Регулювання державно-церковних відносин у джерелах права Великого князівства Литовського та Королівства Польського

Ліквідація помісної Галицької митрополії візантійським імператором І. Кантакузеном у 40-х рр. ХІV ст. збігалася з повною втратою української державності. Унаслідок загарбницьких воєн сусідніх держав Галицько-Волинське князівство було розчленоване та опинилося під їхньою владою. Галичина відійшла до Королівства Польського, а Волинь, Поділля, Чернігівщина, Київщина та Переяславські землі дісталися Великому князівству Литовському. У межах завойованих територій на повну потужність продовжувала працювати лише церква, з приводу чого зарубіжний історик української церкви М. Чубатий зауважив: «Після втрати самостійної державної організації українців християнська церква замінила своєму народу колишню державну владу та стала єдиною установою, що репрезентує цілий народ» [250, с. 10].

У перші десятиліття після захоплення українських територій ні Королівство Польське, ні Велике князівство Литовське не запроваджували нового правопорядку, а зберігали всі правові інститути, законодавство попередньої епохи, не посягали на місцеві українські звичаї, зберігали існуючий адміністративний поділ [216, с. 72]. Нормотворча робота князів зводилася до видання різноманітних грамот і привілеїв. Їхня поява була викликана в тому числі зміною суспільно-політичного життя [208, с. 126–132].

У цей період серед джерел церковного права державного походження Великого князівства Литовського та Королівства Польського виділяються привілеї, грамоти, листи, підтверджувальні записи, видані законодавчою владою. Вони регулювали державно-церковні відносини, насамперед, у сфері прав і привілеїв церковних людей.

Поява нових джерел в обох країнах дозволила сучасному українському досліднику В. Ульяновському поділити їх на документи загальнодержавні (Литовські статути, Загальноземські привілеї, Volumina legume) та регіональні (грамоти, привілеї) [232, с. 126].

Своєю чергою, ми пропонуємо класифікувати джерела церковного права державного походження Великого князівства Литовського та Королівства Польського за комплексом прав і привілеїв на шість груп:

 1) установчі грамоти – нормативно-правові акти, що відкривали та засновували помісну митрополію, визначали статус православної церкви в державі, регулювали кадрові питання;

2) обмежуючі акти – документи, що звужували майнові права і особисті свободи православного населення та духовенства східного обряду;

3) підтверджувальні документи – грамоти, що підтверджували існуючі церковні привілеї, не надаючи нових пільг і прерогатив. Вони видавалися з метою забезпечення дотримання прав церкви, для захисту і охорони канонічних повноважень духовенства, церковних людей, наданих їм раніше;

4) соборні акти – джерела церковного права, що регулювали внутрішньоцерковні питання та ухвалювалися князем не одноособово, а на підставі рішення помісного церковного собору;

5) урівнюючі документи – нормативно-правові акти, видані главою держави, з метою зрівняння православних шляхтичів, рицарів і бояр з правами і привілеями католиків;

6) дарувальні грамоти – документи, за якими церковній організації передавалися в довічне володіння земельні ділянки, водойми, села з людьми та інше рухоме і нерухоме майно.

У даному підрозділі ми маємо намір проаналізувати комплекс названих джерел церковного права державного походження у хронологічному порядку їхнього ухвалення.

Як уже зазначалося, одразу після підкорення українських земель Великим князівством Литовським та Королівством Польським правове становище православної церкви у Великому князівстві Литовському та Королівстві Польському істотно не змінилося від попередньої епохи. Перші тридцять років державна влада не втручалася у життя православної людності. На руських землях, що увійшли до складу обох держав, чинними залишалися джерела церковного права державного походження Руської держави [146, с. 19].

Перші нормативно-правові акти щодо церкви з’явилися у 70–х рр. ХIV ст. Йдеться зокрема про «Грамоту польського короля Казимира до патріарха Філофія» 1370 р. Документ, адресований на ім’я Константинопольського патріарха, мав на меті відродити помісну Галицьку митрополію, що не залежала б від Москви. Свою позицію король аргументував, посилаючись на дві обставини: історичну - існуванням митрополії в минулому та політико-правову – занепад руського православного закону. «От века веков Галич был пристолом митрополии…, – звертався король до глави православної церкви, – тому рукоположите в митрополиты Антония дабы не исчез, не разорился закон руский, а если не будет на то Вашего благословения, то после не жалуйте на нас: нам нужно будет крестить руских в латинскую веру, если у них не будет митрополита, так как земля не может быть без закона» [191, с. 125–128].

Незважаючи на те, що названа грамота не є законом загальнодержавної дії, а лише листом міжнародного значення, проте вона є важливим джерелом церковного права державного походження. Саме на підставі цього звернення Патріарший собор 1371 р. дав дозвіл на відкриття Галицької митрополії, що об’єднувала Холмську, Турівську, Перемишльську і Володимирську єпископії [191, с. 129].

Зміст нормативного документа польського короля перегукується із «Грамотою литовського князя Ольгерда до патріарха Філофія» 1371 р. [191, с. 135–140]. Ним уже литовський князь також звертався до Константинополя для отримання офіційного дозволу відкрити помісну православну митрополію в межах Великого князівства Литовського. У тексті документа містяться висловлювання, що вказують на недовіру до діючого митрополита Київського Олексія, резиденція якого знаходилася поза межами Великого князівства Литовського – у Московському царстві. Екзарх обвинувачувався у багатьох діяннях, які не сприяли розвитку церкви. Йдеться, насамперед, про ухилення від візитації до київських земель, висловлених такими словами: «Мы зовем митрополита к себе, но он не идет к нам» [191, с. 135–140]. По-друге, лунали звинувачення у покровительстві міжусобних військових сутичок між жителями Московського царства та мешканцями Великого князівства Литовського: «Он благословляет Московитян на пролития крови» [191, с. 135–140]. По-третє, ставилось у вину звільнення князів-перебіжчиків від присяги, даної на користь Великого князя Литовського: «Кто поцелует крест ко мне и бежить к ним, митрополит снимает с него кресное целование. Бывает ли такое дело на свете, чтобы снимать кресное целование» [191, с. 135–140].

У результаті, на підставі даного документа, Константинопольський патріарх погодився на створення окремої Литовської митрополії для земель Литви і Волині та призначив на нову кафедру митрополита [191, с. 135–140].

Названі грамоти Великого князя Литовського Ольгерда та короля Польського Казимира є важливими джерелами церковного права державного походження, адже вони є першими нормативно-правовими актами даного періоду, які регулювали правовідносини всередині православної церкви. Хоча вони були укладені монархами різних держав, однак мета їх створення  спільна – заснування місцевої митрополії та призначення її очільника. Таким чином, дані документи слід віднести до категорії установчих, адже на їх підставі засновуються окремі незалежні митрополії в самостійних державах.

Зміст грамот дає підстави стверджувати, що предстоятелів помісних церков монархи обирали самостійно. Кандидатами на церковні посади були родичі або довірені особи глави держави. Такий порядок кардинально змінював процедуру виборів на процедуру монарших призначень. Якщо в умовах централізованої Руської держави призначений з Константинополя митрополит відігравав роль самостійного державного інституту, що мав певні важелі впливу на князя, то у нашому випадку церковних ієрархів призначав глава держави, що засвідчує повну залежність духовної влади від світської. Бачимо широкі можливості держави впливати на митрополиче управління помісною церквою, а посада митрополита стає інструментом управління з боку глави держави. Отже, з одного боку, приписи установчих джерел церковного права не лише відкрили помісні автокефальні митрополії, а й ліквідували традицію виборів церковних ієрархів, замінивши її інститутом призначень. Якщо в майбутньому перша норма сприятиме розвитку православ’я на українських землях, то остання – майже на століття змінить всю вертикаль церковного управління.

З укладенням Кревської унії 1385 р. релігійна ситуація як у Польщі, так і в Литві дещо змінюється. Православна церква повільно, але неухильно втрачатиме підтримку «державної католицької влади» [91, с. 11]. Незважаючи на те, що грамот, які б прямо забороняли релігію східного обряду, нами не виявлено, проте відомо, що віруючі-католики поступово отримували переваги у державному, політичному та суспільному житті. Зокрема, на початку 1387 р. король Владислав ІІ Ягайло видав три нормативно-правові акти, що розширювали права і надавали нові привілеї католикам.

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html