с. 8]. Як бачимо, князь Свидригайло підтвердив дарувальні грамоти князя Романа Володимирській єпархії. З інших джерел дізнаємося, що Галицько-Волинський князь цією грамотою, про яку є лише невеликі згадки, подарував єпископії цілий майновий комплекс – Купичівську волость із центром у містечку Озеряни, яка нараховувала 10 поселень (села Купичів, Солотвин, Ворона, Шахове, Рокитниця, Білашів, Грушова Воля, Сушинно, Сушибаба і боярське дворище Піддажів) та 11 рибних озер [19].

Отже, перший князь Галицько-Волинської держави, наслідуючи традиції Русі, продовжив обдаровувати храми, монастирі. Відомості про дарувальну грамоту свідчать, що в цю епоху існували такі джерела церковного права державного походження, за якими князі надавали церкві у власність різне майно: земельні ділянки, водойми, села, міста тощо.

Зі смертю Романа Мстиславовича в 1205 р. розпочалася тривала боротьба за галицький стіл [107, с. 114]. Зрештою у 1238 р. син засновника Галицько-Волинської держави Данило Романович, заволодівши Києвом, знову об’єднав розділені землі. «Він у соборній церкві сів на престолі свого батька, – пише літопис, – а на воротах города поставив свій прапор і жителі міст вигукували: «це наш володар Богом даний» [168, с. 516–517]. Однак на перешкоді зміцненню Галицько-Волинського князівства стала монголо-татарська навала. Зруйнувавши в 1240 р. Київ, татари ввірвалися на Волинські та Галицькі землі [107, с. 124].

Після набігу татар митрополит київський і всієї Русі Йосиф (1237 – 1240) пропав безвісти, а його наступник митрополит Кирило, ставленик Данила Галицького, з невідомих причин залишив у 1250 р. свою державу, переїхавши до Володимиро-Суздальського князівства [86, с. 83]. Відтепер усі наступні митрополити Київські будуть проживати на північних землях, хоча офіційного дозволу правлячого Константинопольського патріарха на такий переїзд не було. Митрополія його отримає лише через п’ятдесят років.

Від моменту прийняття християнства митрополича кафедра завжди знаходилася в Києві – столиці Руської держави. Верховний архієрей відігравав надзвичайно важливу роль не лише в церковно-релігійному житті, а й брав участь у національних, політичних, культурних, правових та державотворчих процесах країни, слугував об’єднувальним фактором для свого краю. «Доти київські митрополити ніколи навіть не візитували до Суздальської Русі, – пише сучасний церковний історик І. Ісіченко, – вони постійно перебували виключно в Києві» [86, с. 83]. Після переїзду митрополит Кирило поїхав до Золотої Орди для підтвердження церковних прав та встановлення церковної юрисдикції. Хан Менгу-Темир видав йому ярлик. За припущенням дослідників ця подія сталася у проміжку між 1267 та 1279 роками [86, с. 81; 124, с. 257; 222, с. 85].

Лексема «ярлик» у перекладі з монгольської означає «веління старшого до молодшого» та має декілька значень: грамоти ханів Золотої Орди на управління окремими державами та областями, що підпорядковувалися Орді; історичні документи, що повідомляють про устрій та законодавство Золотої Орди; внутрішня чи дипломатична документація монголо-татар та пільгові, привілейні грамоти на користь церкви [260, с. 515].

Ханський ярлик, виданий митрополиту Кирилу, – це джерело церковного права, яке у вигляді пільгової грамоти видавалося на користь усієї митрополії. Розгляд цих документів у межах презентованого дослідження є надзвичайно важливим, адже це акти, що мали вищу юридичну силу та регулювали державно-церковні відносини в період окупації наших земель монголо-татарами [163, с. 170–187; 211, с. 8–12]. Аналіз цих документів дозволить з’ясувати справжні наміри ханів, якими останні керувалися при наданні привілеїв руським митрополитам.

Посилаючись на постанови «давніх царів», першою статтею ярлика хан надав християнству імунітет від образ і зневаги: «Хто із наших чиновників віру їхню хулить та зневажає, той без милости помре злою смертю» [158, с. 467–468]. Відповідно до наступних статей джерела, духовенство звільнялося від усіх податків та повинностей. «Ми пожалували попів і ченців і всіх церковних людей, нехай правдивим серцем молять за нас Бога, і за наше плем’я без печалі благословляють нас…, нехай не клянуть нас, – мовилося в першому ярлику, – коли ж хто має неправдивим серцем за нас молити Бога, хай той гріх на ньому буде» [158, с. 467–468].

Аналіз норм ярлика свідчить про врахування ханами властивостей давнього церковного права. Мається на увазі звільнення церковних людей від державних податків і повинностей. Саме така традиція була започаткована ще в Римській імперії і постійно законодавчо закріплювалася у Візантійській державі. Звільняючи духовенство – «попів, ченців і всіх богодільних людей» від будь-яких податків та повинностей на користь татар, хан прописав нову норму, за якою церковними привілеями забезпечувалися цілі родини священиків. Діти та брати церковних людей, що проживали однією сім’єю, теж звільнялися від податків та повинностей: «А хто з попом і з дияконом у одному домі живе і один хліб їсть, то тим ми теж жалуєм» [158, с. 467–468]. Лише залишення родини позбавляло особу таких привілеїв. Навіть церковні слуги та холопи єпископів оголошувалися вільними від громадських обов’язків.

Зміст ярлика свідчить, що митрополит та єпископи отримували право без обмежень зараховувати до числа церковних людей будь-кого з мирян. Хан закріпив: «Якщо митрополит захоче інших людей до себе прийняти, котрі хочуть богові молитися, то хай творить свою волю» [158, с. 467–468]. Світські люди, уступивши в духовний стан, автоматично звільнялися від оподаткування та отримували всі церковні привілеї.

Отже, положення ярлика не лише підтверджували існуючі права та обов’язки духовенства, а й значно розширили їх. Саме це і є головною особливістю ханського законодавства щодо церкви. Інша особливість полягала в тому, що приписи документа захищали не тільки церковних людей, а й церковне майно, що оголошувалося недоторканним. Незаконно захоплені речі поверталися в лоно церкви. «На ікони, книги та все інше майно, що використовується для молитви, нехай ніхто не посягає та не зіпсує його», – констатував текст ярлика [158, с. 467–468].

Щодо причин видання золотоординцями таких лояльних норм, то у науковій літературі вдалося віднайти декілька думок. Так, дореволюційний історик В. Григор’єв переконаний: татари толерантно ставилися до православного духовенства через банальні забобони та релігійну терпимість відносно всіх віросповідань [59, с. 34–52]. Натомість, сучасний російський дослідник церковного права Д. Боровий пише про майнові причини. На його думку, хани, даючи широкі права митрополитам і церковним людям, намагалися збагатитися. Свою позицію вчений пояснив так: «Підпорядкування православної церкви монголо-татарській владі відображалося в тому, що митрополити та єпископи, приїжджаючи до хана, мали дарувати дорогі подарунки йому, дружинам та всім придворним» [33, с. 111]. Із такою позицією важко погодитися. Як видається, надаючи значні пільги духовенству, золотоординці намагалися заручитися підтримкою місцевих церковників, які мали вагомий авторитет у суспільстві, і, тим самим, зміцнювали свою владу на загарбаних землях.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html