Джерела церковного права державного походження Речі Посполитої

1 липня 1569 р. у місті Любліні відбулося об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту. За твердженням В. Ульяновського, після державної злуки становище православних не могло погіршитися, адже українське населення зрівнювалося у правах із населенням коронних територій без будь-яких обмежень, у тому числі релігійних [232, с. 120]. Не заперечуючи сказаного, дослідник А. Колодний уточнив, що така релігійна толерантність у Речі Посполитій була викликана не пошаною до релігії, а тверезим політичним розрахунком, з метою збереження внутрішнього спокою у новоствореній державі [88, с. 124].

На нашу думку, правове регулювання державно-церковних відносин, а відтак і джерела церковного права державного походження Речі Посполитої слід поділити на три етапи. Перший – розпочався з моменту створення республіки та тривав до 1596 р., під час якого державна влада видавала нормативно-правові акти, що законодавчо закріплювали релігійну терпимість та свободу совісті. Другий етап розпочався з моменту проголошення Берестейської унії, покликаної ліквідувати православ’я в межах держави, та тривав до ухвалення королем Владиславом IV «Статей для заспокоєння православної релігії» 1632 р., що офіційно визнавали православну церкву та її вище духовенство. Третій період охоплював подальше співіснування трьох християнських релігій в межах Речі Посполитої.

Наразі зупинимося більш детально на джерелах церковного права першого періоду, класифікувавши їх на три групи: загальнодержавні (нормативні акти, дія яких поширювалася на територію всієї республіки), місцеві (грамоти, що діяли в межах певного регіону) та спеціальні (документи, видані монархами для окремих міст, церков, монастирів, єпархій, братств тощо).

До першої групи загальнодержавних джерел належать Статті Варшавських конференцій, ухвалені 28 січня 1573 р. за участю представників усіх земель, воєводств і князівств. Федеративний акт проголосив засади свободи совісті і віросповідання у Речі Посполитій [274]. Усі учасники обіцяли назавжди «за порукою присяги, віри, честі і совісті нашої, що ми, які не згодні у вірі, збережемо між собою спокій і через різницю у вірі і змін у церквах не будемо проливати кров» [232, с. 120]. Незважаючи на протистояння католиків, король Генріх Валуа підписав варшавський документ. Відтоді норми, ухвалені на конференції, стали законом, що регламентував права і свободи усіх діючих у Речі Посполиті релігійних конфесій.

Законодавчо закріплювали положення Варшавських конференцій щодо релігійної толерантності та свободи совісті і наступні королі – Стефан Баторій та Сигізмунд ІІІ. Таким чином, Річ Посполита стала першою державою в Європі, яка на загальнодержавному рівні закріпила принципи релігійної рівності, терпимості, свободи, заборонила утиски віруючих будь-яких конфесій, а також гарантувала усім громадянам держави рівні права. Переслідування за релігійними мотивами вважалися незаконними.

Означені принципи релігійної політики відобразилися і в ІІІ Литовському статуті 1588 р., де церковним питанням відводився третій артикул третього розділу, який називався – «Про збереження спокою всіх підданих наших жителів цього панства зі сторони різного розуміння і сповідання віри християнської» [213]. Норми закону зобов’язували усіх жителів Речі Посполитої забезпечувати спокій, справедливість, правопорядок та оборону земель, дотримуватися статей Варшавських конференцій. Законодавець гарантував релігійну свободу. Відтепер ніхто в державі за ту чи іншу віроприналежність не міг бути покараний, принижений, позбавлений майна чи ув’язнений. Король застерігав усіх сповідників різних конфесій не проливати крові та зберігати толерантність у міжособистісних стосунках, забороняв будь-яким особам, в тому числі урядовцям, чинити тиск на церковних людей обох гілок християнства. «Ми, заради корони, духовних і світських, і рицарів, і всіх станів інших однієї і неподільної Речі Посполитої з Великою і Малою Польщею, Великим князівством Литовським, Києвом, Волинню, Підляшшям, землею Руською, Пруською, Поморською, Жомоітською, Іфлянтською і місця коронні..., – записано у Статуті, – обіцяємо і на вічні часи під обов’язком присяги, під вірою честі, честю і сумлінням нашим, якщо хто сповідує різну віру, повинні зберігати між собою спокій, котрі перебувають у різних вірах, крові не проливати, не карати конфіскацією майна, позбавленням честі, тюрмою та вигнанням, а ні урядовцям у таких вчинках ніяким способом не допомагати, і загалом, де хто проливати її здумає з цієї причини, за це всі будемо винні, а відповідатиме за вироком суду за поступок – той, хто його чинив» [213].

Наступні норми цього артикулу зрівнювали у правах православну церкву та її духовенство із правами католицької церкви та її священнослужителями, а також всіх людей як римської, так і грецької віри: «Аби всі надані права і привілеї і королівської влади достоїнства костелам, арцибіскупам, біскупам та інші всякі права були надані не тільки одним особам духовним римського костела чи жителям польським, а й усім церквам грецьких людей тієї ж грецької віри мають бути надані» [213].

У подальших розділах та артикулах Статуту законодавець не розмежовував людей за релігійною приналежністю, а вживав термін «християни», демонструючи рівність прав і обов’язків між католиками та православними. Відтак влада Речі Посполитої на загальнодержавному рівні ухвалила і неодноразово підтверджувала релігійну рівність, толерантність, свободу совісті та віросповідання.

Паралельно з ухваленням Статуту королі держави видавали і загальноземські грамоти, в яких детальніше регламентували порядок реалізації наданих церковних прав для забезпечення мирного християнського співіснування. Так, 25 лютого 1585 р. король Стефан підписав «Окружну королівську грамоту про недоторканність святійшого і духовного суду, і церковного майна в Русько-Литовській православній ієрархії з боку католицького духовенства та світських чиновників» [5, № 149, с. 292–293]. Джерело стосувалося всієї Київської митрополії та закріплювало три основних положення: перше забороняло всім світським чиновникам втручатися у церковно-судову юрисдикцію; друге не дозволяло духовним особам Римської церкви встрявати в церковні справи православних; третє гарантувало недоторканність церковного майна. «Ми наказуємо вам, аби всі духовні і світські Римського закону, і ті ж всякого стану і достоїнств Грецької віри, – мовилося в документі, – в доходи церкви і в усі справи духовні, що належать митрополиту, духовенству і протоієреям належні, не втручалися» [5, № 149, с. 292–293].

Окрім того, грамота заборонила світському суду займатися шлюбно-сімейними спорами. Означена категорія справ законодавцем передавалась у відання виключно церкви. Король наголосив, що процес розірвання шлюбу «належить не світському, а церковному суду» [5, № 149, с. 292–293]. Тому розлучення чоловіка і дружини, яке не було схвалене церквою, не визнавалося чинним та не могло мати правових наслідків.

У подібній тональності звучить наступне джерело церковного права, видане королем Сигізмундом ІІІ 2 січня 1592 р.: «Окружна королівська грамота про заборону, щоб Литовські світські чиновники, урядовці не втручалися в духовні розправи, не розлучали вінчаних шлюбом і не судили православного духовенства, через надану на це владу митрополиту» [6, № 31, с. 41]. Нормативний акт ухвалено на підставі скарги митрополита Київського, Галицького і всієї Русі Михайла Рогози. Предстоятель скаржився на місцевих чиновників, які втручалися у церковні справи митрополії та єпископій, надавали розлучення всім бажаючим, в тому числі вінчаним сім’ям, та піддавали під суд місцевих і сільських священиків.

У зв’язку з такими обставинами та посилаючись на чинне законодавство щодо релігійної толерантності і рівності, король наказав: перше, заборонити на всій території держави світським чиновникам порушувати та здійснювати будь-які судові розправи над священиками. Друге, не допускати втручання у церковно-судову юрисдикцію, а також у внутрішньогосподарське життя церкви. У випадках звернень місцевого населення до чиновників з приводу питань, що знаходяться під церковним віданням, відправляти і віддавати такі справи митрополиту чи місцевому єпископу. При цьому законодавець наголошував, що місцева влада не вправі розлучати чоловіків і жінок, які прийняли таїнство вінчання: «Про то наша милість нагадує, а урядовцям  і намісникам наказує, аби єсть в добрах і маєтках наших і своїх власних попов при церквах проживаючих не судили, подружжя не розводили, більше в справи духовні нічим не вступали, адже то все під послушенством їх милості отця митрополита і єпископів надавали і відправляли для ласки нашого королівства» [6, № 31, с. 41].

Вся работа доступна по ссылке  http://mydisser.com/ru/catalog/view/19159.html